Ми з Юліаном ще не вирішили, яким їхати. Я почуваю себе цілком вільною: під минулого, сучасного і майбутнього. Просто чудово. Не напрошуються пусті, старі як світ висновки, не хвилюють мрії. Я все маю, все при мені, як в сумочці гребінь і дзеркало, як з небом земля.
Коли Юліан входить з оберемком цурпалків, я схоплююся:
— Стривай, я сама затоплю.
Знаходжу за грубою сірники, скручену трубкою газету і тріски. Язичок полум'я тягнеться в темний канал, як душа до вічного спокою. Чарівне порівняння! Отже, в мене якась прикрість. Я не додаю собі, але внутрішня робота триває. Нехай вариться. "Мені так подобається",— сказав якийсь і хребта собі зламав.
Юліан присуває до груби лаву, згинається до відчинених дверцят.
— Тебе ще кохатимусь хлопці.
— Чому?
— Бо дрова зайнялися за одним сірником. У моєму селі вірять у цю прикмету.
Кажу;:
— Від полум'я стільки світла, що ліхтар можна погасити.
— Можна, — погоджується Юліан.
У мансарді нагорі, де мешкає начальник станції, щось згримує.
— ЇОліаночку, за тобою не стежили?
— Ні.
— Ти впевнений?
— Цілковито. Ми розійшлися по-джентльменськи.
— Що це означає?
— Я дав підписку.
— Не втямкую.
— Дав підписку, що більше не займатимусь політикою.
— Це, звичайно, жарт.
— Жарт, Мартусю, в іншому. Я їм сказав: "Ви самі чудово віддаєте собі справу в тому, що нині кожний людський порух належить сфері політики. Навіть мовчанка і як слід не усвідомлена думка". Вони зареготали, одначе підписку довелося залишити.
— Твоїм ім'ям не почнуть спекулювати?
— Ми домовилися і з цього приводу.
— Але тепер вони зможуть по-своєму розтлумачити будь-який твій крок, влаштувати публічне судовисько...
— Так, Мартусю, все так. Але не обов'язково мені самому поринати у всілякі організаційні клопоти, як було до цього часу.
— Однаково це громадянська смерть. Тебе зужили. Досі по тобі орієнтувалися інші, твоє слово і погляди сприймалися як катехізис. Тепер тебе вилучили з гри.
— Невже ти від мене навчилася так ускладнювати? — засміявся Юліан.
— Бо курс, Юліаночку, тримається на постатях. Зарості — ще не ліс. Щоб вони називалися лісом, треба принаймні кілька сотень смерек.
— Ну й що, Мартусю?
— А те, що тебе оплутали і затулили рота.
— Даремно тебе це мучить. Крім того, мені натякнули іти в еміграцію.
— Куди?
— За Збруч.
У мені щось зойкнуло і обірвалося. Через хвилину я сказала йому:
— Сядь у куток.
— З якої речі, Мартусю?
— Сядь у куток. Марш у куток, бо мені треба виплакатись. О Боже, швидше!
Він одсунувся на краєчок лави, та міг і сидіти поряд — він перестав для мене існувати. Я лишилася на самоті з кривавим болем, пекучим полум'ям з дверцят і сльозами. Ось тобі! Ось тобі!.. Підстав ліву щоку. Підстав праву. Відкрий серце. Оголи мозок. Розпанахай душу! Ще тобі мало? На іще! Ось, ось!.. Боже!.. Боже, допоможи витримати! Не дай упасти, Боженьку. Тільки не дай упасти. Ні, це над мої сили. О, яка я нещасна!.. Не дай упасти... Не дай... Не дай... О Господи, як мені гірко! Невже мені відпущено тільки боротися з тінню власного ридання? Ця тінь ходить і ходить довкола мене, видовжується з кожною годиною. Чи будуть для неї якісь межі? З якого заліза їх клепати? Якими судами з нею судитися?
Ще хвилину тому я була вільна. Скільки секунд тягнулося визволення? Двадцять? Тридцять?.. Хто мене прокляв? Чиї гріхи на мене падають? Я ж нікому не вчинила зла.
