Волинь

Улас Самчук

Сторінка 43 з 193

Повну хуру збіжжя забрав із собою, і плуг, і борони, і мішок їжі...

А на хуторі тим часом весна робила свої щорічні веремії. Надулася і розлилася річка, залила весь луг, усю Лебедщину, верби бруньки свої розчепірили, садок ожив, з'явились галасливі птахи, зацвірінькали горобці. Ліс зашумів весняними, парубочими шумами, сосни запахли смолкою.

Але чого так смутно навколо? Чому Настя, встаючи рано, не спішить на город, не розкидає гною на грядки, чому не білить хати під Великдень? Піст, смуток, самота. Устане сердешна, упорає корівки, та свині, та кури і стоконяється, мов привид, по дворі, по садку, по неораному городі, оглядає кожний кутик, кожне деревце, кожний кущик. "Господоньку, Господоньку! Що тут напрацювалося, що тут нагорювалося, ось гляньте, людоньки, на мої руки, як патики, як зачовгані копистки, а від чого? Думаєте, сиділа зложивши їх у пелені? Думаєте, наймичок держала, радила та командувала, та готовеньке до бодні, до скрині, до засіків збирала? Ой, ні! Ой, чуєте, ні! Рано-світочок, чи звелося сонце, чи й ні, а ти вже зводишся і чи болить тебе що, чи не болить, чи догаряє тобі яка біда, чи не догаряє, а ти йдеш, а ти дерешся, а ти робиш. Нема тобі часу на таке зважати. Зернятко до зернятка, копійку до копійки, все докупи, все разком — зносиш, збираєш, а тепер? Кидай! Усе кидай! А дивіться, людоньки, яка тут земля — як масло, як хліб, а пахуча, а садок який, гляньте на ті вишеньки, на ті яблуньки, на ті грушечки та сливи. І все отут на очах виросло, кожне знаєш, як свою дитину. А дивіться, який город! Хіба то город? То скатертина, що на ній кладуть паску. А як родило, що не посієш, що не втицьнеш у землю — росте, буяє, женеться догори. І небо яке, погляньте, своє, пахуче, і звиклося до нього, і хутір, і ніхто тобі на голову не лізе, чи курка піде куди, чи дітиська десь залізуть, ніхто того не бачить, ніхто не жминдає, ніхто не гдирає".

Перед Великоднем у середу прийшла із села стара мати Івана Кушки, і тільки увійшла до хати, навіть помагай-бі не промовила, як одразу сльозами залилася. Настя не питала, що сталося, і собі в сльози.

— Навіщо вам ото,— ледве промовляє стара Кущиха,— все кидати? І чому ви того свого не вговорите? То ж у вас тут рай. Хіба вам чого бракує? А він прийшов до "нашого", намовив його, а тепер тягне нас у світ за очі на край світа, а я, дивіться, стара, хотіла б уже зложити кості свої приІ своїх.

— Ні, серденько бабусю, ні, голубонько! Нічого нам, чуєте, тут не бракує, але що я можу подіяти? Бере нас, волоче нас, Бог святий знає куди, десь отуди, як до Почаєва, а може, ще й далі.

Ридали обидві, ніби їх на смерть виряжали, і не могли наридатися. Здавалось — геть-чисто обидві в сльозах розіллються.

Підступало свято. У п'ятницю на Плащаницю вернулись Матвій з Василем. Не можна їх впізнати — такі вихудлі, вивітрені, аж темні, очі — як нори. Василь ледве лазить, Матвій сама кістка.

У хаті, мов у домовині — чорно, непорано, паски якісь спекла, але не до них тепер. А Матвій ще було думав, що одразу отак і поїдуть, бо дехто вже виїхав, там, мовляв, і паску з'їдять і кімната там у панському будинку приготовлена, але треба квапитись, а то чого доброго заберуть інші, а тоді живи на дворі, та й земля, та й городи, та й усе скрізь чекає.

