Прошу й благаю: не ховайтесь від мене по галявах лісових хащами від людей заступлених, поспішіть до рук моїх.' Та що веліла вам вирости, дозволила мені взяти вас і поміч немічному подати.
Знову пождала, схоже, ніби дослухалася до голосу землі, трав, і вже потім рушила до лісу. Скільки вбирала зілля, стільки й промовляла до нього, та уповала на щедрість, та ждала щедрості. І зілля не залишилось байдужим до тих благань. Дарма, що шукала його в чужому лісі, в чужій землі, знайшла і шандру, і буквицю, і сельдерей, а головнеє — швидко очищаючу стравохід вістунку. Так зраділа Цій своїй знахідці, що не зуміла й стримати себе. Стала перед нею на коліна і воздала хвалу — богам, землі, травам. А вже потім рвала і бачила себе звитяжною у змаганні із Славомировою неміччю та осміхалася, чуючи за плечима силу.
Принесла ту радість і в терем князя Богданка.
— Як він тут, мій внучок? — питається в Зорини.
— Усе ще спить, матінко гожа.
— Слава богам. Пішло на ліпше, значить. А прокинеться — і зовсім ліпо буде. Рятівне зілля знайшла для нього, доню.
Чи тому, хто жде — не діждеться рятунку, багато треба, аби повірити в нього? І заясніла видом Зорина, і в поміч матері стала. Варили, доки Славомир спав, одне, варили друге, варили й трете зілля. Мати передавала науку баяння, донька переймала її та дякувала богам, що послали до неї стареньку в таке тривожне літо. Що було б із Славомиром, коли б вона не об'явилася перед сією наиастю в її теремі? Боги світлі та боги ясні, що було б?!
Ні з ким не ділилася сими мислями, а всі, навіть найменші, саме так зрозуміли: коли б не бабця та не її баяння, ив було б уже Славомирка. Бо Обида щедро винагородила його трутизною, більше седмиці виводила її з тіла та й по тому не одразу набуло воно сили, що буяла колись. Тож внуки і зовсім вподобали гостю з Тивері. І руки цілували їй першій, коли зустрічали вранці, і хвалу воздавали, як ніхто не воздавав матері Людомилі на всім її віку.
А що ж Людомила? Чи була вдоволена всім тим? Пробі, надто довго не знала вона, що таке щирість та прихильність людська, аби не завважити їх та не воздати належно. Ои яка старанна, коли порається в господі, і яка вигадлива та втішена, коли бавиться з дівчатками. Присяйбіг, Зориіі і самій хочеться бути тоді з ними, такими, як вони. Через чотири седмиці маминого гостювання на Втікичі доконечно увірувала: усе стає на круги свої, через шість седмиць і зовсім певна була: мати й не помишляє вже про повернення до Тивері. А таки вишукався день, коли змушена була попрощатися з тою певністю.
— Любо мені в тебе, — сказала якось мати Людомила, — та пора й честь знати.
Була б Зорина сподівана, не так боліспо прийняла б цей її умисел, а з несподіванки ледве знайшла в собі силу устояти на ногах.
— Що се ви надумали, мамцю? — запитала крізь сльози. — Чи на Тивері не набулися ще? Чи я така осоружна вам, що вже й покидаєте?
Таки не стрималася, пішла, затинаючись, до лавиці під вікно, сіла та й захлипала. А мати й собі.
— Коли ж серце болить, — виправдовувала себе і свій несподіваний намір. — Ти тутки в добрі та супокої перебуваєш із мужем, дітьми, а в тих, що на Тивері, супостати під боком. Чи відаєш, що кутригури сидять тепер між нами і Дунаєм, а наш Веселий Діл — он яка спокуса для них?
— То ви заслоните собою і Веселий Діл, і тих, що в Веселім Долі?
— Заслонити не заслоню, одначе й тут будучи, зітлію. Бо те й роблю що думаю, а надто поночі: що там, як там?
— Я вам не мила, бачу, — ревніше, ніж досі, заплакала Зорина. — Не можете простити того, що пішла з Богданком. А що було б, коли б залишилась при вас, мамцю моя і без Богданка? Чи відаєте, що я сама висохла б на пні і вас висушила б до краю?
— Відаю, доню, як не відати, коли є висушеною. Проте чи варто згадувати се? Ті рани давно зарубцювалися, не через них пориваюсь я до Тивері. Кажу ж, тривожно там та й вік свій звікувала в Тиверській землі, правдивіше' в Веселім Долі. Як можу бути тепер без нього?
І нарікала на матір, і жалілась матері —~ дарма, Людомила не переінакшила того, що надумала. Кивала на поліття, казала, воно не за горами вже, підуть дощі як вибереться тоді в таку далеку путь і як здолає її? '
— То по зимі й поїхали б?
— Ні, доню, серцем чую: маю зараз їхати. Не сказала тоді своїй кревній: "Коли б ви знали матінко, як лякає мене те, що чує ваше серце", а попрощавшись, таки не втрималась і крикнула в угоду жалям своїм:
— Як же мені не лякатись і не балувати, коли напевне знаю: попрощались ми назавжди?