Знову ярмо гіркого чекання!
— Юліане. Я вже не плачу, Юліане. Підсядь ближче. Вибач, будь ласка.
Він не чує.
— Юліане!
Про що він думає? Це якесь тюремне відчуження. Ще трохи — і ми перестанемо співчувати одне одному. Чи може зворушувати людина, котрій ніхто не співчуває? Мабуть, ні. Коли владики наказували стратити бунтівника, відлучивши його від загалу словами "підлий раб", натовп прямував до лобного місця з холодною цікавістю і з холодним подивом озирався на жінку, що билася в спазмах ридання.
— Юліане!
Нарешті повів плечем.
— Коли ти хочеш це зробити?
— Десь у квітні-травні. Кордон пильно охороняють, взимі просто неможливо перейти. Кажуть, найкраще пуститися вплав по Дністру, тихо минути устя Збруча і пристати проти румунського берега... Дождуся весни...
— А до того ми будемо разом. — Мої гадки вже кудись помчали, пострибали... "Ні, я зроблю ці три-чотири місяці нашим святом. Ми поселимося на забутому хуторі, може, в горах. Варитиму йому їсти і пратиму сорочки. Я буду така ніжна, що він не наважиться мене покинути". — Я напишу Свидові, що нездужаю. У мене досить грошей, нам на ці кілька місяців вистачить. Ми сядемо на поїзд, що йде до Тернополя, тоді майнемо до Коломиї і подамося в Карпати. Ти не заперечуєш, правда?
Він пробує обняти мене за плечі, але я впираюся у його груди обома руками.
— Ні, скажи, Юліане. Не заперечуєш? Це розбігається з твоїми намірами, я це знаю, але я тебе прошу, благаю, Юліане. Може, це мій час, може, це все, що мені судилося мати.
— Тільки не плач, Мартусю. Гаразд, поїдемо в гори.
— Не думай, що це химера, забаганка, примха. Ти в кожному листі з в'язниці писав про мандри. Цього разу втечемо обоє.
— Котра година, Мартусю?
— Чверть на дванадцяту. А що? Юліан осміхається:
— Професійний арештант не звикне, що тепер кожна мить — його, що над ним не тяжіє камерний розпорядок. Почуваю себе розгубленим: здається, дні і ночі кудись відходять, як знайомі, котрим не знайдеться що сказати.
— Ти не бажаєш розповісти, як тобі там було? Він крутить головою.
— Коли особисті прикрощі збігаються з прикрощами багатьох сотень і тисяч — їх несила споминати?
Він опирається ліктем на коліно і затуляє долонею чоло. Я підкидаю поліна в грубу, думаю про себе: "Він не став би хизуватися втомою, як герой сумнівного образу".
— Трохи підтоптався, — бурмотить він і зиркає на мене веселими очима. — Прожени на мороз, бо впаду з лави.
— То ляж. Поклади голову мені на коліна...
— А що недоказуєш? Що я схожий на сумного і невеселого пана конотопського сотника: "Та щось спати хочеться, та куняю, куняю, куняю..." Минулої ночі не міг заснути. Я і зараз не забудуся. Лиш насувається якийсь параліч... А твій батенько — натура!
— Кинь, Юліаночку. Вибач, але починає котитися верблюжа слина. Не хочу їх знати.
— І дарма.
— Нехай. Ці люди стали вигадувати страх, щоб чого-небудь боятися. Ляж, Юліане. Я хочу дивитися в твої очі і гладити твоє волосся. Мені щось стерпає під грудьми: чи я ще вмію бути ласкавою? Ляж. І поспи, Юліаночку. Ось і добре, чоловіченьку. Ох, чоловіченьку!..
Торкаюся устами його щоки, звідкілясь зринає: "Боже, коли я встигла зачерствіти!" — але тут же мене зогріває його віддих і мені хочеться зітхнути так тихо, щоб самій не відчути.
— Поспи, рідний...
"Може, я себе розштовхую цими чужими словами?"
— Рідний...
"Ні, таки рідний. До болю рідний..."
