Зате Жорка Вчорашній не відходив від неї. Все про щось говорив, щось розказував, та Росина майже не чула. Відповідала невпопад або й зовсім мовчала. Коли вже були на півдорозі, Сагайдак покликав її:
— Росино, ходи сюди! Щось маю тобі сказати!
— Може, я заважатиму? — запитала Галя.— Тоді я залишу вас.
І побігла вперед.
Тепер Юрко взяв Росину під руку, як робив те завжди, коли разом мандрували до знайди. Так йому просто легше йти, надійніше ступати на хвору ногу, спираючись з одного боку на руку дівчини, а з другого на ціпок.
— Це востаннє ми подорожуємо так із тобою... Востаннє на все життя,— сказав Юрко.
— До знайди...— уточнила Росина.— А взагалі?
— І взагалі теж...
— Хіба ти не приїдеш навесні до Білої Криниці?
— Обов'язково! Але вже інший. Цілком здоровий.
— І тоді вже непотрібною буде моя рука, щоб спиратися?
Він мовби не почув її запитання, вів далі свою думку:
— Я повинен цього досягти будь-що! А твоя рука... Ні, не стане зайвою. В житті без руки друга, товариша так незатишно...
Мовчала, тільки злегка притисла хлопцеві пальці ліктем до себе.
Знайда, що жила в невеличкій загороді в корівнику біля воріт, зустріла школярський гомінливий гурт здивованими очима. Давно не бачила стільки люду круг себе, не відчувала так багато уваги. Просунула голову між лат, обнюхувала кожного і вдоволено ніжилась, коли її почухували під нижньою губою або за вухом.
— Ну що ж, знайдо,— сказала Росина,— хай для тебе цей день буде радісний!
Звірина повернула голову на знайомий голос, закліпала повіками, мовби казала: "Так, так, це дуже добре..."
Тоді Роман прочинив хвірточку:
— Ходи сюди, невільнице! Ну, скоріше ж бо... Поспішай, поки не передумали...
Тварина ступила до виходу.
— А вона нас не битиме? — наполошились учні.
— Чого боятися? — сказав Роман.— Ідіть он туди, на дорогу. І ми зараз... Повертатимемося вже додому.
Побігли. Разом із ними й Жорка.
Лосеня вийшло із загороди, зупинилось, примруживши повіки. Яскраве сяйво сонця, посилене відблиском снігу, незвично сліпило очі.
— Ну, ось і воля, знайдо! — гукнув Юрко.— Тепер усе навкруги твоє!
Вона роздивлялась навсебіч.
— Іди шукай свого щастя! — порадила Росина.
— Чи того вуханця,— додав Роман з басовитою статечністю,— якого ми визволили з зоопарку, куди запроторив його Сагайдак із своїм дружком...
Юрко не втримався, стиха штовхнув Романа під бік.
— Та ти, знайдо, не слухай їхніх базікань,— сказав Онисим.— Біжи, коли воля для тебе настала!
І змахнув руками.
Вона легко здригнулася, граціозно підвела голову. Ніздрі затремтіли, ловлячи чисте повітря. Той глибокий вдих мовби розбудив у ній те, що спало в кожній клітинці тіла, неусвідомлене, дане батьком і матір'ю з кров'ю. Тепер нараз розбрунькувалося, вибухнуло всіма почуттями: вона — дитя вільної природи, повновладна господарка лісу, друг незагнузданого вітру. Там, серед тої природи й тиші, жити їй!
Може, та думка хлюпнула в її молоде тіло буйну повінь весняних сил, але цибаті ноги на лискучих копитцях вже не в силі були стояти на місці, вуха причаєно лягли на шию тварини, на якусь частку секунди присіла, а потім стрибнула вбік раз, другий.
