Правда, мені десь муляло, що він може забрати більше влади, ніж це було призначено йому долею, але на все воля Божа. Моя віра в Бога не дозволить Адольфові взяти більше з цього світу, ніж цього хоче Бог. І менше теж, аби не знехтувати Божою волею. Треба брати рівно стільки, скільки цього хоче Бог. Бо в будь-якому іншому випадку все одно потрапиш до пекла. Я завжди хотів, щоби мій Адольф став володарем світу і потрапив до раю.
Гасне світло.
За мить на тому місці, де стояв БАТЬКО ГІТЛЕРа, в прожекторі з'являється БАТЬКО СТАЛІНа.
БАТЬКО СТАЛІНа (ніби говорить сам до себе, нікого навкруги не помічаючи). Коли народився Йосип, у небі згасла зірка. Я загадав бажання, аби мій син став щасливим. Я знав, що він просто приречений бути володарем світу, бо це був мій син. У цьому світі, де зараз знаходжусь я, немає володарів, бо кожен сам собі володар. Кожен під час земного життя вибирає собі долю, аби стати володарем самому собі в житті потойбічному, де рай і пекло міняються місцями, бо на землі ми зовсім по-іншому дивимося на ці речі. Насправді вони – рай і пекло – є зовсім іншими, ніж нам видається тут. Те, що на землі ми називаємо раєм, насправді є пеклом. І навпаки. Мабуть, було безумством з мого боку, коли в земному житті я бажав Йосипу, аби він потрапив до пекла, але тепер я розумію, що робив правильно, бо насправді бажав йому, аби він потрапив до раю.
Світло гасне.
Якийсь час із наростанням звучить музика. Потім гучність зменшується.
На сцені вмикають світло, і ми бачимо звичну картину.
За столом сидять СТАЛІН і ГІТЛЕР, тільки тепер вони помінялися місцями, а глядач бачить спину ПЕРЕКЛАДАЧа.
СТАЛІН (люб'язно). В мене таке враження, пане рейхсканцлере, що ми більше не побачимося в цьому житті.
ГІТЛЕР (так само люб'язно). Я ніколи в цьому і не сумнівався, пане Генеральний секретарю!
СТАЛІН (лукаво). Чи є щось на світі таке, що могло би вас змусити зректися своєї посади?
ГІТЛЕР (не менш лукаво). Тільки якщо ви зречетеся своєї.
СТАЛІН (щиро). Але ж ви знаєте, що цього ніколи не станеться.
ГІТЛЕР (так само щиро). І ви теж знаєте, що зі мною цього ніколи не станеться.
СТАЛІН (ствердно). Отже, війна…
ГІТЛЕР (простодушно). Війна, друже, війна…
Гасне світло.
ПЕРЕКЛАДАЧ поволі йде до глядачів.
Люди в залі фізично відчувають, в які важкі роздуми він поринув.
ПЕРЕКЛАДАЧ (зі стражданням, що межує зі звичайною людською безпосередністю). Десь усередині розмови мені хотілося втрутитися в діалог цих людей. Але я розумів, що це не люди, а моє наївне намагання переконати їх в тому, аби не втягувати людство у війну, могло коштувати мені життя. Я зібрав у кулак усю свою волю, дипломатичний хист, аби перетворитися на звичайнісінького робота, який перекладає слова з однієї мови на іншу. Це була не боязнь за своє життя. Радше навпаки. Я усвідомлював, що переконати тих, хто не був людьми, у чомусь людському практично неможливо. Навіть людей часто-густо не можеш переконати у цьому самому людському, а тут нелюди. Вже під кінець розмови в мене виникло фізичне бажання вбити тих, хто задля своєї хворобливої ідеї намагався знищити людство, але я усвідомлював, що навряд чи це вдасться мені зробити навіть ціною свого життя. І справа не в тому, що будь-який мій непевний рух могла миттєво припинити охорона як з того, так і з іншого боку. Я не був морально готовий забрати життя в тих, хто бодай формально був подібний на людей. Упродовж свого подальшого життя я розумів, що в мене все-таки були варіанти, що я змарнував свій єдиний шанс, після якого історія людства була би зовсім іншою. А потім я дізнавався про інших людей, які теж змарнували свої шанси, не вбили Гітлера чи Сталіна, й історія стала такою, якою тепер ми її знаємо. Історія – це не події. Історія – це люди. Але як би ти не тасував події та людей, все одно історія буде такою, а не інакшою. В історії закладене щось незбагненне, й великою ницістю й незбагненністю є говорити, що ми творимо історію. Насправді історія творить нас, а ми лише вдаємо, що творимо її. А, можливо, я просто виправдовую себе і вас, що ми просто не здатні творити історію, адже у вирішальний момент не можемо зважитись на вчинок? Історію творять ті, хто у відповідальний момент зважуються на вчинки.