VII
Хотілось чи не хотілось того імператорові, а мусив визнати: літа не ті вже, щоб подолати неміч. Вісімдесят третє літо минає, як топче на землі цій ряст. А то межа. Доки давили на рамена лиш літа, знаходив у собі силу і возсідати на троні, і повелівати з трону. Нині не здатний на те. Тяжка недуга геть надломила його. Не лише з імиерією, з собою впоратись не годен. А як хотілося б... О боже праведний, як хотілося б звестися, підійти до високого, що з нього півсвіту видно, вікна та глянути на привілля земне, на милу серцю імперію. Сонце ж бо встає. А коли встає сопце, її найдалі видно. Одразу за Золотим Рогом Босфор котить сині хвилі в море, за тамтим морем стеляться доли та возпосяться гори Еллади, далі _ Іллі. рик, ще далі — землі Західної Римської імперії, ті, що їх повернув він до лона Візантії. Це коли дивитися з вікна на полуночпий захід, вздовж полуночних берегів Середземного моря. На полуденних ще численніші і нічим не гірші, коли не ліпші, провінції: Віфіпія, Фрігія, Геллеспонт, Лідія, Памфілія, Карія. Ще далі — Ісаврія, Кілікія, Сірія, Фінікія Ліванська, Палестина, а там — Єгипет з його перлиною на Середземномор'ї — Александрією, Лівія, преторій Африка з провінціями Завгитана, Карфаген, Тріполі, Нумідія, Мавританія, нарешті Сардінія. То це лиш ті, що лежать на захід сонця. А скільки їх лежить на полуніч від Константинополя і на схід? Від Дакії, Мізії та Фракії до Абезги і Вірменії — все Візантія і Візантія. Світе ясний, хто ж правитиме такою імперією, коли його, Юстиніана, крий боже, не стане? І хто спроможний буде правити? Юстин?
О-о, яка ж вона всесильна, ця недуга! Всього позбавила, на все наклала тв'ерду руку немочі. Лише на мислі накласти ще не може.
Силиться лягти зручніше, — дарма, не годен здолати вагу власного тіла, хоче покликати, аби прийшов хтось та вдовольнив його волю, а замість зичного голосу чув немічний, ледве чутний стогін.
І Феодора не йде, і ескулапи не поспішають клопотатися біля імператора. Невже рано ще? Одначе ж сонце давно встало, он як звеселило вже світ. Гадають, коли імператор не кличе, лежить безпомічно-непорушний, то все ще спить?
Гнівається на всіх і вже у гніві перевертається якось.
Про що він думав тільки-но, чим клопотався? Здається, бідкався, хто правитиме імперією, коли його не стане. Справді, хто ж? Таки Юстин? З роду Анастасія, здається, усіх прибрав: Іпатія, Помпея. Стривай, де ж усіх, коли діти їхні лишилися і рід як такий лишився. Як він, Юстиніан, не подумав раніш, що коли є бодай якийсь відприск роду, посягання на володарювання в імперії можливе. О боже! Мусить бодай зараз не сплохувати, лишити заповіт. Чи рід Юстинів простить йому, коли цього не станеться? Та й чого мав не статись? З якої речі? Який уже не буде з Юстина імператор, сісти на трон і правити Візантією має він. Дядечко Юстин Перший мав рацію, коли казав: "Віднині влада не повинна вислизати з ваших рук, інакше гору над усіма візьмуть сенатори-аристократи". Він, Юстиніан, он як надійно тримав її — тридцять вісім літ. Імені Божественного удостоївся. А Юстин хіба не з того кореня? Чи освіту має гіршу, ніж всі аристократи? "Чому ж сумніваюсь тоді?" — зроджується думка та одразу ж і гасне. Ніякого сумніву: коли станеться так, що бог забере його, імператора Юстиніана, до себе, на візантійський троп мас сісти його спадкоємець Юстин. І доки не піяіто, про це слід сказати, аби зпали, ба написати яаповіт, як написав колись дядечко.
Знову силиться докликатися до когось із наближених. За цим разом недарма. Чи то ескулапи ішли вже до хворого, чи були недалеко, доволі швидко стали при ложі, а почувши, чим клопочеться, покликали й інших, в тім числі й імператрицю Феодору.
Повеління хворого — обов'язок для всіх, а повеління імператора — тим паче. І написали те, що хотів він, і на підпис піднести не забарилися. А дійшло до підпису, сам намучився з ним, і всіх, хто ходив біля нього, вимучив. Якоїсь миті і з якогось дива закралася недовіра до того, що читали йому, і вже не покинула, доки не примусила побачити прочитане на власні очі. Узяти папірус до рук не міг уже, тож повелів піднести до очей, а ті, що підносили, ніяк не могли догодити. Вчитувався та й вчитувався у рівні, одначе затуманені рядки едикту, і вже тоді, як впевнився: написано те, що треба, став лаштуватися, як би підписати написане.
Чув, знеміг до краю, і, мабуть, перелякав своєю неміччю всіх, хто був у опочивальні. Забігали, засуєтилися, Феодора ж і зовсім втратила мужність: прихилилася до нього, мужа свого, й зайшлася ревним, хоча і тихим плачем.
Не непокоївся тим і не казав жоні: "Не треба, ще буде час наплакатися". Лежав і дослухався до жалів її, до того, що говорили між собою ескулапи. Лише згодом, як котрийсь із них приніс напій та попросив випити, одкрив очі й послухався.
Його не скоро залишили. Сиділи й радилися, потім принесли сніданок, щоправда, старання ті виявились марними: окрім розведеного водою вина, ще якихось напоїв, імператор нічого не міг спожити — сили бракувало. Загледівши те, ескулапи порадили всім залишити хворого:
розмови стомлюють його, хай засне та набереться сили.
Заснути він не заснув, а на самоті з помислами своїми залишився.
...Отже, Юстин. Точнісінько так, як і тоді, коли на місце дядечка Юстина сів на візантійський трон він, Флавій Петро Саватій Юстиніан. А втім, не зовсім так. Спадкоємець його коли не з пелюшок, то з дитячих літ знав узко: рано чи пізно, а буде імператором. Він же, Юстиніан, і гадки про те не мав. Був собі таким, як більшість в імперії, поселянином: не рабом, одначе мало чим і одмінним від раба. Незалежність і непідвладність — ото й усі привілеї, що мав. Як і вітець його, численні брати та сестри.