Після довгих розрахунків, вагань і розмови і колишнім кухарем Ісаєвих Шевченко зрозумів, що цього вистачить на частування офіцерів і що план Козловського дійсно чудова нагода хоч на деякий час звільнитися від муштри.
XVIII. ОБЛАВА
Вранці Шевченко з Козловським пішли на квартиру до Мешкова. Поява Шевченка разом з Козловським надзвичайно здивувала майора, і він наказав покликати їх до кабінету.
— Що скажете? — спитав він, виходячи до них у халаті. — І чому порушуєте субординацію й звертаєтесь до мене, а не до ротного командира?
Говорячи, він з неприхованою цікавістю позирав на Шевченка.
— Ми, ваш скобродь, не в своїй інев ротній справі, — виструнчився Шевченко. — Був я вчора в аулі. Пішов послухати їхніх акинів до самого Джантемира, а Джантемир попросив мене передати вашому скобродію прохання від нього і від усього аулу, щоб допомогли їм винищити вовків. Дуже їм вовки дошкуляють: щоночі то коня, то пару баранів роздеруть, а то й більше. Благають улаштувати велике полювання, облаву... Подумали ми з товаришем, — кивнув Шевченко в бік Козловського, — і вирішили, якщо буде на те дозвіл вашого скобродія, влаштувати після Водохрещі велику облаву. Нашим козакам вовки теж не дають життя: серед білого дня до коней підбираються. Виділити б з півсотні піхоти та їх сотню в нагоничі. Киргизи б теж всім аулом прийшли. Оточили б ми ту улоговину, де саксауловий гайок і вовчі лігвища. Була б панам офіцерам приємна розвага, а людям велика користь: настріляли б сірих, а потім заїхали б в аул відпочити, попоїсти і випити з морозу, щоб боронь Боже, не застудитися. Ми б усе там улаштували заздалегідь. І для нагоничів знайшлася б чарочка і гарячий пиріг на заїдку, а Джантемир від себе бараниною теж почастував би.
У Мешкова очі загорілися. Задоволена посмішка поповзла губами і сховалася десь у підвусниках, але для годиться він зсунув брови, постояв з хвилину задумано і нерішуче відповів:
— Та-ак... Бити вовків — дуже потрібно. Просто не знаю, що вам сказати... Ви коли збираєтесь знов до цього... як його... Джантемира?
— Та ми б хоч зараз пішли. Адже ж свято... Була б тільки згода вашого скобродія.
Мєшков ще з хвилину пом'явся і раптом махнув рукою.
— Добре! Дійте! Скажіть йому, що я згодний і пани офіцери не заперечуватимуть. Я з ними сам поговорю. Хай Джантемир підготує все разом із вами, а зараз ідіть до нього в аул... Ні, візьміть коня і їдьте. Адже ж у вас хворі ноги, Шевченко? Пішки втомитесь, — ввічливо посміхнувся Мешков. — Скажіть Силантьеву, що я наказав запрягти вам Швидкого в мої сані.
— А що! Я казав, що клюне, — й клюнуло! — захоплено вигукував Козловський, коли вони йшли до батальйонної стайні. — Ще й горілки не нюхав, а згадав вашу хворобу. І на "ви" заговорив. Ось вам перший наслідок розумного починання.
Джантемир був надзвичайно радий. За один день Шевченко налагодив те, чого він сам не міг добитися за всю попередню зиму. Обома руками тиснув він руку поета і відразу почав розмову про те, як краще почастувати мисливців. Він трохи злякався, почувши, скільки буде нагоничів і стрільців. Тоді Шевченко пообіцяв від себе лантух борошна і три відра горілки.
— Добре, добре, — згоджувався Джантемир. — Це для аскерів. Але що треба майирам, — ми цього не знаємо. Скажи ти — зробимо.
— Офіцерам мало горілки. їм рому треба, шампанського, — пояснював Козловський, передбачаючи справжній бенкет.
