Хіба таке бува від свіжої харчі? А м'ясо з хробаками? Кинули ми його котові, а кіт понюхав та й почав лапою закопувати. Навіть тварина розуміє, що не можна падлом живитися.
— Та хіба ж це від харчу? Напилися п'яні, застудилися, — знизив тон Кузьменко, відчувши, що справа обертається проти нього.
— А де це чувано, щоб працювати в свята?!
— Та хіба ж це на мене? — здивувався Кузьменко. — Треба на святу церкву камінь воску. Це ж богові, а не мені! Гріх про це й казати.
— А хто мусив дати віск? Ви чи ми? — спалахнув Савка. — Чи ви гадали догоджати богові чужими руками?
— Та що ви до мене присікуєтесь! І в Петренка працюють святами, і в Безмощука. Хіба тільки в мене?
Але підмайстер теж був упертий.
— Що ж, через це й пішли їх підмайстри козакувати. І ми підемо. Ми не хлопи і не невільники, щоб спину гнути без відпочинку. Так ми й ухвалили всією господою, — звернувся він до Причепи, — і низько вклоняємося вам, батьку, і просимо вашого захисту, бо тепер, влітку, ми працюємо від зорі до зорі. Сил наших не стало. Отож ми й надумали працювати від зорі до вечерні, бо так більше не можна. 3несиліли зовсім.
— Як це — до вечерні?! Та що вони — сказилися, чи що?! ~ обурено загули майстри.
— Де це чувано — до вечерні!
— Ледарі нещасні! Їм аби з дівчатами гуляти, а робота хоч провались.
Тепер серед майстрів виявилася цілковита одностайність. Навіть Грицько почув себе господарем. А Кузьменко налився кров'ю і стиснув кулаки.
— А канчуків не бажаєте? — ступнув він до підмайстра, нахиливши голову, як бик, готовий підкинути його на роги.
— 3ачепіть-но тільки, — не відступив Савка, хоч від Кузьменкової загрози пішли по його спині дрижаки. — Так ми згодилися, так воно й буде. Або всі кинемо роботу.
— І подохнете з голоду! Тоді не чекайте на обід або на вечерю. Сухої скоринки хліба не дістанете, шибеники! Благатимете тоді "гнилої риби", та дулю вам замість риби дамо.
Замість відповіді Савка кинувся до вікна і рвучко розкрив його. — Ану, хлопці, йдіть-но сюди! Чуєте, що кажуть пани майстри? — гукнув він у ніч.
Затупотіли важкі кроки, залунали голоси, і за вікном виросли молоді засмаглі обличчя.
— Що таке?
— Що там? — посипалися запитання.
— Та пани майстри кажуть, щоб ми й далі робили від зорі до зорі, і не бажають зробити нам будь-якого послаблення, ще й канчуками загрожують.
— Он як! Де це чувано, таке знущання!
— Сидиш над чобітьми, як п'яний. Голова від утоми падає.
— Сил не стає!
— Очі заливаються кров'ю!
Майстри мовчали, вражені одностайним виступом господи.
— От сучі сини, скільки часу просиділи під вікнами, — прошепотів хтось.
— Спритно підстроїли, шельми! — перезирнувся Павло з Остапом.
— Атож! Це як у нас, у Львові.
Але майстри вже опанували себе.
— Геть звідси, наволоч! — разом гримнули вони, кинувшись до вікон і дверей.
Одні зачиняли вікна, інші вхопили Савку за плечі.
— Геть, голоштанці! — ревли вони.
— Без вас ухвалимо, що треба!
— Чекайте відповіді надворі!
А Причепа знов грюкнув по столу кулаком і наказав, повершивши голосом гамір.
— Хай підмайстри вийдуть! А ви, панове, заспокойтеся. Обміркуємо все як слід.
Підмайстри не встигли озирнутися, як опинилися надворі. Чиїсь руки щільно зачинили двері і засунули важким засувом.
Залишившись на самоті, майстри дали волю своєму обуренню.
