Проїжджаючи мимо завулка, де була її хата, Тетяна ледь утрималася, щоб не скочити з воза та не забігти туди на хвилинку: так защеміло її серце. І добре, що не зіскочила: затиснена з усіх боків возами, що невпинно рухались, підвода не могла б зупинитися, почекати на неї.
Одному тільки Твердохлібові й пощастило вирватися із суцільного потоку: розвернув бричку, погнав до райкому. Мав будь-що здати якщо не всю худобу, то хоча б свиней.
Райком зустрів його порозчиненими дверима і вікнами.. Ніде ні душі, спорожнілими кімнатами гуляли протяги, вони перегортали розкидані по підлозі папери, шелестіли у висунутих шухлядах столів, у розчинених шафах, у важкому, нікому тепер не потрібному сейфові. Твердохліб, уже й не надіючись нікого почути, голосно запитав, чи є хто. Голос луною прокотився спорожнілим приміщенням. Хотів був уже йти, бо дуже ж сумно було в оцих спорожнілих кімнатах, сумно й аж моторошно, та нараз задеренчав телефон, що стояв на спорожнілому столі секретаря райкому.
Од несподіванки Твердохліб здригнувся. Ухопив притьмом рурку, приклав до вуха.
Там щось немилосердно тріщало, пищало, і крізь отой пискіт і шум пробивався настирливий голос:
— Райком! Райком!..
Голос то глухнув зовсім, мов людина пірнала під воду, то дужчав.
— Слухаю! — гукнув у рурку Твердохліб.
— Райком? — зрадів голос. І, не чекаючи підтвердження, повідомив поспішно: — У нас німці! У нашому селі гітлерівці.
У Твердохліба враз змокріло чоло. Він аж одступив од вікна, ніби там ось-ось мав появитися німець. Подув у рурку, наче хотів її остудити, запитав:
— У якому селі? Хто це говорить? Алло! Алло!..
Та голос щез. В трубці тріщало, хрипіло, пищало, звідкілясь доносилася ідіотська бравурна музика. Твердохліб поклав обережно рурку, а потім спробував додзвонитися до Путька.
— Кабінет голови не відповідає,— повідомила телефоністка.
— А квартира?
— Не відповідає й квартира.
Твердохліб поспіхом рушив до дверей, та на порозі щось згадав, повернувся назад. Обірвав тонкий дріт, що припинав телефон до стіни, взяв апарат під пахву і вже потім залишив райком.
Поки вибралися з Хоролівки, стало смеркати. І чим далі забиралися в степ тарасівці, чим дужче довкола темнішало, тим більша тривога закрадалася кожному в груди. Бо вже не тільки позаду, —а й ліворуч, і праворуч, і навіть, здавалось, попереду миготіло та зблимувало, гуло й гримотіло.
Зупинилися, коли вже зовсім стемніло.
Твердохліб спершу розпорядився ставати біля самої дороги, на краю великого села", щоб завтра з світанком і рушити, але тут юрмилося стільки народу, така товкотнеча була довкола колодязів, що він, повагавшись, наказав завернути до Хоролу.
Стали циганським табором над річкою, поміж ріденькими копицями незвезеного сіна. Розпрягли коней, погнали худобу на водопій. Жінки заходилися готувати сяку-таку їжу, щоб хоч Дітей нагодувати, які, натомившись, засинали прямо на возах. рСотіли було розвести багаття, та.одразу ж роздумали: угорі вже гули літаки. Свої, чужі — сам біс не вгадає! Ще помітить вогонь, сипоне здуру бомбами. Тож деякі жінки, зібравши посуд, пішли до найближчих хат, а решта заходилася вечеряти насухо: різали сало, краяли хліб — хто що мав. Та ще запивали молоком: молока було хоч залийся. Усю ж ферму з собою женуть. Та й своїх корівок не залишили.
і На ту невеселу вечерю з-поза копиці виринула розколошкана постать:
І — Хліб та сіль, православні!
— Дякуємо. Сідайте до гурту!
! — Та я вже вечеряв.— І щоб не подумали про нього чого лихого, одразу ж додав: — Сторожую. Сіно бережу.