Світло вимикають на сцені.
ПЕРЕКЛАДАЧ приречено йде до СТАЛІНа і ГІТЛЕРа. Ті піднімаються з-за столу, по-дружньому тиснуть йому руку, плескають по плечах. Всі разом, обійнявшись, ПЕРЕКЛАДАЧ між СТАЛІНим ГІТЛЕРом, ідуть зі сцени.
Світло поволі згасає.
Музика стишується і замовкає.
ЗАВІСА
2013
ЯІРАМ
Тимурові ЛИТОВЧЕНКУ
Мабуть, я все-таки заблукав.
Яірам (з наголосом на "і") неодноразово попереджала мене про це. Я тільки сміявся, але таки втрапив у паралельний світ.
Звичайно, все сталося випадково, хоча я тоді й тепер знав і знаю, що нічого випадкового в житті не буває.
Я пішов купити молока і ще здалеку біля магазину запримітив цього чоловіка. Кругом були десятки людей, але я бачив лише його одного. Яірам попереджала мене: "Якщо це станеться, намагайся дивитися на інших, думати про щось, бо інакше потрапиш у паралельний світ, з якого можеш уже ніколи не повернутися". Але я дивився лише на цього чоловіка, до інших мені було байдуже, а думки у голові взагалі були відсутніми.
Якщо ви мене сьогодні запитаєте, що то був за чоловік і як він виглядав, я нічого не зможу вам відповісти. Це як у сні: бачиш щось, а коли прокидаєшся, дещо пам'ятаєш, і потім воно геть начисто стирається з твоєї пам'яті.
Каюсь: коли я побачив цього чоловіка, то відразу згадав слова Яірам про паралельний світ. Мені хотілося випробувати долю. Ось і випробував!
Немов магнітом, мене тягнуло до цього чоловіка. Я навіть дорогу перейшов не на "зебрі", як зазвичай це робив. Потім мені казали, що водії кричали на мене, мов навіжені, але я цього не пам'ятаю. Я взагалі нічого не пам'ятаю з того дня, лише очі того чоловіка. Я не пам'ятаю кольору цих очей. Можливо, вони були зелені, як у моєї Яірам? Втім, це не має вирішального значення, бо я бачив не очі, а відображення в них двох всесвітів. Мені хотілося думати, що це планета Земля відобразилася в очах цього чоловіка, але я розумів, що це не так. Іншого пояснення в мене не було. Крім того, інтуїтивно я відчував, що дві планети в очах чоловіка відрізняються одна від одної. Нам здається, що очі в людей однакові, хоча це насправді не так. Ми не хочемо надужити зусиль, аби переконатися, що кожне око, будучи подібним до іншого, але не тотожним йому, живе своїм, лише йому відомим життям. Так і невідомі мені планети в очах чоловіка були схожими, але кожна відображала свою сутність.
