рниця, гадав собі. А вийшов — і змушений був інше думати: перед ним стояли вчорашні побратими, ті, з ким ходив на ромеїв і брав Ульмітон, Анхіал, одначе стояли не такі, яких бачив у поході чи на пиру по січі: були похмурі, ніби мали його за свого врага-супостата.
— Щось сталося, Буймире?
— Сталося, княже, і сталося вельми непригоже. Чи не ти кликав нас до ромеїв і казав, кличучи: "Будьмо єдині, як і є єдині від батька-матері?" А як обертається на ділі?
— Не розумію тебе, муже. Я, здається, не давав підстав мислити про взаємини між тиверцями й уличами інакше.
— Ти, може, й не давав. А чому дають підстави мислити так твої дружинники?
— Хто саме? Коли і що вчинили?
— Син воєводи Вепра Боривой укупі з татями своїми вдерся в оседок на уличах і взяв ґвалтом доньку старійшини Забрала. А окрім того, пролив кров нашого племені: забив брата тієї дівчини і його побратима, котрі стали на захист ґвалтованої.
Оце так новина! Вдерлися ватагою до уличів і ґвалтом взяли дівку, забили двох мужів. І хто вчинив таке: Боривой, той самий Вепрів синок, на якого покладав он які надії, послав із речницею до будівничого в Тірі. Та невже ж він посмів переступити дане князеві слово й бути таким свавільним?
— Може, ви помилилися? Може, хтось інший вчинив отой ґвалт?
— Таті спіймані. Прийшли сказати князеві: завтра суд. Аби тиверці не думали, що каратимемо за марницю, най пришлють своїх людей та послухають, за що караємо.
Уличі обернулися, щоб іти вже, та князь був проворніший і поспішив затримати їх.
— Стривай, Буймире. Навіщо ж так: одразу й суд, одразу й кара? Чи це перший наїзд? Чи кара — єдина можливість примирити сторони? Може ж, у молодця була домовленість із дівкою? Може, у них йшлося до злюбу?
— На ґвалтівникові кров і смерть мужів, серед них — і брата погвалтованої. А за кров і смерть у нас, сам знаєш, платять кров'ю і смертю.
— Знаю. І все ж будьмо розсудливі, Буймире. Ті, що дозволили собі гвалт, у вас, яка є потреба поспішати? Я знаю того отрока. Гарячу голову має, то так. Та він — кмітливий і мужній серцем, з нього може вирости великий муж, опора всієї землі слов'янської. Це завдяки його одвазі пробилися ми в Анхіалі до воріт і взяли ту недоступну твердь. На це не можна не зважати. Отож і кажу: судити треба, та не під гарячу руку і не тим, хто волає про помсту. Виділіть п'ятьох старійшин ви, виділимо ми, най зберуться купно й дознаються, яка вина на тих, що вторглися та вчинили ґвалт, чим мають платити за неї.
— Я казав уже, — стояв на своєму муж із уличів: — Кров змивається лише кров'ю, а за смерть платять смертю.
— Була ж погоня, була, мабуть, і січа, а в січі хто зважає на здоровий глузд?
Немало доклав зусиль, аби переконати уличів не поспішати з судом, і таки домігся свого: Буймир зголосився пождати тиверських старійшин, а вже рада старійшин вирішить, хто і як судитиме. То давало час, а час — надію. Поки се да те, вгамуються серця покривджених, стане твердішим розум. З людьми ж, в котрих тверезий розум, простіше дійти згоди.
І все ж князь Волот не став покладатися лише на здоровий глузд уличів. Звелів покликати воєводу Вепра, а вже з Вепром думатиме-гадатиме, як врятувати життя тому шибайголові.
Мав намір говорити з своїм воєводою як батько з батьком і побратим із побратимом, та сталося непередбачене: Вепр спершу лише зблід, довідавшись, де його син і що чекає на його сина, далі й зовсім стерявся, а стерявшись, утратив всякий глузд.
— І то все, що ти робиш, княже, аби порятувати мого сина?
— Не все, та почати мусив саме з цього. Важливо виграти час.
— Час справді потрібний, однак не для того, щоб змагатися з уличами на словесах. Поки кликатимемо старійшин, поки збиратимуться та правитимуться до уличів старійшини, слід вломитися кінно на подвір'я, де сидить Забрало, й вихопити з його рук Боривоя, усіх, хто з Боривоєм.
— Ти що, — спокійно, одначе й твердо заперечив князь. — Підеш брати силою і знову проллєш кров? Ти подумав, на кого хочеш зняти руку, чим усе те може завершитись?
— Анічим. Нападу поночі, обеззброю сторожу, заберу сина, побратимів його — та й був такий.
— Гадаєш, оберігатимуть абияк?
— Та най як хочуть, так і оберігають, сина я й з-під десяти запорів добуду.
— Отож-бо й є. Не забувай, воєводо: уличі ходили разом із нами на ромеїв, вони — наші кревняки. Чи з тебе мало тих ворогів, що за Дунаєм, хочеш мати ще й тут, за Дністром? То розбрат, воєводо, а розбрату між братами-слов'янами не тільки князь Добрит, я сам не потерплю.
— Були побратимами і кревняками, нині перестали бути.
— А хто винен?
Вепр заметався в оселі, мовби загнаний звір у ґражді.
— Мені байдуже зараз, хто винен! Одне знаю: синові загрожує смерть, і я все маю зробити, аби порятувати його.
— Я не менше вболіваю за Боривоя, ніж ти, воєводо, — утихомирював його князь. — Коли хочеш порятувати його, ось моя рада: бери добуті в ромеів соліди й скачи у супроводі надійної охорони до вітця покривдженої дівчини. Скільки скаже, стільки й плати вражди, коли пристане на те, щоб відкупився солідами. А не пристане, прався звідти до князя уличів і благай не карати Боривоя за наїзд і розбій на горло, пошлешся на моє ревне заступництво і умовлятимеш обмежитися вирою, а то й дикою вирою. Знай: крім старійшин і солід ніщо не порятує Боривоя.
