Авто врешті пішло знайомими вулицями, де я ще недавно ходив з Лесиком, і зупинилось перед брамою стрийської в’язниці. Мене повели крізь загратовані двері. Скреготно дзенькнули клямки й колодки позаду. Я станув при столі в’язничної канцелярії, де урядувало всього двоє співробітників — якась панна і літній вже, полисілий та взагалі якийсь витертий, зношений пан. Вони байдуже, сонно-млявими поглядами блимнули на мене і знову схилились до своїх паперів. Сірі, манекенні люди, як і сама кімната — сіра, залита осінньою пополудневою сутінню і многорічною в’язничною нудьгою. Це було десь о 3-й дня 18 листопада
26/ІУ — 44 р.
Вже кілька днів живу у п. Клим. До готелю Ілика несподівано перед кількома днями прийшли представники нім. влади, заявили, що в готелі мають право перебувати лише люди, які одержали дозвіл від нім. поліції, що взагалі всі місця в готелі влада застерігає за собою, а хто під цю пору там живе, мусить негайно вибратись. Я тоді ж перенісся до старої теплої й вільготної кухні (правда, там, заради дитини, затопили), переночував ніч, а наступного дня перенісся до п. Клим.
Згадав сьогодні — у в’язниці мені приснилось кілька пророчих снів. Перший з них був ось такий. їду возом у товаристві ще кількох молодих хлопців. їду високим залізничним насипом. Раптом візок збочує ліворуч з вузької колії і починає задніми колесами тяжити униз по крутому насипу. Кінь, міцний, ситий гнідий кінь, смикається, напружує всі сили, щоб воза витягти, але упряж не витримує, рветься, і кінь стрибком злітає на верхівку насипу, а візок з нами дедалі швидше починає задом котитися навкіс по насипу. Він конче мусить перекинутись, серце моє завмирає. Але, на превеликий подив, він все ж таки викочується унизу на лугову рівнину і зупиняється. Катастрофа не сталась. Отямившись, дивлюсь на височезний, як стіна пятиповерхового будинку, насип і бачу, що наш кінь збігає до нас униз. Почуваю до нього зворушливу вдячність, знаю вже, що ця сила, яка везла мене високим насипом, тепер знову вивезе назад.
Другий пам’ятний сон — їду човником-душогубкою якоюсь фосою [діал:. канава, рів, рівчак. — Ред.]. Весна. Брудна вода, сіре небо. Голі ще дерева. Попереду виникає більший човен, на ньому селянин у білому полотяному вбранні й селянка. Аж виїздимо несподівано просто на Дніпрову широчінь. Повінь. Бурхливі тут хвилі. Подих смертельної загрози. Човен із селянином враз підхопило, закрутило, кудись потаскало. Мій човен починає страшенно гойдатись. Стою, веслую, скеровую силоміць убік, до правого берега, де течія слабша. Та бачу — в човнику повно води, він тече. Загину? Берусь хапцем вичерпувати воду і водночас веслую. По тяжких зусиллях і хвилюваннях все ж таки зловчаюсь ускочити в заводь, тихий рукавчик, що тягнеться побіжно з Дніпром. Тут і дерева вже, верби. А ще далі — верби починають зеленіти і погода взагалі прояснюється. Лише течія в рукаві стає дедалі бистріша, несе мого човника швидше й швидше, і я не можу його зупинити. Він, безперечно, розгалужується, головне спрямовання річки повертає круто ліворуч, попереду повстає мілизна, за якою бачу високі дерева у весняній пізній зелені й сонці. Як там хороше! Але чи проскочу оцю мілизну? Навряд. На ній я розіб’юсь, загину — і то на самому порозі такої чудесної весняної краси, де я вже добачаю цілком спокійну воду. І в цю ж хвилину мою душогубку різко кидає праворуч, куди пішла з розгалуження прудкіша течія. О, жах! Тут я напевно загину, бо попереду лежить, упавши з берега (з корінням вирвана бурею) величезна вільха. Вона перегородила дорогу, і нема жодної змоги якось її оминути чи зупинити човника. Мчусь як стріла... і якраз в тому місці, де вирує узмін, човник пролітає над поваленим деревом, бо воно тут кривобоке, угнуте під воду та й течія пхає стрімким натиском. Проскочив, озираюсь, сам собі не вірю. Човник тоді уповільнює рух, випливає на тиху, зовсім тиху (аж дивно!) воду, а довкола величезні дерева в ніжно-зеленому листі, висока, ніжна, травнева трава, якийсь сад, пронизаний сонцем і теплом, сходить до цієї річки. Небо блакитне, чисте, птиці співають і взагалі так прекрасно довкола, такий затишок, таке заспокоєння на душі, що я здивовано й зачудовано озираюсь, як у казці. І коли, пам’ятаю, вибухнув крізь "очко" грубий оклик "аг^еЬеп!", — я ще хвилинку не вірив, що лежу на долівці у в’язниці, але почав вірити, що з в’язниці вийду.
Аркадій Любченко 28/ІУ — 44 р.