Білі бурунці снігу, сяйнувши бризками сонця, звихрилися навколо її копит, збілили шерсть на ногах аж до колін і мовби підхльоснули її щипливими колючечками холоду. І вже, витягуючись усім корпусом у стрілу, наче й не торкаючись землі, тільки звихрюючи позад себе іскристе шумовиння, помчала у білий розлив засніженого поля.
Школярі поверталися назад у село поквапливо — городянам треба було поспішати.
На півдорозі все ж притишили крок, озирнулися. Знайда у тому ж нестримно-радісному алюрі робила велике коло круг колгоспного дворища.
— У пілотів,— сказав Роман,— це, по-моєму, зветься колом прощання...
Коли вже наближалися до Козацької Могили, лосеня за кілька кроків від дороги несподівано обігнало їх.
— Знайдо! Знайдочко! — закричала Росина, а з нею і всі інші школярі.
Але та, не звертаючи уваги на гомін, летіла далі.
Все ж біля Геморового подвір'я зупинилася над спуском у лісництво. Та тільки на коротку хвильку. Відтак зникла за парканом.
Як школярі теж підійшли туди, побачили знайду на дамбі між озером Добросердя і Юрковим ставом. Самотіла нерухомо, піднявши голову, мовби дуже пильно дивилася на щось. В граничній довершеності форм і ліній, горда й легка, стояла на білому постаменті, неначе витесана із темно-каштанового каменю.
ТРИ РОКИ ОПІСЛЯ
Як швидко минає час! Здається, все це було зовсім недавно, а вже промайнуло три літа, три зими, немов три кроки.
Три рази круг Білої Криниці старі крислаті берези восени роняли збронзовіле листя, тричі навесні знову одягали молоде.
Зматеріло за цей час шкільне лісництво. Посадки так вишугали вгору, що в притінку їх уже можна сховатися. Навіть і там, біля Юркового ставу, коли Роман, Онисим та Тетяна Степанівна чи хтось інший після теплого весняного дощу на світанку вийде назбирати в козубеньку грибів, не зразу помітиш.
Межі шкільного лісництва поширшали. Тепер у Білокриничанському яру розлилося ще три нових ставки, і круг них уже зеленіють посадки.
Може, юним лісівникам так уже хотілося б того, але їм здається, що в байраку, либонь, і клімат змінився. Це особливо помітно теплої днини влітку. Дух соснової живиці, пахощі трав, козацького ялівцю, модрини, врешті вільготність озер — усе те створює якийсь особливий мікроклімат.
А що ж сталося за цей час із нашими героями?
їх уже теж не впізнати! Онисим після десятирічки скінчив школу лісівників, повернувся додому. Лебеденко, створивши окрему бригаду по освоєнню колгоспних яруг та вибалків, передав її молодому спеціалістові.
Бригадира тепер незручно називати за старою звичкою Ониськом чи Онисимом. Сьогодні він для всіх, навіть і для Тетяни Степанівни — Онисим Іванович.
Росина та Роман закінчують десятий клас. Нещодавно писали в школі самостійну роботу на тему: "Ким я б хотів стати?" І Роман усіх здивував: виявляється, хлопець мріє бути воїном, збирається пробувати свої сили на екзаменах до військового училища.
Тетяна Степанівна, дізнавшись про ті наміри десятикласника, на перерві підійшла до нього.
— Виходить, Романе, шкільне лісництво було для тебе тільки забавкою? — сказала.
Хлопець почервонів. Першу мить навіть не знайшов, що відповісти. А вчителька задумливо продовжувала:
— Кому ж тоді й ліси садити, як не тобі?
— Але ж комусь, Тетяно Степанівно, треба й оберігати їх...— мовив нараз стверділим голосом.
— Звичайно,— ворухнула бровами вчителька, додала: — Ну що ж, хай тобі таланить...
Роман подякував. Тетяна Степанівна, схиливши голову та дивлячись собі під ноги, пішла коридором і, як здавалося хлопцеві, понесла десь у глибині душі якусь гіркоту. Подібне буває, певно, щоразу, коли давно омріяне не збігається з тим, що пропонує нам життя.