— Усе зробимо. Великий буде той, — кидав Джантемир. — Буде і таке вино, що на ложках горить і добре пахне, і таке, що, як рушниця, стріляє. Все купимо. Ми не вживаємо: Аллах не дозволяє, але для майирів — купимо. Задоволені будуть. Три дні будуть п'яні й лежатимуть, як чушки. Ось подивись.
І на доказ своїх слів відчинив скриню, де дійсно стояли пляшки рому, коньяку, зубрівки, старки і різних інших напоїв, назви яких він і сам не знав. Бачачи, як загорілися очі парламентерів, Джантемир витяг пляшку старки і наказав подати гарячої баранини.
Потім гукнув Жайсака, щоб він показав Шевченкові і його товаришеві місця вовчих лігвищ.
За кілька верст від аулу була велика улоговина, поросла саксаулом, звідки весь рік долинало протягле і моторошне виття... З одного боку її захищала від північного вітру стрімка скеля сажнів на сім-вісім заввишки, яка тяглася суцільним муром версти на три, а може, й більше, а з другого боку облямовувала звивиста Ор, ледве позначена на снігу рудуватою щетинкою прибережних кущів та очерету.
Вершники спочатку проскакали вздовж берега Орі, де сніг був густо списаний вовчими та лисячими слідами. Козловський раз у раз спішувався, уважно їх розглядав. Потім вони обігнули улоговину там, де скеля ставала все нижчою і наче поринала під землю, нарешті рушила її гребенем назад.
Шевченко деякий час мовчав. Він не хотів виявити перед Жай-саком своєї повної необізнаності з вовчими повадками, але кінець кінцем все-таки спитав:
— Невже вовки не можуть видертися сюди з улоговини?
— Що ти, Тарас-ага! — посміхнувся Жайсак. — Вовки ще, слава Аллахові, крил не мають, бо тоді б від них не було ніякого порятунку ані в юрті, ані на коні.
— Я гадав, що тут, під снігом, є положисті стежки.
— Одна стежка дійсно є, але трохи далі, де в річку впадає маленький струмочок, — махнув рукою Жайсак.
Козловський і тут шукав вовчих слідів, але їх майже не траплялось. І мисливцям стало ясно, що вовки виходять на здобич у кінці улоговини, де не було стрімчака.
Доскакавши до аулу, Шевченко з Козловським пересіли в сани і поспішили завидно повернутися до Орська.
— Скажіть Джантемирові, що все обіцяне ми привеземо йому на тому тижні, — сказав Шевченко, прощаючись з юрбою казахів біля саней.
Від'їхавши від аулу з півверсти, Козловський притримав коня й обернувся до Тараса Григоровича.
— Доведеться нам добре посушити собі голову з цією облавою, — стурбовано заговорив він. — Масштаби тут не ті, що десь у Білорусі або в Поліссі. Щоб оточити таку улоговину, потрібна не півсотня піхоти, а вся наша рота з козаками та киргизами на додаток, але тоді у вас не вистачить грошей ані на горілку, ані на пироги. Не можна лишити солдата без чарки після цілого дня на морозі.
Шевченко зітхнув.
— Тепер уже відступати пізно.
— Це вірно. Відступати не можна. Доведеться вдатися до прапорців.
— Яких прапорців?
— Звісно яких! Червоних? Вовки лякаються червоного: гадають, що це вогонь, і ні за що не перестрибнуть через них. Треба підрахувати, скільки прапорців нам потрібно, і дістати шнурів і кумачу. З боку кручі вовки замкнені в улоговині. Там нам не треба ані людей, ані прапорців. А ось з боку річки й упоперек того, дальшого, кінця улоговини треба розставити нагоничів або навісити прапорці. Прапорці нашивають на шнур на відстані аршина один від одного, а шнур натягують на кущі або кілки чи на очерет. Купимо кумачу і наріжемо прапорців... Ось зараз заїдемо до крамнички, спитаємо, почім кумач.
