Буває, з горобцями розмовляю, щоб не забути слова. І завжди обговорюю з ними одну й ту саму тему: що далі? Що буде з людством? Чи це його закономірний занепад, чи знайдеться щось або хтось, хто врятує людей — не окремо ту чи цю людину, а людей як біологічний вид.
Лисий тут же повернув голову до Лелі, чекаючи на запитання. Але вона, хоч і так само, як він, слова "біологічний" не зрозуміла, та не перебивала.
— Довгий час я самонадіяно вірив, що мені збережено життя саме для того, щоб я знайшов головну відповідь, правильний шлях і подарував його людям. Як же, думав я, письменник, еліта суспільства… Звичайно, я помилявся. Власне, в глибині душі я знав, що я — не та людина. Але знав також і те, що іншого такого носія знань, знавця літер нарешті — більше на землі немає. Часом до мене прибивалися якісь люди, яких я навчав читати. Потім їх ставало все менше й менше, і вони вже не хотіли вивчати того, що їм ніколи в житті не знадобиться. Як я тепер розумію, тільки один із моїх учнів не просто поніс із собою це вміння, а навчив іще одну людину…
— Двох, — поправив його Лисий. — Але один загинув. Я розповідав вам.
— Прудконогий? — згадав Інженер.
— Довгоногий.
— Так, Довгоногий. Вибач. Це було завбачливо — навчити одразу двох. Але чому не всіх?
Лисий не мав відповіді на це запитання.
— І навіщо було це робити так таємно?
І цього хлопець не розумів — навіть зараз. А тоді просто погоджувався, що раз Інженер вважає, що так мусить бути, то мусить бути так.
— Але дарма… — старий повернувся до своїх міркувань. — Згодом я зрозумів, що вміння читати, взагалі письмо — це те, що люди повинні врятувати, а не те, що може врятувати людей зараз. Потім — так, але не сьогодні. Потім… Я думаю, коли з'явиться перша книга нового світу, це означатиме, що людство відродилося. Однак до того ще далеко. Спершу треба навчитися жити в цьому світі, не руйнуючи його остаточно… І не руйнуючи себе… Словом, я зрозумів, що не письмо врятує людство. А якщо не письмо, то й не письменник. Тобто не я… З цим нелегко було змиритися. Це означало, що я не маю ніякого призначення… Що я живу не для інших, а… Словом, я вирішив, що моє безкінечне життя — це така кара за мої страшні гріхи… За моїх рідних… Я жив і сподівався, що помру, коли біль почне вщухати…
— Але ж ви не винні! — перебила його Леля. — То ж була хвороба!
— У тебе золоте серце, доню, — голос Інженера став хрипкуватим. — Ти вмієш прощати… Бережи її, — звернувся він до Лисого.
Хлопець зрозумів натяк і відчув, що червоніє. Він насилу подавив бажання простягти руку й доторкнутися до Лелиної руки. Навіть подивитися їй в очі не наважився. Щоб якось опанувати себе, Лисий взявся за кружку з чаєм і краєм ока помітив, що те ж саме зробила Леля. Це вийшло у них так одночасно й узгоджено, що він мимоволі усміхнувся й тут же почув лукавий дзвіночок її сміху. Лисий теж пирхнув. Тепер уже він подивився на Лелю, зустрів її веселий погляд, і вони засміялися вдвох, ніби змовники.
Це геть збентежило Інженера. Він, очевидно, подумав, що сміються з нього.
— Не знаю, що я такого смішного сказав… — почав він здивовано.
Ця фраза не мала ніякого відношення до причини їхнього сміху, тож викликала ще більший вибух реготу. За хвилину до них приєднався й хрипкуватий сміх Інженера. Втім, Лисому здавалося, що причини їхнього сміху він не зрозумів і сміявся з чогось свого. Або просто за компанію. Хлопець згадав, як вони реготали сьогодні в Руїні, і подумав, що сміх — заразний. І тут же подумав, що такий сміх до добра не доводить.
Він опанував себе, припинив сміятися й промовив:
— Вибачте, ми не з вас сміялися. Це з нами таке трапляється. Раптом починаємо сміятися й не можемо зупинитися, поки біда не прийде. Сьогодні в Руїні мало не поплатилися за регіт.
— Я й не ображаюся, — відповів Інженер. — Це дуже добре, дуже добре. Ви весь час підтверджуєте мої здогадки.
— Які здогадки? — Лисому не терпілося. — Ви ж сьогодні казали, що ми обманули ваші сподівання.
— Ну, це було ще вчора. Скоро ранок. Скоро ранок… Але забігати наперед не будемо. На чому я зупинився?.. Так, на тому, як до мене дійшло, що коли й з'явиться людина, яка може почати відродження, то ця людина — не я. Я багато думав про те, якою саме повинна бути ця людина: розумною, досвідченою, порядною, сміливою, відданою іншим, незалежною в судженнях… І ще я думав так: людство взагалі може вижити й відродитися лише за однієї умови. Це якщо в людей виробляться нові якості. Я не знав які, але переконаний був, та й зараз переконаний, що вони повинні з'явитися. Світ змінився дуже. Ніяких вовкулаків чи їдючих жаб іще триста років тому не існувало, про русалок і лішаків лише в казках розповідали, гриби були їстивні, вода в річках була питною, а пацюки були менші за котів… Усе було не так. І все змінилося — дуже швидко, якщо порівнювати цей період з історією людства. Тільки люди не змінилися. А вони тисячоліттями навчалися жити зовсім в інших умовах… Розумієте, про що я кажу?
— Ми не знаємо, якими були люди триста років тому, — невпевнено відповіла Леля.
А Лисому здавалося, він розуміє.