— Іч, сволота: сиділи на присьбі та підслухували!
— І тепер розпатякають усе по місту!
— Так. Ще й про пана гетьмана базікатимуть.
— Чортзна-що!.. От не сподівалися!
Це було вже занадто. Майстри збентежено чухалися або плювалися з люті.
— І хто б міг подумати!
— Та вже не бідкайтеся, панове. Поміркуймо, що робити. Майстри замовкли. Справа була серйозна. Загострювати ворожнечу — це значило б залишитися без доброї половини підмайстрів. Це вони знали з власного досвіду. До того ж, на київських базарах з'явилися запорожці. Вони сипали грошима не рахуючи, частували по шинках першого ліпшого і розповідали про вільне козацьке життя, про морські походи. Так зманювали вони на Низ і підмайстрів, і селян, поповнюючи козацькі лави після походу, або наймали їх на тафи ловити рибу, чи на уходи, або на хутори. А час був гарячий. За місяць-два з'їдеться панство на пречистенськии ярмарок, посиплються замовлення, і тоді робочі руки будуть дорожчі за золото.
— Добре розрахували, мерзотники!
— За горло взяли та й душать?
— А все ж таки, панове, — втрутився іконописний дідок, — не можна їм потурати, бо відома річ: поступись де в чому сьогодні — завтра вони вимагатимуть удвоє.
— Оце вірно!
— Отже, я гадаю, — казав він далі, — що треба нам трохи поступитися, але не в тому, що вони вимагають.
Нема де правди діти: хлопці знесиліли. Куняють над чобітьми. Доводиться й про худобу дбати. Отже, дамо їм зайву годину поспати, але не ввечері, щоб по-їхньому не було, а в обід. Тепер спека, важко працювати. Хай посплять, пообідавши, а ввечері хай працюють до зорі. Тоді й з дівчатами не жируватимуть, і не пиячитимуть, як у неділю.
Майстри задоволено зареготали. Але Кузьменко і ще троє буркотіли:
— Не годиться їм потурати. Це буде так, ніби ми налякалися, начебто тільки й світу, що ці лотри.
— Е, братику, іноді доводиться й помовчати для користі, — умовляли його майстри. — Та й постанова буде від цеху, а не від кожного майстра окремо.
— А це гадюченя, що брехало нам у вічі, треба добре провчити при нагоді, додав один з Кузьменкових прихильників.
На тому й згодилися.
— А про моїх підмайстрів напишіть по всіх містах, щоб їх ніде не приймали до майстерень, — нагадав Кузьменко.
— Добре, напишемо, — відмахнувся Причепа.
Він був збентежений і стурбований. Цілий вечір самі прикрості. Думка про Сагайдачного гризла його, як могильний хробак. Нашвидку щось зазначивши в цеховій книжці, він замкнув скриньку й підвівся з місця.
Сходку було закінчено.
Над містом стояла срібна місячна ніч. Широкий синій Дніпро оперізував Київ скляною дугою. Протилежний берег його танув під прозорим серпанком туману. Іноді в далечині плюскалася велика риба, і довго йшли водою широкі рівні кола. Смоляні запахи лісів і скошеної отави ввійшли в сонне місто, розвіяли сморід людського житла. Свіже й чисте було північне повітря.
А за рікою згасали зорі, і холодна кришталева блакить віщувала світанок.
НА ВАГУ ЗОЛОТА
3а тиждень, коли вилюднів невільницький ринок і більшість бранців було перевезено за море або прикуто, до лав і галерних опачин, вивів Сафар свій ясир на продаж. Невільників, чисто помили, поголили, підстригли і вивели на майдан голих по пояс. Жінкам розчесали волосся, підрум'янили блідих і одягли в барвистий одяг. Хворих і кволих відокремили і віддали на розвагу підліткам. Відокремили й тих, за кого сподівалися взяти викуп, і написали родичам листи. Таких невільників не продавали, але горе було їм, якщо родичі не присилали грошей. Тоді чекали їх жорстокі муки й канчуки.