— Спи, хлопчику. Мій кремезний, чоластий хлопчику. Я погана жінка. Я тебе не зуміла прив'язати до життя, до себе, ти стоїш над життям, а я для тебе — лиш істота, що тебе кохає. А що буде, хлопчику, коли я стану справжньою жінкою? Справжньою твоєю дружиною? Що то буде, хлопчику?!
Таємниче фіолетове надрання душила холоднеча. Сніг зашкаруб, як дубова дошка. Провідник, не глянувши на квитки, пропустив нас до вагона і для начальницького ока заходився збивати гачком кригу зі сходів. У коридорчику нас огорнув теплий сопух. Я затамувала подих і смикнула дверцята купе. А тут було як у льодівні: не зачинили віконце. Юліан спробував підняти його, одначе рами взялися кригою, і він подався до провідника розвідати, чи є ще вільні купе.
— Перейдіть до сусіднього вагона, — почула я з коридорчика.
— Встигнемо?
— Так, поїзд простоїть щонайменше дві години. Старший каже, що перемело колію. Зараз пришлють дрезину з робітниками, та, доки вони справляться, ви ще виспитеся.
Ми знайшли порожнє купе. Тут було тепло, та одразу ж вимкнули світло і довелося стелити навпомацки. Лігши, Юліан простягнув до мене руку.
— Прочитати Верлена, Мартусю?
— Ти, здається, полюбив його.
— У тюрмі мені часто причувалося, що ти читаєш Верлена, і він став для мене мовби братом. Потому я несподівано уподобав собі твою звичку настроюватися на щось віддалено сумне чи прекрасне і бубоніти:
0 перші любощі, о серця юнь вразлива! Корали вуст, лазур очей, вогонь чуттів, Бентежне відкриття незвіданих світів
1 зближень трепетних стихійність боязлива!
Він затих, а в душі моїй сколихнулося:
Те все пройшло, сплило, немов весняна злива,
Невинний цвіт душі недовго золотів,—
Із півночі життя хтось лютий налетів,
І впала враз зима — тяжка, глуха, нудлива.
І от я гибію, самотній і смутний,
Немов у склепі мрець, холодний, крижаний,
Гіркий, мов сирота, що без сестри бідує...
О, де ж та втішниця, вся ласка і тепло, Що знає нас до дна, нічому не чудує І часом, як дитя, цілує у чоло?
— Я звернувся до хлопців, щоб роздобули Верлена! Вертаючись з прогулянки із тюремного двору, я продовж місяця приносив у кишені по одній, складеній вчетверо, сторінці. Чому ти не смієшся, що холодний раціоналіст Цезар закохався у Верлена?
— Бо мені анітрохи не смішно.
— А тобі тепло?
— Так, Цезарю.
— А можна перейти до тебе?
Мене обіймає тривожний щем, і таке враження, що цим щемом окутаний весь поїзд, кожна дробина холодного заліза, яке німує між завіями біля порожньої станції; що він запеленав холодне фіолетове надрання; що викликане ним дрижання передається по шкарубкому, як дошка, снігові вдалеч на всі боки.
Ми ледве вміщаємося на слизькому відполірованому дивані.
"Цезарю, ти добре зачинив?"
Ні, це я вимовила тільки в думці, і думка захиталася, як хвиля, і кудись попливла. Куди вона попливла? В якусь обкреслену прозорими обріями невідомість, понад жовті пшениці, в голубому мареві, між зелене шумовиння молодої трави, між білі озера ромену і рожеві спалахи маків. Хиляться і зводяться стрункі смереки, падають і встають залиті сонцем гори, як білі шовкові вітрила, набухають хмари, — тихо-тихо, лиш десь у недосяжних низинах струмує і похлюпує-шелестить чиста, як надія, ріка. Здається — то не ріка тече, а добре, випогоджене життя... Десь там, у далеких сизих долах... Між замріяними у супокої зеленими берегами. Під ласкавим, лагідним небом... Під богами сподівань... Під вінцем правди і справдження.
О, як я тебе кохаю. Цезарю! Як кохаю!..
Уже ти не підеш від мене, як колись ішов.