А ти хотів би вийти з під моєї руки? Зле тобі?
— Мені зовсім добре, тілько усі кажуть, що так треба зробити, щоби не мати завязаних рук... Але нема що про це говорити, бо це має бути дуже трудно...
— Як треба, то нічого трудного нема! — Повторив батько.— Я над цим подумаю...
Юзеве бажання стати власновільним Михась приписував його власній амбіції, а що випробував, що Юзьо був добрий господар, статочний, не піяк, ані картяр, длятого не бачив у цьому ніякої небеспеки.
Юзьо заходився із своїм пляном коло матери.
— Знають мама, що як я нарік обійму своє господарство, хотівби пробувати торгівлі кіньми... невеличкої, оттак, як робить Шевко із Закуття. Осінню накупить хлопських хабет, зимою підгодує, а на весну бере гроші... То ліпший інтерес, чим на збіжу або сви-ньох.
— Можеби з того що було... ти добре розумієшся на коньох... Тільки, щоби не богато на раз...
— Та богато не мав би я навіть де подіти... Лиш одна перешкода заходить: я ще малолітний та ніхто не схоче зі мною заходити у жадні діла.
— Ну щож на це порадиш? Треба виждати на повні літа.
— Е, на це є спосіб, лише трудний, а може тато не схотять... Моглиби мене у суді зробити власновіль-ним...
— Та чому би тато не хотів? Я сама з ним про те поговорю.
І справді, ще того самого вечера говорила Міхаліна з чоловіком.
— Цікавий я,— сказав Михась,— чого йому так пильно з тим, чи лишень сама амбіція?
— Ні, він задумує провадити інтерес кіньми так, як Шевко... Сьогодні звірився мені із цим.
Михась призадумався.
— Знаєш, може би воно й добре було... От Шевко доробився на тім маєтку, і тепер мало що мені не дорів-нує... Але шельма той Юзик! Чому він мені цього не сказав?... Він до того буде добрий, бо ощадний і не піяк. Видно будуть з нього люди... На коньох розуміється добре; впрочім і я йому дещо пораджу... Може зробити гроші...
Другої днини поїхав Михась до суду і там поробив потрібні кроки, щоби Юзя зробити повнолітним. Прикликали Юзя і переконалися, що то чоловік розважний та доспілий. Не було перешкоди.
Тимчасом Михась подав о реклямацію сина. Мимо того Юзьо мусів ставитися під міру. Комісія не могла натішитись так гарно збудованим чоловіком, а Михась, сидючи при цій комісії не чувся з радости, що має такого гарного сина. Юзя записали до кінноти, бо самий до неї просився. Але реклямацію при-ймили, бо Михась виказався, що Юзьо господар на своїм грунті.
Коли Юзьо доніс о. Юліянові, що і ця перешкода вже усунена, старий аж поклепав його по плечі.
— Тепер можеш поговорити з татом і робім весілля... Про решту, що буде потрібно, я самий з паном Міхалом поговорю...
Однаково Юзьеві не без причини здавалося, що тепер приходить найважнійша перешкода. Нераз, він зачував, як батько бажав собі, щоби його невісткою була шляхтянка з доброго дому, котраб на усьому розумілася, та не цуралася ніякої роботи. Правда, що Вандзя також гербова шляхтянка, але усеж таки у чужому гнізді вихована... Будь що будь — треба було і ту перепону переломити.
Одного разу стояв Михась з Юзем на городі і приглядався, як до Юзевої хати прибивали майстри вікна.
— Ну, сину, уже і власну хату маєш; требаби тобі лише жінки...
— Я, тату, саме гадаю женитися...
— Добре маєш! Найліпше оженитися за молоду...
— Я хотів з татом про це говорити...
— Дуже добре, говорім! З кимже ти гадаєш женитися, чи ти вже вибрав, чи ні?
— Вже вибрав.
— От гаразд! Говори, котра... Певно мій син добрий смак має...
— Я беру панну Вандзю, дочку о. Юліяна Гримали Бичанського з Чорнилини Великої...
Юзьо виговорив ці слова одним духом, щоби придавити сильні удари серця.