Удосвіта починався торг. Майдан Сліз — невільницький ринок — кипів строкатою юрбою. В глибині, біля мечеті, сиділи сліпі турецькі старці і тягнули речитатив легенди про Едіге, великого героя, і Тимура, що не складе йому ціни. Зобасті голуби чепурилися на кам'яних карнизах мечеті і воркотіли солодко й поважно. Жінки в білих фередже [120], із закритими обличчями приходили до фонтана і, наповнивши вузькошиї глеки-кунгани дзвінкою холодною цівкою, спритно ставили глек на плече і, погойдуючись, проходили майданом, невидимі й загадкові під своїм щільним серпанком. Ближче до моря майдан оточували кав'ярні, де годинами сиділи, милуючись морем і ринком, білобороді діди, пускаючи крізь ніздрі дим запашного наргіле [121], і сьорбали міцну аравійську каву.
А майдан кипів від натовпу. Кожен купець виводив рабів, зв'язаних низкою по десятеро — чоловіків із чоловіками, жінок із жінками. Проміж невільників сновигали покупці, комісіонери, моряки й просто цікаві в строкатих завивалах та халатах, пишаючись розкішними шаблями, срібними й золотими поясами та кинджалами. Вони питали ціну, обмацували, оглядали невільників. Купці гучно викрикували ціну, закликали покупців і вихваляли свій товар.
— Придивіться, зупиніться, правовірні! Ось нові невільники, сильні, здорові, працьовиті! Кожен із них вартий доброго буйвола.
— Свіжий ясир із королівської землі! — підхоплював другий ще дзвінкіш.
А третій співав миччю, як турецький казкар:
— Дівчата! Дівчата незаймані! Прекрасні, як гурії райських садів. Щасливий буде правовірний, засипаючи на їх персах!
І наближалися правовірні, крутили, м'яли їх, зважуючи на долоні їх коси, мацали пальцями пругкість перс. І сльози сорому і безсилої люті застилали карі очі степових красунь, виведених на ганьбу і насолоду похітливих самців.
— Скільки? — уривчасто питав товстий вірменин, тикаючи пальцем у жінку, яка з розпачем пригортала до себе худорляве дванадцятирічне дівча.
— З дівчам три тисячі аспрів, господарю, — низько вклонився купець, почувши багатого покупця.
— Дві, — кинув —вірменин, випльовуючи мастику.
— Аллах свідок, володарю! Ця жінка працює, як пара ішаків, а дівча спритне, як мавпа. Дві тисячі п'ятсот — остання ціна. Але вірменин був упертий.
— Дві — рішуче повторив він і, сопучи й хитаючись пішов далі.
— Господарю! Господарю! — кинувся навздогін купець.
— Свіжі персики! Мигдаль! Фісташки! — вривався дзвінкий голос хлопчика з повними сапетами.
А інші голоси перебивали:
— Устриці! Свіжі устриці! Мідії!
— Кумис! Кумис холодний!
— Чурек гарячий! Чурек!
Море блищало під сонцем. Крізь щогли й, мереживо кодин переливалося воно, мінилося, йшло до берега важкими зеленими горбами, і сонце грало на їх гранчаках золотими й срібними лезами. Розпечене каміння дихало вогнем, але віяло з моря солоною прохолодою, і дихати було легко й вільно.
— Мамо! Мамо, рятуйте! — волала продана дівчина, чіпляючись за ноги сорокарічної міцної козачки з м'язистою бронзовою шиєю. — Мамо, краще вбийте своїми руками. Ma-a-a-мo!
А безбородий євнух із баб'ячим жовтим обличчям відривав її руки від матері. Мати в нестямі кидала йому в обличчя прокльони-плювки...
Повели з ринку смугляву козачку з дівчам. Замовкло голосіння матері, в якої відняли двох синів. Погнали в гори сорок козаків — до ка енярні, а невільників наче й не поменшало.
— Посол!.. Московський посол! — пробігло рядами.
І всі погляди повернулися в бік карасу-базарського шляху з надією і благанням.