— Чого так мало? — поцікавишся Нешерет.— Не вродило, чи що?
— Та де-е-е-е! Розтягли,— і, вже не чекаючи на повторне запрошення, підсів до тих, що вечеряли.— Бачили, скільки люду пливе? По стеблині на кожного — і то не вистачить!
— А ви ж для чого поставлені? Ґав ловити?
— Та хіба я, чоловіче добрий, ловлю? — лагідно сторож.— Тільки толку ж од того... От ви ж для корівок своїх сіна всмикнете? — І, не дочекавшись відповіді од збентежених тарасівців, сам за них ствердив: — Усмикнете. Бо куди вам дітися? Дак ви ж хоч безоружні. А то як налетіли учора — не доведи, помилуй. "Тікай, дядьку, поки не встрелили!" Иагрузили три гарби сіна — та й бувайте здорові. І добре, що я їх послухався та одступився. А не послухався б — убили б.
— А що, дядьку,— втрутився комірник у розмову,— де німці, не чули?
— Бог їх знає. Кажуть люди, що вже під Полтавою.
— Як під Полтавою? — стривожились тарасівці.— Ти дядьку, бреши та й оглядайся!
— Та чи я, люди добрі, брешу. За що купив, за те й продаю. Кажуть, що під Полтавою, а я хіба знаю. Ви ж однією дорогою їдете, а німець, мо', другою. Ви на підводах, а він — на машинах.
— Ну, годі вам,— почав Нешерет, але не встиг доказати до кінця, бо повернувся Твердохліб, що ходив у село: шукав, кому б здати свиней. Появився не сам, а разом з трьома військовими, і той, що йшов попереду, був, мабуть, старший, бо Твердохліб звертався в основному до нього.
— То, може, таки передумаєте та всіх заберете?
— Не можу. Зрозумійте, не можу!
— Нам ніщо не потрібне — тільки розписка,— продовжував умовляти Твердохліб.
— Та зрозумійте ж, голубчику, що в мене поранені! Люди гинуть, а ви із своєю худобою...
— Ладно, давайте розписку,— здався нарешті Твердохліб. І вже до Пекельного: — Корнію! Підеш ось із ними, відбереш п'ять свиней. Які найбільше пристали.
— З поросятами? — зрадів невидимий Корній: дрімав під копицею — так ухоркався, що не хотів і вечеряти.
— Я тобі дам — з поросятами! Свиноматок не чіпати.
— Дак вони ж найдужче пристали! — Корній розчаровано.
— Я що сказав!
Корній неохоче звівся, завдав на плече важку гусятницю:
— Пішли, чи що? Військові рушили за Корнієм.
— Сідайте вечеряти,— запросив Твердохліба комірник.— А то мотаєтесь, мотаєтесь, все про нас та про нас, а щоб про себе, то й ні.
— Не хочу.
Йому й справді було не до їжі: не знав, що робити зі свиньми. Сьогодні ледь догнали сюди, а що буде завтра? До того ж начальник польового шпиталю, якому він пробував усучити всю свиноту, пораїв особливо не затримуватись:
— Якщо зможете, то сьогодні й рушайте.
І Твердохліб уже роздумував, чи не рушити одразу далі. Він, може, так і зробив би, коли б не свині. Розбіжаться, розкотяться — спробуй уночі їх збирати!
♦Рушимо, як тільки стане світати!"
Сказав *на добраніч" та й пішов до свого воза, де була дружина й діти.
Дружина послалась коло воза — діти вже спали.
— Вечеряли? — втомлено запитав Твердохліб.
— Та ледь нагодувала,— відповіла Маруся.— Ложку од рота одірве і засина. Сідай хоч поїж.
— Я вже повечеряв,— збрехав Твердохліб.— Лягай спати.
— А ти?
— Ляжу і я. Ось тільки обійду табір та й буду лягати. А ти не жди мене, спи.