Михась, почувши ці слова, опустив руки. Похитав головою і каже:
— То, сину, не для тебе пара. У нашому роді ще не було попадянки, а до того щей Ванди, і не буде!...
— Але прошу тата, вона така шляхтянка, якби й ми... гербу Гримала...
— Най вона собі гримає, як хоче, але моєю синовою вона не буде. Я там на її лєгітімацію не дивлюся, але то не нашого крою шляхта... Нехай би там і попадянка, але чорт з такими попадянками, що Бандами звуться... Ванда — то була якась княгиня польська, а наших, українських Вандів нема...
Тепер з черги зачудувався Юзьо. Того він ніколи не чув. Зараз доміркувався, що то вплив пишневець-кого священника, до котрого Михась часто заходив.
І справді, Михась жив добре з пишневецьким паро хом тай стояв під його впливом, як і усі пишне-вецькі хлопи. Через те Михась не хотів ані чути про польське повстання, з котрим закутянська шляхта більше менше симпатизувала. До Михася з першу заїздили якісь чужі пани, заїздили і дооколичні дідичі, котрі старалися замотати шляхту до своєї справи... З Закуття навіть пішло двох-трох шляхтичів до повстання; другі, як Шевко, належали до повстанчого комітету, переховували у себе повстанців, переховували й зброю... Михась, за порадою пишневець-кого священника, про це чути не хотів. "Дайте мені, панове, святий спокій! Хіба хочете, щоби я брав фузію, чи що там, та йшов на Москалів? Колижбо з мене нездарний стрілець".— "Того ніхто від вас не вимагає, але усе ви моглиб помогти і грішми і ще дечим".— "Мої гроші, панове, в земли, бігме! у господарстві... зза шкіри їх не вилуплю, а помагати вам ніучому не можу, бо я між хлопами сиджу, а вони знають кожний мій крок... наробили би біди і мені і вам... Таким способом Михась спекався непрошених гостий. О значінні і цілях повстання поучив Михася пишневецький парох, котрий йому говорив що: "Українцям не інтерес мішатися до чужих справ..." Від нього то Михась знав і за Ванду...
— Тату! — сказав з жаром Юзьо,— я її страх люблю! я без неї жити не можу...
— Нічого тобі ані раз без неї не станеться... Пожди трохи то й забудеш, бо ти ще молодий... На таке подружжя я не дозволю ніколи!
— Тату, не робіть того! благаю вас... Я згину!
— Було зі мною перше о тім поговорити, то було би так далеко не зайшло... От синочок! Я гадав, що він між шляхту їздить, а він якимсь там Вандам зазирає в зуби...
— Таточку! — молив Юзьо, складаючи руки,— я її мушу взяти!
— Тоді її візьмеш, як на моїй долоні волосся виросте... Ось маєш віз і перевіз! Тай не лізь мені більше з тим в очі,— мовив уже сердито Михась, почервонівши, як буряк,— бо візьму за гичку і випарю, як за то твоє економство... тямиш? Я би тобі зараз тепер записав лік, колиб ось люди не дивилися на нас...
— Тату! змилосердіться, надімною!
— Йди до дідька, бо бігме випарю! В моїм роді ніякої Ванди ще не було... На таке подружжя я не дозволю...
Михась пішов у хату, трясучись зі злости. Міхаліна не знала, з чого це, бо Юзьо ще не говорив про те з нею.
— Уяви собі того ледаря, ту мою гризоту! — почав Михась.— Шельма хоче женитися з попадянкою, та ще з якою? З якоюсь зателепаною Вандою!...
— Хто такий?
— Хто? Твій Юзуньо велебний! Я гадав, що він до шляхти заїжджає в Чорнилині, а його той старий лис... той солоденький Бичанський засилив... О! Гримала!...
шляхтич!... бодай тобі гримало в голові, як в жорнах.., А диви! захотілося циганові марципанів...
— Я чула,— замітила Міхаліна,— що то дуже порядний чоловік...
— Може кому порядний, мені ні. Хіба тому порядний, що в костелі казання говорить та панам лижеться... Я його ліпше знаю. Він шляхту розпиває, зі шкіри лупить та картами ограблює... Знаю я тую птицю!