Але Настя вперлася і хоч ти ріж її:

— Не поїду перед самим святом, не будеш бачить мене живою! Без своїх, без могил не буду десь там святкувати!

І Матвій здався, хай уже, думає, відсвяткує, а в самого серце не на місці, думка все там і там, цілий тиждень треба чекати і хто зна, що за такий час може там статися.

Прийшла свята ніч, на покуті перед образами лампадка блимає, Настя, худа, як мощі, стоїть, руки чорні зложені, і молиться... Хреститься, поклони б'є і плаче потиху.

А Василь, а Володько, а Хведот також невеселі, але ці мають своє горе. Свято не буде, як було, все якось так розкидане, скрізь смутно. Володько, наприклад, анітрохи не шкодує, що вони ідуть. Йому навіть цікаво, що там буде, поїдуть кудись далеко, невідомо куди, але все-таки то дуже, дуже мусить бути цікаво. Питав Василя, як там є, але той так уже виріс, що й балакать з ним не бажає... Отже, всі в турботі, одна Василинка пищить собі в колисці, як звичайно, їй ще зовсім байдуже, що там у тому Божому світі коїться.

Паску святити, як звичайно, їздили, хоча коні і дуже нагонені, бо хто зна, чи Настя дійшла б до церкви. Біля церкви зійшлися всі ті жінки, що ще не від'їхали а мають їхати, і зчинили таке, хоч у землю лізь. Христосуються, цілуються, а самі, мов тіні, а ридають, мов по мерцеві. До них долучилась рідня і ну, просто тобі не Великдень, а похорон.

Чоловікам таке ніяк не вгод, але вже мовчать, що подієш з такими плакучими бабами, але найгірше все-таки Матвієві, бо ж то він до всього приводець, а його Настя, це треба одразу признати, таки найбільше розливається, іншим разом він би взяв напругу і показав би їй, як то і від чого то ревти, але цим разом замкнув себе на всі замки і мовчить, мов той камінь, що лежить при дорозі і по ньому всі колеса котяться.

Другого дня Великодня стало дещо веселіше, пішли, як звичайно, на могилки та набрали зі собою, як велить звичай, і поїсти, і попити, щоб побути разом з мертвими, коли Христос воскрес із мертвих. Ідуть, на могильних горбиках настільники розстеляють, кладуть три крашанки, паску, свічку розсвічують, кличуть священика і правлять панахиду. А по відправі зійдуться куми, та свати, та брати, та сестри, знесуть усе докупи і почнеться поминання покійничків, дай їм Боже царство небесне і пухкенький рай, і при тому так навпоминаються, що не тільки живі, а й мертві в гробах починають обніматися, та цілуватися, та христосуватись, і скінчиться все то на: "Ой, чарочко медовая" та інших їм подібних, що аж лунадовкола цвинтаря розлягається.

І нема тоді гріха, і нема смутку. "І друг друга об'імем і тако возопієм" — співається у святій пісні, а дівчата аж ви-вискують від христосувань, що їм подай тільки, така сила тієї святочної радості.

Не дуже співала і не дуже тішилась родина Матвієва. Зібрались разом уся рідня і присіли на траві у семінарському саду. Кружляла як слід чарка, гуторили весело, а Матвій, просить на завтра всіх "на підводу", усіх — як рідних, так і тих, що купили в нього землю. Просить усіх прибути завтра раненько, щоб скорше виїхати, бо воно хоч того майна і не дуже, а все-таки на тузин возиків набереться гарабурдя; поки вкладемось, поки те, поки се, а хотілося б, як то кажуть, за раннього сонця. На щастя, погода, здається, зовсім сприяє, дякувати Богу.

Вечором на роздоріжжі довге, слізне, гамірне прощання, так що Матвій аж прикрикнув на Настю:

— Ну вже, ну... Ще мені розіллєшся. Досить того. Не на смерть же їдемо! І там є люди такі ж, як і ми.