— Зрештою, це не має значення, які були люди тоді — такі самісінькі були. Оце має значення. В тому й справа, що вони були такими ж, як і зараз. А світ за цей час змінився. Розумієш?
Леля кивнула.
— Тому я й думав, що людина повинна виробити в собі якісь нові здібності, щось таке, чого ми — люди попередньої епохи — не вміли. Коли я почув від Лелі, що ти вмієш відчувати небезпеку, я дуже схвилювався. Це було всупереч моїм очікуванням — адже ви обоє такі молоді, життєвого досвіду у вас так мало. І все ж… Невже, подумав я. Невже? Вас одразу двоє — і обоє вмієте таке, чого не вміли ми…
— Але я не вмію так, як Лесик, — втрутилася Леля.
— Звичайно! Звичайно, не вмієш! Але ти вмієш те, чого не вміє він. І я не вмію — і ніколи не навчуся.
— Що ж я такого вмію? — Леля навіть підвелася з-за столу.
— Літати. Взагалі користуватися магічним причандаллям: ступою, мітлою, чим там іще?..
— Але це всі вміють! — Леля ніяк не могла заспокоїтися. — Навіть Марічка!
— Я не знаю Марічки, — стояв на своєму Інженер. — Якщо це так, то це ще краще, ніж я думав. Бо це означає, що ви вже інші, що ви — те саме нове покоління, яке здатне врятувати людство…
— Ні, — не погодилася Леля. — Лесик також уміє літати.
— Далеко? — засміявся Інженер. — Він от нещодавно злітав. Пригадую це приземлення.
— Ви хочете сказати, що ступа навмисне посадила його на ту діжку з холодом?!
Лисий пригадав, що справді не він визначав, куди сідати. Ступа не схотіла більше бути в небі й майже упала на землю. І тоді ще щось страшно тріснуло під ними, а він подумав, чи не ступа, бува. І ще він згадав, що коли в тих страшних пісках, де здибав хробака, він викинув мітлу, то потім з'ясувалося, що мітла прилетіла до Лелі.
— Справді, — промовив він. — Тоді в пісках мітла полетіла не до баби Яги, а до тебе…
Леля сіла. Обличчя її мало розгублений і недовірливий вигляд, але відповісти було нічого.
— От бачиш! — Інженер загасив недопалок свічі, бо в хаті вже й так було досить світло.
Ніч минула. Скоро зійде сонце.
Прощання
Вони відсипалися майже цілий день. А потім знову сиділи з Інженером — спершу на ґанку, а потім, як і вчора, за столом. Їм необхідно було стільки всього обговорити!..
Йому було б значно легше, якби Інженер сказав, що людина, яка може їх усіх врятувати, живе в центрі Руїни. Тоді б він знав, що робити. Це було б складне, але зрозуміле завдання.
Тепер його не залишала страшна думка: як він повернеться до села? З якими очима? Що він скаже Інженерові та всім іншим, хто чекає його повернення як єдиного порятунку. Що знайти те, що їх порятує, він не зміг?.. Чи що не схотів? І те, і те — правда. Але це той випадок, коли існує не дві, а три правди. І третя правда полягає в тому, що людям потрібна вода, без якої вони не можуть жити. Якщо прийти й замість дати воду сказати людям, що вони живуть не так, як слід, а от він, походивши по світу, знає, як треба жити…
А найгірше те, що насправді він не знає, як треба жити. Як не треба — знає, а як треба — ні.
Відповідь Інженера нічого особливо не прояснила:
— Якби люди навчилися не робити того, чого не можна робити, — може, це й було б оте життя. Так як треба.
— Ми не можемо бути тими людьми, які врятують світ, — говорив Лисий. — Ми ще діти.
— Кожна людина колись була дитиною, — відповідав Інженер. — І її талант був з нею від самого народження. Його можна розвинути або не розвинути, і він помре. Людина дорослішатиме, набиратиметься досвіду або, як дехто стверджує, мудрості, але таланту знайти вона вже не зможе. Він не відроджується. Розумієш?
Лисий не розумів.
— Що мені сказати людям, коли я повернуся? — прямо запитував Лисий.
— А що б ти сказав їм, якби не було мене й ні з ким порадитися? — відповіддю було запитання.
— Я б сказав їм, що треба викопати криницю. Але я не знаю, в якому місці її треба копати і як це робиться взагалі. Вона повинна бути такою глибокою!
Навіть підземники, які підрили цілий ліс, так глибоко не копали. А як обваляться стіни?
— Оце вже інша річ, це — знання, цим я можу поділитися.
Інженер приніс із кімнати берестяний сувій — той самий, над яким він сидів, коли діти повернулися з Руїни. Він розгорнув кору, й діти побачили на її внутрішньому боці малюнок і пояснення до нього.
Лисий швидко прочитав написане. Все було зрозуміло. Звісно, це не означало, що він міг би зараз викопати криницю, — ця робота вимагала чимало часу й зусиль не однієї людини, тим більше підлітка.
— Ви це намалювали ще до нашого повернення, — здивовано промовив він. — Значить, Ви знали, що ми шукаємо… Що справа у воді?..
— Здогадувався. Іще візьми оце, — Інженер подав йому звичайнісіньку вербову рогатку. Товста гілка, коротко обрізана, роздвоювалася на дві приблизно однаково тонкі цурпалки. Вони були однакової довжини — кожна майже вдвічі довша за товсту гілку. — Колись я сам хотів викопати криницю. Та потім зрозумів, що одній людині це не під силу. Але воду під землею шукав за допомогою ось такої рогатки. Чесно кажучи, не впевнений, що я вмію це робити. В місті, де я прожив усе минуле життя, нічим подібним мені не доводилося займатися.