Росинчина ж письмова робота підтвердила лише те, на що сподівалася й мама, та й інші педагоги. Дівчина вважала б себе щасливою, якби знання, здобуті в шкільному лісництві, допомогли їй стати студенткою біофаку. А якщо ні, коли народилася під нещасливою зорею, то... Все одно! Двічі, тричі, десять разів поступатиме, але тільки на біофак!
Те схвалює і дядько Лесь.
Дядько Лесь... Тепер Росина зве його простіше й коротше — тато. А живуть вони все там же — в будиночку шкільного лісництва. Тільки скоро, мабуть, переїдуть, бо колгосп будує для фахівців комунальний будинок з усіма міськими вигодами, і Лебеденко кілька разів натякав татові, щоб думав про нові меблі.
Дідуся Тото вже немає. З усіх його циркових супутників лишилися до сьогодні лише два білих папуги із зеленими шийками. Мешкають вони в тій же кімнаті, на другому поверсі, завішаній цирковими афішами. Щоразу, коли прочиняються двері, птахи кричать: "Тото? Тото?" Здається, все кличуть свого доброго господаря, сподіваючись на його повернення.
Паровоз, два пасажирських вагончики, семафор, стрілка і все інше обладнання знаменитої звіриної залізниці Того тепер стоять у вестибюлі міського цирку, де відкрито музей циркового мистецтва.
Сороканіжка кілька сезонів підряд успішно показує відвідувачам зоопарку своїх дресированих чотириногих вихованців, хоч мама її, двірничиха, наполягає, щоб дочка вчилася десь на стаціонарі. Сама ж Галя думає інакше: вона вже доросла і здатна самостійно заробляти собі на прожиття, тим паче, що й роботу має по душі — в атракціоні зоопарку. А вчитися, звичайно ж, буде, але на вечірньому відділенні. Вчитиметься і працюватиме водночас, аби сім'ї легше жилося.
Дядько Гемор при здоров'ї. Всі ці роки вперто боровся з шкільним лісництвом, висмикуючи потихеньку деревця, посаджені школярами, як він висловлювався, "в зоні" його дворища. Ні Тетяна Степанівна, ні дядько Лесь, навіть Лебеденко нічого не в силі були з ним зробити. На запитання, куди діваються саджанці на схилі байраку, що примикає до його хліва та хати, Гемор тільки знизував плечима та голосно сякався:
— Не знам...
А яр чи то в подяку, чи то в помсту все ближче тулився до Геморового подвір'я.
Однієї весняної ночі розгулялася злива з громовицею, блискавками та вітром. Здавалося, ніби якийсь велетенський океан раптом піднявся в небо і тепер ринув звідти на землю. Дощ лив як з відра. Коли потім усе стихло, люди побачили в селі і повалені дерева, і розмиті, вщерть наповнені водою колодязі. А Геморового хліва наче не було.
Сільська рада дала Геморові грунт з протилежного краю села і звеліла переселитися туди, на нове місце. Впирався дуже, не хотів полишати тепле, насиджене кубельце. Та мусив здатися — сила яру, що наступав на хату, була нездоланною.
Прийшли на поміч сусіди, Лебеденко прислав машини, щоб полегшити переїзд чоловікові. І тоді сталося зовсім несподіване: розбираючи хату, на горищі, біля бовдура, під цеглиною люди наткнулися на срібний портсигар. У ньому лежали комсомольський квиток та орденська книжка на ім'я Сагайдака Миколи Петровича...
За тиждень по тому, як рештки Геморового дворища остаточно зникли, Тетяна Степанівна з Романом, Росиною та всіма іншими юними лісівниками нарізали тераси й засадили їх (в який уже раз!) молоденькими саджанцями. Деревця всі до одного прийнялися.
Ви, певно, чекаєте, коли буде сказано щось про Юрка Сагайдака та Жору Вчорашнього.