Ніч довга, турботна... Остання на хуторі. Усі в напруженні. Настя зморена сидить на лаві, ніщо її не цікавить. Думає і думає. Завтра тут нас не буде... Зістануть самі голі стіни, і буде поле, і ліс, і луг, і річка, а ми все покинемо, полетимо, мов ті лелеки, що ото на стрісі. Але ті відлетять і вернуться, а ми ніколи.

Першим заснув Матвій — завтра повні руки роботи і йому ніколи думати. За ним заснули діти. Володько довше не міг забутися, все і все приходило щось дивне на думку. Усе-таки дуже дивно, що вони ось так вибираються звідсіль і кудись їдуть. Йому трохи шкода матері, що так дуже побиваються. Він не розуміє, чому вони так дуже вже плачуть, але все-таки йому шкода. А мати сидить і сидить перед колискою, у колисці Василинка, нога на поножі, колиска потиху хитається. Володько привстав, підсунувся до матері і пошепки питає:

— Мамо?

— Що тобі, дитино? Чому не спиш?

— А чому ви не спите?

— Не можу, дитино, не можу! Куди ми поїдемо? Що нас там чекає?

Володько щось хотів їй сказати, та не знаходив слів. Чув серцем свою матір, щось у ній було таке дивне, таке величне і таке святе. І хотілось йому до неї молитися.

Ніч. Чорна, весняна, як оксамит, ніч. Спить родина глибоким сном, сплять дорослі, сплять діти. Ледве помітний огник блимає на коминку. Настя, не роздягаючись, похилилась на краю полу біля колиски і також здрімнула.

А ніч іде, ступає невмолимо, остання на тому місці, де горіло огнище оцього маленького, далеко на край світа закинутого, гурточка людей; де цвіло їх щастя, де боліло їх горе...

Ті чесні, здорові, повні соків життя люди, ті борці за поступ і володіння, ті вузли, що в'яжуть народ і землю воєдино.

Ніч. Чудесна, свіжа, пахуча ніч! Весна дихає пристрасним диханням, шумить лугом вода, а горою сосни. Зорі в небі жаріють... Земля набрякає, мов жила, що наливається свіжою кров'ю... Росте нечутно трава.

"ЗАПАДЕННА ПИЛЯВКА"

Спочатку долиною, поміж заставською сосниною та лебедським зрубом, повільно хвилею котився перший, легкий, весняний туман. Потім небо над лебедським пригірком легко зарожевілося. Кущ вільх, що над криницею з кадубцем, звідки Матвієва родина черпала воду, чітко зарисувався на рожевому тлі. Запищала якась пташина. Лугом повійнув вітрець, похитнув купками жовтих, болотяних квітів і шпичаками прибережних очеретів.

Хутір Матвіїв спить. Довгий будинок хати разом з хлівом для худоби. Навпроти такої ж довжини, рівнобіжне вад дорогою клуня на мурованих з каменю стовпах. Упоперек від городу свинюшник, дровітня і хижка. Двері клуні наростіж відчинені. Серед двору стоїть надовго розворений віз. На подвір'ї розтрушено солому.

Першою прокинулась Настя. Вона одразу збагнула, що всьому кінець і що зайво далі перечити. Вона це знає вже давно, але ще вчора здавалось, що ще не все страчено. Устала і вийшла надвір.

Ах, ранок! Який ранок! Сонце, скрізь сонце, по всіх верхах, по вербах, по вільхах, по соснах, по дубах. Світ — храм, а в нім засвічено всі свічі. Настя голосно молиться до сходу.

Устав і Матвій. Підійшов одразу до цебра, вилив на обличчя кварту степлілої за ніч води, гукнув на дітей уставати і пішов кормити худобу.

На хуторі рух. В'їжджають одна за одною замовлені підводи — брати, швагри, сусіди. Приїхав і Клим Юхимів, а з ним Катерина. Ця вже не вертається більше до діда, а ще з Матвієм до Тилявки. Юхим привіз її скриню, її віно, її корову. Не гаючи ані хвилинки, взялись до роботи.

40 41 42 43 44 45 46