Що в тебе є? — порядкує Марина.
— Спідниця, корсетка, — каже Христя.
— Якби до корсетки вишивана сорочка.
— У мене е; я зараз, — кинулася Мар'я і не забарилася принести з комори тонку вишивану сорочку.
— То оце сорочку скидати? — скрикнула Христя. — Не хочу!
— Надягай поверх! — гукнула Мар'я і, зібравши сорочку, перекинула через Христину голову. Довга сорочка, як той мішок, упала додолу; мережка лиштви лежала аж на землі. І Мар'я, і Марина зареготалися.
— Оце якби панич зайшов! — сказала Христя.
— Нужен він нам! Як нарядимося — хай тоді подивиться, — відказала Марина, підбираючи і ув'язуючи кругом стану сорочку.
— Надягай мерщій спідницю! — гнала знову Марина. Хапалися, мов не Знать куди поспішали... Ось і спідниця обхопила круглий і низький стан, урізаючись у боки червоною крайкою.
— Тепер корсетку надягай, — держачи в руках корсетку, поспішала Марина. Наділа й корсетку.
— Держись рівно!
Як кравець, міряючи плаття, общипує та обсмикує, так Марина смикала Христю. Ось уже все готово.
— Ану, дивись! — скрикнула Марина. Мар'я піднесла дзеркало.
— Підожди, ще не все! — І Марина мерщій скинула з себе дукачі, намисто і начепила Христі на шию.
— О, тепер так! — сказала, одійшовши геть. І лице, і очі у неї горіли, любуючись, як то гарно Христі у тому уборі.
їй було справді гарно. Низенька, кругла, вона здавалася не польовою квіткою довгостеблою, от як Марина, а повною огородною маргариткою, що так щиро ходили коло неї невтомні дівочі руки, доглядали невсипущі очі, кожну бур'янину прополюючи, рано й вечір поливаючи. Чорнява голівонька З ясними очима, чорними бровами й рожевими устами, мов виточена, сиділа на високій шиї, унизаній намистом, дукачами; личко червоніло, усміхалося; очі грали: здоров'ям і радістю іскрило від їх. Білі вишиті рукава випадали З темної корсетки, мов пучок квіток, нав'язаний на руки; корсетка чорніла, а ситцева спідниця червоніла незчисленними квіточками, мов поляна серед лісу, густо укрита трав'янками.
— Бач! бач! бач! — кричала Марина, жартівливо б'ючи Христю по плечі. — А казала — погано. Якою треба ще краще? Зроду-віку в селі до ладу не нарядяться. Адже правда, Map'є?
Мар'я стояла, дивилася — і очі її розбігалися.
— От бач! От що значить — до лиця, — вимовила вона, зітхнувши, мов що згадалося їй давнє-минувше, котре вже не вернеться знову.
— Глянь та подивись на себе! — муштрує Марина Христю. У Мар'ї очі Заграли.
— Знаєш шо, Христе? — почала вона тихо. — Піди оце до панича.
— Боже мене храни! Щоб вигнав?
— Ні, не вижене. Піди нарочито, чи пізнає, — каже й Марина.
— Знаєш, що зроби? — рає Мар'я. — Увійди та й кажи: просили барин і бариня, щоб пожалували до їх. Як спита які, хіба, скажеш, не знаєте? Ті, до яких ваші пани поприходили.
— Піди, Христе! Піди, голубко! Піди, моя сестрице! — пада коло неї Марина.
Христя рішилася. Ступила раз, удруге, повернулася і засміялась.
— Тільки не смійся!
Христя ще раз ступила, утерлася, оглянулася і, вхопившись за клямку, одчинила двері. Мар'я й Марина поступили за нею до одвірків.
— Здрастуйте! — привіталася Христя.
— Здорові, — одказав панич, одводячи очі від книжки. Він читав.
— Просили пан і пані, щоб пожалували до їх.
— Які пан і пані?
— О-о, хіба не знаєте? — щебече Христя, усміхаючись. Марина зачмихала; Мар'я сунула їй кулака під бік і, одіпхнувши геть від дверей, вставила у їх голову.