Бачив: Вепр не вельми вірить тому, що чує з княжих уст, та якась схожа на сподіванку думка бродить уже в ньому. Тож і не гаявся: радився зі своїм воєводою, кого з старійшин слід послати, на його думку, до уличів, казав, то золото нерідко має більшу вагу, аніж жадання кревної помсти, і лестив Вепрові, і запевняв Вепра, аби лиш погодився на перетрактацію з уличами і не наробив ще більших, аніж син, дурниць.
XXVIII
Бабуся Доброгніва правду каже: біда й ведмедя вчить мед із дупла дерти. Колись твердо знав: тане сніг — йдеться до передліття, встає з-за Дністра сонце — починається день. Тепер, коли не бачить і не має тієї твердості, мусить думати й дошукуватись, як розрізняти ті одміни. Передліття від літа, літо від поліття чи передзим'я простіше. Як і день від ночі, до речі. А як одрізнити ранок від полудня, полудень — від надвечір'я? Он скільки днів та ночей минуло відтоді, як постигла його обида, а не може наловчитися і знати, коли і що є. Було раннє передліття, було й пізнє, настало після них справжнє літо, за літом — поліття, передзим'я, зима, знову передліття і знову літо, а він все темний та й темний, для нього світ доступний лише через тепло і холод, німотність чи звуки. Тому й старається розрізняти його та пізнавати бодай так. Знає вже: стоїть в оселі та поза оселею цілковита тиша — надворі ніч, подав зненацька голос півень чи крикнув зловіщий — все одно ніч, тільки йдеться до ранку. А заспіває несміливим, хоча й приємним голосом пташка в лісі чи на дереві під оселею-теремом — то вже світає, незабаром вийде з океан-моря ясне сонце й пробудить до життя землю, усе, що є живого на землі. О, те пробудження він не тільки почує, сповниться ним, а сповнившись, заясніє. Бо бачив колись і може уявити собі, як тане туман на узліссі і як виходять з того туману, ніби люди з води, дерева, такі зелені та свіжі після вранішньої купелі і такі веселі під скісним промінням сонця. Згодом потягне з долини вітром, заграє на ниві хвиля й побіжить від краю до краю, спершу лінькувато-несмілива, далі веселіша й веселіша, часом грайливо-весела. Бігтиме й гратиме, тішачись привіллям, аж поки не розіб’ється об ліс і не вкладеться край лісу.
"Отак і я, — сумно зітхає отрок, — тільки-но вийшов у світ, набрав разгону в тому веселому світі — і вже підвернулось безліття, спинило лет.. Грубо й жорстоко, чи не назовсім спинило!"
Так боляче зробилося від згадки про ту божу несправедливість чи так хотілося урвати свою біду, спершу перевернувся тільки, потім підвівся і сів у ложі.
Тихо як у теремі й поза теремом. І душно. Чого тихо, знає: ніч зараз, спить бабуся, спить її челядь, спить всенький світ. А чого душно і млосно, не збагне.
— Бабусю! Бабцю! — покликав стиха, сподіваючись, що стара не встигла заснути міцно.
Та бабуся не обізвалася.
"Хіба встати і вийти надвір? Там свіжіше й привільніше, а виходити самому не вперше".
Посидів, повагався і таки зважився: спустив із ложа ноги, пошукав ними виступці і, взувши їх, пішов, тримаючись ложа, потім — стіни, до дверей. Знав: ці, що ведуть з опочивальні, відчинені, а ті, що ведуть із сіней надвір, взяті на засув. Прибере його — і вже на порозі, під нічним небом. Піде знайомою стезею до дуба, сяде на колоду біля змайстрованого челяддю столу й посидить під зорями, огорнутий нічною прохолодою.
І двері відчинив стиха, щоб не чули сонні, і до колоди втрапив. А сів, прислухався — і не відчув помітної одміни: тут, надворі, теж було і тепло, і душно.
"Це тому, що недавно звечоріло, — думає отрок, — земля не встигла прохолонути. Одначе, — ловить себе на гадці, — не спекою — парою обдає тіло"..
Заувага та не довго лишалася загадкою: з далекої далечини долинув до настороженого слуху гуркіт й одразу ж пояснив Богданкові: наближається гроза. Ну, звичайно, як він забув: саме влітку і саме перед грозою буває млосно і душно.
Піти хіба до оселі, поки дощ не застав під відкритим небом? А чи варто? Бабуся всяк уже баяла його: вмивала зоряною і дощовою водою, виводила під вранішні і вечірні роси, веліла ставати під літню зливу, а під громову воду не виводила ще. Казала тільки: Перун — Сварожич і Стрибог теж Сварожич; коли проноситься над землею гроза, один посилає з неба далекозвучне боже слово, метає блискавки-стріли і вражає ними все, що є злого й порочногона землі, інший приносить дощові хмари, а з хмарами й живу воду, що нею винагороджує землян царівна Золота Коса, Ненаглядна Краса. Вона ж бо теж донька Сварога, батька всіх богів, вона заодно з ними. Захоче зняти з нього, Богданка, темінь-полуду й не ждатиме наступної світлої п’ятниці, небере в свою десницю живої води і бризне нею. Ту воду підхоплять вітри, Стрибожі внуки, й понесуть на океан-море, а звідти, разом із дощовими потоками, — на землю. Гляди, саме зараз оце, коли Перун ганятиме між хмар, а вітри знімуть в усьому океан-морі шалену бурю, й станеться та жадане диво. Гляди, с