Продовжую. Третій сон: широкий битий шлях, обсаджений столітніми дубами — зовсім такий, як із Вінниці до Проскурова (катериненський!). Йду правим боком попід деревами. Схил. Ярок упоперек. Шлях кінчається, як утятий. Спускаюсь швидко, бо чомусь поспішаю. І в цю хвилину починає падати дощ. Ні, не дощ, а в ярку з правого боку стоїть людина в чорному (чорний смокінг і котелок) з темним, аж чорним обличчям і кінець шлангу пожежного скеровує вгору — б’є вода розсипом, у ярку вже чимале болото. Я знаю, що це поляк. І знаю, що мені треба проскочити ярок там, щоб не забруднити черевиків. На мені нові жовті черевики! Згадую, що, молодим бувши, у Тетієві та Сквирі умів я так спритно перехоплюватись через грязюку, ніби йшов по чистому. От і тепер націляюсь, щоб так само зловчитись. Але мені перетинає дорогу якийсь візок, запряжений одним конем, і я мушу в останню хвилину націлення зупинитись. На візку їде якийсь мій знайомий інженер. Гукаю йому, щоб підвіз мене — дощ із шланга сиплеться мені на спину — але інженер вдає, що не помічає. Швидше поганяє коня й проїздить в лівий бік. Тоді я стрибаю через зболочену колію на той бік і зразу ж придивляюсь до черевиків — чисті! А тут уже, на цьому боці, сухо і дощу нема. Сходжу протилежним сухим схилом на горбок. Враз переді мною розгортається неосяжна рівна просторінь. Степ, на якому до самого обрію хвилюється ще зеленава густа чистісінька пшениця. А вдалині, такій розкриленій і привітній, стоїть ніжно-блакитне небо. Я вийшов за якийсь новий світ і хочу запам’ятати, коли саме це сталося. Виймаю годинника й дивлюся — за 20 хв. одинадцята. (Так я зробив, пам’ятаю, коли в Дрезденській картинній галерії вперше побачив Сикстинську Мадонну.) І тоді постерігаю: в пшениці біжать дві стежки, добре втоптані, чисті, без пороху. Одна — простісінько, і там, куди вона веде, ген-ген на самому обрії, купчаться темні сосни і ледь червоніє дах. Там почувається щось добре, але трохи суворе. Друга — ліворуч, і веде вона до хутора, дуже затишного, за яким починається лісок, потім байрак якийсь, чи що. І там, почуваю я, буде дуже добре полювання. І туди, здається, поїхав інженер. От і я, подумавши, пішов цією стежкою. Але зараз же виникає
самотня хата, діти граються на подвір’ї, і обіч лежить чорний пес із лисячою мордою. Він злегка розплющує очі, сповнені підозри й злости, і примружено стежить за мною, так придивляється, наче ріже цим гадючим поглядом. Ось-ось кинеться. Я почуваю, що не маю права повернути назад, чи збочити, чи виявити свій острах. Тут тепер треба йти тільки вперед, сміливо, рішуче. Та й чого мені боятися? А проте страшно. І щоб замаскувати цей неспокій перед загрозливим звіром та й самого себе більше змобілізувати, я, вдаючи байдужого, голосно прошу дітей дати мені напитися води. Пес, не рухаючись, мов кам’яний, світить тільки гадючими жовтими очима і — знаю — ледве вгамовує свою клекітну злість. Дитина виносить із хати води в кухлику. П’ю. Свіжа, холодна, смашна. А тоді, подякувавши й кинувши щось жартівливе до дітей, рушаю стежкою на хутір. В останню хвилину постерігаю, що пес проводжає мене тим самим примруженим, гострим, як бритва, поглядом. Але мені тепер уже зовсім не страшно. Якусь важливу грань уже перейдено, і мене сповняє легкість.
Тепер — коментарі. Коли у в’язниці сняться черевики або чоботи, та ще й на власних ногах, та ще й нові, — значить, вийдеш на волю. В’язні добре знають цю прикмету (взагалі, у в’язниці повно забобонів, і вони часто беруть у полон найтверезіших раціоналістів). Сон цей приснився мені десь за три тижні до звільнення. Друге — годинник. Та сама ознака, те ж значіння. Але що найцікавіше! Коли мене випускали з в’язниці і повели вже до канцелярії, де почали повертати мої гроші й речі, — дали, звичайно, й мого годинника. Я взяв його в руки, а що він не працював, зупинившись перед трьома місяцями десь на третій чи четвертій годині, то я його тут же взявся накручувати. А щоб поставити правдивий час, глянув на великого стінного годинника, що цокав у цій канцелярії. На ньому було рівно — за 20 хв. одинадцята. Я внутрішньо здригнувся, аж трошки страшно мені стало, аж кров кинулась до лиця — згадав сон, про який перед тим, звичайно, зовсім не думав, бо взагалі мені тоді не до снів було (я взагалі не розумів ще, чи мене зовсім випускають чи повезуть до табору "Освенціма"). І так це мене схвилювало, що ніяк не міг порахувати грошей, які мені вертали. Пам’ятаю, була хвилина, коли я цілком повірив, що ось це все — також сон. А прокинусь, і знову буде півтемна камера-одиночка.
Сьогодні є чутка, що Львів учора знову бомбардовано впродовж трьох годин. І Дрогобич. На фронтах переважно місцеві дії, тимчасове затишшя. Але одна й друга сторона поспішно підтягують резерви, купчать величезні сили (може й останні) для рішучого зудару. Буде буря.
В неділю ходив на матч. Змагались: укр. команда "Лемко" і команда нім. військ, літунів. Лемки в синіх штанцях і білих з вишивкою сорочках. Німці в чорних штанцях і червоних сорочках. Глядачів повно, переважно військові. В першій половині укр. вели боротьбу майже весь час у нім. полі, часто перед воротами ворога. Забили три голи, німці — один. Серед глядачів багато поляків, вони успіх українців злісно критикували, а коли забили німці гола, зняли неймовірний вереск. Ненавидять зле, аж сичать. Навіть підлітки, діти. Це — тим паче, що їм німці заборонили мати польські команди. В другій половині українцям, що помінялися полем, дуже заважав вітер, який знявся саме в цей час. Суддя (теж німець, звичайно) скористався з цього і на кінець гри присудив нашим штрафний удар, яким обурив всіх присутніх, навіть деяких поляків, остільки цей присуд був несправедливий. Але цим ударом команди вирівняли рахунок — 3:3.