— А почім же я знаю? — каже панич.
— Там і ваші пани... — наводила Христя.
— Пізно вже, — каже панич, дивлячись на невеличкі дзиґарі. — Кланяйся і дякуй. Скажи — зібрався спати.
— О Мар'е! О лихо! О не видержу! —затуляючи рукою рота, шепотіла Марина. Регіт її підкидав, давив, перевертав.
— То так і сказати? — пита Христя.
— Так і скажи.
— Прощавайте ж.
— Іди здорова.
Тільки що Христя повернулася йти, як Мар'я і Марина підняли нестямний регіт.
— Ха-ха-ха! Хо-хо-хо!.. О лихо! О-о-о! — носилося по кухні, ламалося у двері до панича.
— Що там таке? — промовив він сам до себе і, мугикнувши, напрямився в кухню.
Марина і Мар'я аж на піл попадали від реготу; не видержала і Христя. Тепер тільки панич довідався, що його піддурили, і сам усміхнувся.
— Так оце той посланець! — сказав він, хитнувши головою на Христю, Марина вибігла аж насеред кухні і, як божевільна, плескала у долошки,
заливаючись реготом; Мар'я, припавши до полу, від нестямки тремтіла уся, хапаючись за живіт.
— Ану, йди сюди! Іди сюди, посланець з чужих краів! — жартував панич, простягаючи руку, щоб ухопити Христю.
Христя одскочила було геть, та її ззаду пхнула Марина, так що вона трохи не стукнулася з паничем. Панич ухопив її за руку, увів у свою хату і почав оглядати.
— Іч, гарна яка! Іч, яка хороша стала! — хвалив він, тріпаючи своєю невеличкою білою рукою по її повній щоці. Від того тріпання била кров у Христине лице, приливала у голову. Загорялися у серці разом якісь любі і важкі почуття, — так загоряється гніт, коли до його піднесеш палючий сірник. Рука паничева якось гріє, лоскоче; Христя червона, як маківка, схилила голову на один бік і придавила підборіддям його руку до своєї шиї. Вона почула, як її серце забилося, як дух у грудях затнувся, високо піднімаючи повне огню лоно.
— Славна! — мовив таким любим голосом панич, що Христя аж підвела голову.
"Чи він се сказав, чи ні?.." Очі їх стрілися. Крізь сині стекла очок виставились, мов чорні ягоди, його зрачки; якісь іскорки жевріли у їх; у Христі ж очі горіли-палали... Дух у грудях ще дужче сперло, кров ще більше вдарила в лице, аж в ухах шуміло. Христя, мов хто кольнув її, стрибнула назад і вибігла в кухню.
— Що він казав? Що казав? — зашепотіли разом Марина і Мар'я. Христя не змогла говорити... так її серце билося, стукотіло.
— Ні, з вами каші не звариш! — промовив голосно панич, закриваючи книжку. — Ідіть краще та пісні заспівайте. Хто вміє?
— Христя вміє! — гукнула Марина.
— Я не вмію, — похнюпившись, тихо одказала Христя.
— Та ну, годі! Де ж не вмієш? — уговорює Марина. — Уміє, уміє, — доводе паничеві.
— Христе! Чого ж ти? Бач, яка соромлива! Іди заспівай хоч одну; я послухаю. Я люблю прості пісні.
— Так я ж не вмію, — одмагалася Христя.
— Поведемо її! — скрикнула Марина і разом з Мар'ею ухопили Христю під руки і умчали в паничеву хату.
Панич ухопив стільця, приставив до свого і посадив Христю рядом з собою. Христя тільки сплеснула руками і зареготалася... Вона сидить рядом З паничем! де не так давно сиділа пані... Чудно, чудно! Марина і Мар'я звісились на стілець до неї, поглядають то на панича, то на неї, ззираються самі з собою; і чує Христя, як вони очима сміються... їй робиться і душно, і млосно; щось давить за горло, пориває за серце. Вона скочила, утекла б, та він придержує її за руку — не пускає. У тім місці, де обхопили його пальці руку, — кров б'ється, кидається жила.