Михась такий був сердитий, що годі було з ним більше сперечатись. Міхаліна відложила це на ліпший час. Поки-що хотіла поговорити з сином.
Юзьо ходив по обійстю сумний, як хмара, коли до нього надійшла мати.
— Сину мій, сину! чи я собі на то заслужила, щоби ти передімною таку важну річ таїв? — почала Міхаліна з докором, трохи не розплакалась.
— Даруйте мені, мамо, що так сталося. Я хотів з вами про це поговорити, та нині тато сам зачав за жінку тай так прийшло до того.
Юзьо поцілував маму в руку.
— Треба було на то тата перше приготовити, а ти зачав так просто з моста... Тато, як знаєш, упертий... не легка буде тепер справа.
— Мамо, я без неї жити не можу...
— Котраж то називається Вандою, бо я обі виділа в костелі... старша чи молодша?
Зітхнув.
— Старша.
— Гарна дівчина... Але вона либонь твоя ровесниця, то для тебе трохи за стара...
— Мамо, я без неї загину! — лепетав Юзьо крізь сльози.— Помагайте мені, бо смерть собі зроблю...
Міхаліна своїм жіночим почуванням розуміла правила любови ліпше, ніж Михась. Любов сина взяла її за серце і вона рішилася помагати йому.
Через кілька днів ходили всі як сновиди. Один Стефаньо був веселий, бо про ніщо не знав.
Міхаліна не говорила ще нічого; ждали, поки чоловік успокоївся. Вибрала трохи ясніщу хвилю і каже до чоловіка:
— Слухай, Михасю, поговорім о тім розважно.
— О чім?
— Та о Юзевім весіллю..
— Як-що то весілля має бути з тою якоюсь Вандою, то хіба аж по моїй смерти...
— Михасю! лиш не так горяче.. Не знаєш дівчини, не видів її, а таке говориш...
— Не потребую її видіти. Знаю, з якого гнізда птиця, то досить для мене!
— Та чиж то конче мусить бути проста шляхтянка? Як трохи більше знає, то і Юзеві і нам буде милійше...
— Я того не кажу. Найби і попадянка, аби не та Ванда... Знаю, який батько, а яблоко не далеко від яблоні відкотилося...
— Тай про батька не можна нічого злого сказати... бодай я нічого не чула... Шляхта його хвалить...
— Бо дурна! Він її трує своєю лисячою солодкістю тай всі потуманіли. Насамперед... який він піп, як з попами не жиє? Який би я був шляхтич, як би я шляхти цурався.
" — Бо тоті попи не такі... ріжні бувають...
— Нехай і так, але тримаються купи і то мені подобається. Але це би ще дурниця... Він грає в карти!
— Або то люди в карти не грають?
— Фальшивими картами? — крикнув Михась і луснув кулаком о стіл.— Був же ізза того процес і одного шляхтича, його спільника, навіть засудили, а він солоденький, викрутився... І я би мав мого сина там женити?.. Тобі здається, що я ось тут сиджу і нічого не знаю?
— Ти ж ніколи мені того не говорив...
— Бо мені не треба було! Тай тепер-би не говорив, якби ти мене за язик не тягла...
На тім бесіда урвалася.
Міхаліна втратила всю надію на успіх. їй було жаль дитини і хотіла синові відрадити.
— Зле, Юзю! Тато має важні причини, що не хоче позволити. Той твій Бичанський має бути шулєр, що фальшивими картами грає...
Юзя те ніяк не відстрашило. Йому також не подобалося, що його будучий тесть грає в карти, але він прецінь з ним жити не буде, а дочка в карти не грає.
— Що вона, мамо, тому винна, що її батько не такий, як треба?
— Воно правда, але таки не випадає тобі з такими людьми недоброї слави дружитися...
— За пізно мамо! серце не навчити,— сказав понуро Юзьо.
Зараз слідуючої неділі Юзьо, не кажучи нікому нічого, махнув до Чорнилини.
— Щож там доброго чувати, мій дорогий зятю? — привитав його о.