Чим ближче я наближався до невідомого мені чоловіка, тим більше відчував його незворушну байдужість до мене. Здавалося, він абсолютно переконаний, що я став його жертвою, а моя мандрівка в паралельний світ є неминучою. Про це мене теж попереджала Яірам. "Ти можеш не пам'ятати те, що з тобою було, — казала вона, — але своїх відчуттів ти ніколи не забудеш". Зрештою, так і сталося, бо я пам'ятаю свої відчуття. Втім, на відміну від Яірам, яка одного разу теж побувала в паралельному світі й щасливо звідти повернулась, я пам'ятаю дещо з побаченого, але це фрагменти, уривки, які неможливо склеїти в одне ціле. Так що в загальному Яірам була права: я живу відчуттями паралельного світу, хоча доволі часто мені здається, що я все-таки там не був.
Тепер треба було зробити найрішучіший крок, і досвід усього мого попереднього життя підказував мені, що я наважуся на це. Колись я вже пошився в дурники, бо був недосвідченим, і тоді в моєму житті ще не було Яірам. Наслухавшись дилетантів, я хотів ось так, на халяву, проникнути в паралельний світ і танком пішов на чоловіка, який видався мені провідником між нашою і тамтешньою цивілізаціями. Ох, і лаявся він, що я відтоптав йому ноги, а я дико просив у нього вибачення і потім реготав зі своєї наївності.
Тепер – я знав це – подібного просто не могло трапитися, бо цей чоловік випромінював упевненість у тому, що мені нікуди діватись, ніж потрапити у паралельний світ. І я зробив цей рішучий крок, просто ідучи на цього чоловіка. Я ніби розчинився в ньому, пройшовши крізь стіну, яка дивним чином зникла на моєму шляху. Я нічого не відчував, але усвідомлював, що, можливо, знаходжусь на тому ж місці, що й мить тому, проте це вже паралельний світ.
Все, що мені доводилося чути й читати про паралельний світ раніше, виявилося нісенітницею. Я погоджувався з Яірам, що про паралельний світ говорили теоретики, далекі від практики. Вони точно в цьому паралельному світі ніколи не бували. Можливо, вони й були праві по-своєму, як буває правий той, хто говорить про Кохання – з великої літери, бо лише йому одному з мільярда осіб вдалося звідати це велике почуття. Інші теж говорять про свої кохання з маленьких і мікроскопічних літер, будучи теоретиками і не маючи ані найменшої уяви, що ж це насправді таке.
Теоретики від паралельного світу кажуть, що ви потрапляєте в ті ж обставини, що й на планеті Земля, де є, скажімо, люди і будівлі, але ніби це віддзеркалення вас самих, а тому, мовляв, це і є тим, що ми називаємо паралельним світом, — і так далі, і в тому ж дусі. Але якщо таке можливе, то так само, як у випадку з тим, хто один на мільярд осіб знає, що таке Кохання з великої літери. Імовірний, мабуть, лише один випадок з мільярда можливих, коли ти потрапляєш в ту ж ситуацію і в ті ж обставини, що на Землі. Але це настільки нікчемно малі космічні величини, що про них не вартує навіть говорити.
Коли я сьогодні згадую про свої відчуття в паралельному світі, хоча й достеменно досі не впевнений, що я там побував, то розумію, що думка про Яірам була єдиним чинником, що врятував мене для повернення в цей грішний світ. Потрапивши в паралельний світ, якщо я дійсно там побував, я знову відчув свою юнацьку закоханість, коли здається, що двадцять чотири години на добу, навіть уві сні, думаєш про ту єдину, без якої не можеш уявити свого існування на цій грішній землі. В пору моєї земної юнацької закоханості я ще не був знайомий з Яірам, але тепер закоханість у паралельному світі перекинулась на неї, що дозволяло мені не зійти з розуму в буквальному розумінні цього слова, зважаючи на те, що я бачив.
Яірам попереджала мене, що найкращим варіантом для мене буде той, коли я потраплю в паралельний світ людей – навіть якщо це будуть незвичні мені епохи і часи.