Купець викинув їм на прилавок "штуку" кумачу по п'ятаку аршин, і, як не торгувався Козловський, скинув тільки тридцять копійок за всю штуку на п'ятдесят шість аршин, і віддав її за два з половиною карбованця.
Шевченко спохмурнів.
— Оце заварили кашу, що й не висьорбать.
— Треба висьорбати, інакше Мєшков із світу нас ізжене. На п'ятнадцять карбованців купимо лантух борошна й три відра горілки нагоничам. Хай Мєшков видасть нам їх сухий пайок. Тоді олія, городина й м'ясна порція піде в наші пироги, а пироги з м'ясом, з горохом, і морквою та з гречаною кашею або з картоплею — чудова річ. Отже, у нас лишиться ще п'ятнадцять карбованців на шнури і на кумач. Якщо "штуку" кумачу розрізати вздовж на три рівних частини, у нас буде сто шістдесят вісім аршин, а з кожного аршина зробимо по чотири прапорці, тобто шістсот сімдесят два прапорця. Загородити ними треба берег річки, а там дві версти із гаком. В одній версті п'ятсот сажнів або тисяча п'ятсот аршин... Отже, нам потрібно три з половиною тисячі прапорців. А у нас поки що тільки шістсот сімдесят два прапорця. Отже, треба купити не одну "штуку" кумачу, а п'ять-шість...
— Але ж тоді на шнури нічого не залишиться? Нема такого становища, з якого не було б виходу, — знизав плечима Козловський. — Іне буду я Андрій Козловський, якщо не знайду його.
І справді, Козловський розгорнув бурхливу діяльність. Він знов помчав у слобідку до крамаря, потім довго і конфіденціально радився з каптенармусом і з писарем господарчої частини, і, коли Шевченко вже вкладався спати з важким почуттям, що на нього насувається лихо, Козловський раптом підійшов до нього і з своїм звичайним апломбом безапеляційно заявив:
— Шнури є! І за дурничку, тобто за півпляшки горілки ще й без солоного огірка. Але попрацювати над ними доведеться чимало.
Шевченко мовчки дивився на Козловського своїми великими синіми очима.
— Так-с, мон шер! У нас в цейхгаузі лежать величезні сіті для оселедця. Коли наш батальйон стояв у Гур'єві, ними ловили в Каспії оселедці. Потім їх списали як дрантя. Але якщо вони дерлися коли витягали пуди риби, то наші прапорці вони добре витримають. Кап-тьор віддає їх за півпляшки. Це ж блискуча афера! Ком-прене ву? Це ж геніально! І начальство надовго умастимо, і хильнемо з доброю закусочкою!
— Чекайте, — зупинив його Шевченко. — Сіті це ж іще не шнури. Це ж страшна робота — розв'язувати сіті. Всі ниті поламаєш і не розв'яжеш жодного вузлика.
— А сіра худобинка нащо? — вказав Козловський рукою на солдатів. — Ніж смердіти й лаятись цілий вечір — хай попрацюють. Кап-
тенармус мені показав, як легко й швидко розв'язувати вузлики шильцем, а шилець є в нього багато. Він обіцяв позичити нам скільки треба.
— А кумач!.. Купець казав, що в нього тільки одна "штука" є.
— Чорт забирай! Дійсно... — аж сів на нари Козловський і почухав потилицю, розгублено глянувши на поета.
— А не можемо ми нашити прапорців з подертої білизни, яку ми поскидали в лазні в Святвечір? — сказав Шевченко.
— Ідея! Геніальна ідея! — схопився з місця Козловський і ляснув себе по чолу. — Мон шер, ви починаєте виявляти ознаки кмітливості. Треба ту білизну пофарбувати в червоний колір — і в нас три тисячі прапорців!
І Козловський знов блискавично щез.
На третій день свят уранці Козловський потягнув Шевченка до каптенармуса і, захлинаючись від захоплення, розповів йому "геніальний" план перетворення подертої солдатської білизни на прапорці.
— Що ж, воно соответственно підходяще, — поважно підтакував той.