— Якої умієш, Христе, розказуй або заспівай. Я запишу. — І, все кажучи, береться за папір і перо.
Настала мовчанка. Панич жде. Христя мовчить, пригадує: яку б його? Думки так заплуталися у її голові, пісні поміщалися одна з другою, що вона не пригадає цілої ні одної. Ще хоч би не Мар'я та не Марина повисли над головою, а то вона чує на собі їх гаряче зітхання, їх нетерпляче ждання.
— Та я не вмію! — скрикнула Христя, червоніючи, аж сльози виступили на її очах.
— От, знову не вмію!.. Ну-бо, зділай милість, — просе панич.
— Та ну-бо, Христе! — штовхнула її Марина під бік.
— Ох! як мені душно! — зітхнула важко Христя. Знову мовчання, знову ждання.
— А що, гарно? — скрикнула Христя і зареготалась. За нею Марина і Мар'я; панич нахмурився.
— То й не заспіває ніхто? — спитав він суворо.
— Нехай Марина попереду... мені душно, — одказала Христя.
— Я не вмію співати, я розкажу, — згодилася Марина. Христя мерщій скочила з стула і вибігла в кухню. Марина сіла коло панича, схилилася на нього, руку занесла на його стілець, немов збиралася обняти.
— Якої ж вам? Гриця знаете? — спитала.
— Ні, не знаю.
Марина почала розказувати Гриця. У хаті стало так тихо, хоч мак сій, тільки голос Марини роздавався, передаючи слова пісні, та перо, записуючи, бігало-скрипіло... Христя на пальчиках увійшла в хату і стала коло Мар'ї. "Отже розказує Марина, — думалося їй, — та так сміливо, так гарно, а вона — не може. їй — соромно... Чого? Та й дурна ж я яка!.." І вона рішилася, як тільки Марина докаже свою/розказати про дівку і вдівця. Вона так любила ту пісню!
Марина скінчила.
— Пишіть другу! мерщій, — промовила вона.
— Сідай же! — каже Марина, схопившися з стільця.
— Ні, сиди, сиди. Я звідсіль.
І почала розказувати. Спершу тихо, трудно слова зривалися з її язика;
вона червоніла, зостановлювалася, пригадувала... Далі та далі язик її розв'язувався, пам'ять яснішала, голос дужчав... Вона дивилася на писання: перо несамовито бігало, поспішаючи за її словами; стрічка за стрічкою мов випливали з-під пера, рівно слалися на папері...
Не йди, дівко, за удівця,—
Буде тобі лихо! —
дзвенить на всю хату її молодий голос. Всі глибоко зітхнули при тих словах, немов сказали: правда, правда! Видно, і паничеві пісня полюбилася: очі його горять, по обличчю пробігають непримітні мишки.
— Уся! — скінчивши, скрикнула Христя.
— Ух, гарна яка! — сказав панич і положив перо. — Бач, а казала: не вмію, — укорив він Христю.
— Та вона як знає їх! — тримаючи його за плече, каже Марина, — то й шоту немає!
Панич скоса глянув на Марину; видно, йому не полюбилося її тримання. А Марині що до того? Вона не примічає його косого погляду. Його свіже личко, його голос тихий та любий так тягнуть до себе. Марина ще схилилася до його; її плече черкається з його плечем, її рука лежить на його спині. Виставивши голу шию і впиривши на його очі, вона так щебече... їй хочеться так щебетати! Вона розказує, яких пісень співала Христя у селі і які то все гарні пісні!
— Ви тільки її заставте; вона все розкаже.
— Добре, добре, — хмурячись, одказує панич. — Нехай ще другим разом, тепер я втомився.
— Годі! ходімо, — каже Марина, направляючись іти.
— Постійте, — каже він і поліз до кишені. Витяг семигривеника, подає Христі.
— Навіщо? — пита та.
— На! — настоює він.
— Нащо? — аж скрикнула Христя.
— Та бери, дурна! То за пісню, — каже Мар'я.
— Не хочу! — засмутившись, відказала Христя і мерщій вибігла в кухню.