Повернувся за півгодини. Тихенько роззувсь, роздягнувся, примостив пістолет під подушку, поліз під ряднину. Випростався натомленим тілом, зітхнув. Дружина ворухнулася, повернулась до нього, поклала йому на груди м'яку теплу руку:
— 'Ги й досі не спиш? — здивувався: у самого, як тільки ліг, почали злипатись повіки.
— Як вони гудуть та й гудуть,-^ поскаржилась Маруся.— І ікс наче над головою. І
— Л ти не прислухайся.
Маруся ще ближче підсунулась до чоловіка:
— Володю, що воно буде?
— Нічого не буде! — відповів трохи сердито: тут спати х< )чсться, а їй припекло з розмовами! — Ось зупинимо фашистів, пдженемо та й вернемось додому. Давай уже спи! — Провів долонею по обличчю дружини, і долоня враз стала мокрою.
— Плачеш?
Дружина схлипнула не криючись. Тулилася щосили до нього, німо тремтіла.
— Та що з тобою?
— За тебе боюся, Володю. Як лишилася наодинці з дітьми, як надумалась...
— За мене? Найшла за кого боятися! Краще спи, а то х.івтра вставати вдосвіта.
Обійняв дружину за плечі, приласкав, приголубив, і вона, заспокоївшись трохи, заснула. Невдовзі заснув і Твердохліб.
Над табором м'яко погойдувалася тиша. Лише з темного неба тривожно доносився гул літаків. Заблукані поміж мільярдів зірок, вони, здавалося, були приречені літати там вічно: в чорній крижаній порожнечі, одірвані назавжди од землі. І стогнати, пробиваючись гулом у зоряній безвісті. А коли долітали до табору і були вже над головами поснулих людей, тоскний той гул ставав одразу ж зраділо-прискореним, хижим і жадібним.
Та ніхто не дослухався зараз до того гудіння. Тарасівці, дорослі й малі, спали як мертві, спав навіть сторож, примостившись під копицею сіна, яку мав оберігати й од якої — знав це напевне — завтра не лишиться й сліду.
Не спав лише комірник.
Розмова зі сторожем не минула для нього безслідно. Він хоча й кричав найголосніше од усіх: *Що ти, дядьку, мелеш! Які там німці можуть бути під Полтавою!" — але повірив у ту чутку одразу. Він тому й кричав, що повірив, і боявся, щоб про це не здогадалися односельці.
Ще в Тарасівці, коли Твердохліб об'явив евакуацію, довго вагався: їхати чи не їхати. Не те що не вірив у прихід ворога — у цьому не мав найменшого сумніву! Особливо коли довідався, що фашисти перейшли Дніпро. Хоч десь у душі, поруч з думкою про неминучу окупацію, ворушилася надія, що, може ж таки,
— То, може, таки передумаєте та всіх заберете?
— Не можу. Зрозумійте, не можу!
— Нам ніщо не потрібне — тільки розписка,— продовжував умовляти Твердохліб.
— Та зрозумійте ж, голубчику, що в мене поранені! Люди гинуть, а ви із своєю худобою...
— Ладно, давайте розписку,— здався нарешті Твердохліб. І вже до Пекельного: — Корнію! Підеш ось із ними, відбереш п'ять свиней. Які найбільше пристали.
— З поросятами? — зрадів невидимий Корній: дрімав під копицею — так ухоркався, що не хотів і вечеряти.
— Я тобі дам — з поросятами! Свиноматок не чіпати.
— Дак вони ж найдужче пристали! — Корній розчаровано.
— Я що сказав!
Корній неохоче звівся, завдав на плече важку гусятницю:
— Пішли, чи що? Військові рушили за Корнієм.
— Сідайте вечеряти,— запросив Твердохліба комірник.— А то мотаєтесь, мотаєтесь, все про нас та про нас, а щоб про себе, то й ні.
— Не хочу.
Йому й справді було не до їжі: не знав, що робити зі свиньми. Сьогодні ледь догнали сюди, а що буде завтра? До того ж начальник польового шпиталю, якому він пробував усучити всю свиноту, пораїв особливо не затримуватись:
— Якщо зможете, то сьогодні й рушайте.
І Твердохліб уже роздумував, чи не рушити одразу далі.