За дверима чувся страшний галас. Здавалося, там повна кімната людей, які кричать і сваряться між собою. Але коли Максим Валер'янович розчинив двері і ми ввійшли, виявилося, що в кімнаті лише один чоловік. Років за п'ятдесят, але кремезний, міцний, з величезною копицею чорного волосся, він сидів на столі і, не змовкаючи ні на мить, сам себе перебиваючи, лаявся в телефон:
— Ви мені зйомку зриваєте... Що ви мені вчора обіцяли? Ви мені обіцяли сонячну малохмарну погоду без опадів! А дали що? Що ви мені дали, понімаєте? Погляньте у вікно! — він тицьнув рукою у вікно. — У вас є вікно? Подивіться! Опади, хай вони сказяться! Повне небо опадів! Опади і ніякого сонця.
Справді, небо затягло хмарами і накрапав дощ. Я усміхнувся. Мовою він дуже нагадував мого батька. Мій батько теж без отого "понімаєте" двох слів сказати не міг. Цікаво — живуть же цей у місті, той у селі, один одного зроду не бачили, а балакають, як рідні брати.
— Безобразіє, понімаєте... — востаннє лайнувся він, скочив зі столу, рвучко обняв і поцілував Максима Ва-лер'яновича: — Драстуйте, дорогий! Лаявся з тими... як їх... з... віщунами погоди...
— Синоптиками? — усміхнувся Максим Валер'янович.
— Да-да... Синоптиками... Оракули чортові... — він посварився пальцем на телефон. — Не вмієте, то хоч голову не дуріть! У мене, понімаєте, Юлю післязавтра
"Ленфільм" забирає. Уже квиток на літак є, а я ще натуру не зняв через них... через оці, понімаєте, опади. Доведеться сьогодні знову знімати павільйон... Всі уже там... Побігли... швиденько...
— Та ось тут у хлопців одна справа... — почав було Максим Валер'янович, але "Поцілуйте мене, друзі!" дуже чемно перебив його:
— Вибачте, дорогий... потім... потім, — він благально притиснув руки до грудей і схилив голову. — Після зйомки. .. Всі справи після зйомки... Найневідкладніша справа зараз — зйомка... Швиденько на майданчик... На майданчик! І ви теж... Я вас запрошую, дорогі мої, — звернувся він до нас. — Тільки, звичайно, щоб тихо, щоб... не той, понімаєте...
Максим Валер'янович весело глянув на нас:
— А що? Ходімте... Ви ж на зйомках ще, мабуть, не бували?То вам буде цікаво... Хочете?
Авжеж, ми одразу погодилися... А Валька не стрималась і аж підскочила, плеснувши в долоні: "Ой, як чудово!" Ява гордо подивився на неї: як-не-як, а це через нас вона потрапила на кіностудію, та ще й на зйомки: а то хоч і живе вона в Києві, а кінозйомок зроду не бачила.
І знову пішли ми довжелезними коридорами.
Я йшов і думав: "І що ото за синоптики, що не вміють звичайнісінького дощу вгадати! В нас у селі кожна баба вам за три дні наперед дощ завбачить. Прикмет же є певних скільки хочеш. І по тому, як вітер вихриться — чи на поріг, чи з порога. І як кури поводяться. І як сонце сідає... І коли дерева балакають...
Завели б собі на метеостанції курей — і клопоту б не мали! Не зривали б тоді кінозйомок!"
Спустилися ми кудись униз і опинились наче у велетенському цеху якогось заводу. Стелі угорі майже не видно... Ми всі одразу якісь маленькі-маленькі стали... Ідемо, йдемо, йдемо — кінця нема.
Назустріч нам дріботів, цокаючи по цементній підлозі каблуками, якийсь маленький худенький лисий чоловічок. Ще здалеку він замахав руками і загукав:
— Драстуй, Вітю!
Наш "Поцілуйте мене, друзі!" теж замахав руками і теж загукав:
— Привіт, Женю!
А коли той наблизився, підстаркуватий Вітя обняв лисого підстаркуватого Женю, і вони розцілувалися. Потім лисий Женя поцілував Максима Валер'яновича. Я вже боявся, що він і нас почне цілувати, але ні, він тільки помахав нам рукою і сказав:
— Привіт, старики!
Ми всміхнулися мимохіть — літній дядечко, який уже, певно, мав онуків, був у нього Вітя, а ми — старики... Ха!
Хоч оте звернення "старик" було нам добре знайоме. Так навіть ми іноді називали один одного, навчившись од київських мисливців.
Сам Женя був, мабуть, ще старший за Вітю. І не тільки тому, що навкруг його лисини, як очерет навколо озера, стирчало звихрене сиве волосся (у Віті — жодної сивої волосини!). Все обличчя у Жені було у великих зморшках — як печене яблуко. Але то були якісь дуже цікавські зморшки. Вони всі ніби променилися від очей. І тому обличчя його весь час сяяло і сміялося. А чорні яскраві очі бігали, як мишенята.
Одне слово, він був дуже приємний.
Я помітив, що коли він ще біг нам назустріч, то поглядом націлився чомусь саме на нас з Явою. І коли він цілувався з Вітьою і Максимом Валер'яновичем, він теж не зводив погляду з нас.
І тільки-но привітався, одразу накинувся на Вітю, киваючи на нас:
— Хто це? Чиї це?
Вітя знизав плечима і показав поглядом на Максима Валер'яновича.
— Мої, — усміхнувся Максим Валер'янович.
— Вони в тебе знімаються? — знову накинувся Женя на Вітю. Той заперечно похитав головою.
— То чого ж ти мовчиш! — вибухнув Женя. — Вони ж мені отак-о, — він черкнув себе долонею по шиї, — потрібні! Це ж такий типаж! У мене ж завтра масовка! Я мріяв про таких хлопців! Старики, я вас дуже прошу! — він притис руки до грудей. — Я вас просто благаю! Я пришлю по вас машину! Завтра... о дванадцятій годині. .. на зйомку... сюди в студію... Я домовлюся з вашими батьками... Всього на один день... Яка ваша адреса? — він уже витяг з кишені блокнота.
Все це було так раптово і так швидко сказано — як з кулемета, — що ми тільки розгублено кліпали очима. І адресу я сказав машинально, ще не розуміючи, що воно й до чого.
— Якщо ви зможете, приводьте ще одного-двох хлопців. .. — казав він, записуючи адресу. — О пів на дванадцяту по вас приїде мій асистент... Домовилися... Прекрасно, прекрасно... Привіт! До завтра...
І тільки коли він одбіг, я нарешті второпав, що нас — мене і Яву — запрошено зніматися у фільмі, що завтра, буквально завтра, ми станемо кіноакторами і наші мордяки побачить вся Україна, а може, навіть і весь світ, що, коротше кажучи, як у казці, збувається те, про що ми могли тільки мріяти... Ой! Бутульбульбуль! Щось радісно забулькотіло, загуло й засвистіло у мене всередині — так гуде й свистить, закипаючи, самовар... Ще трохи — і в мене з носа піде пара від бурхливої радості... Я глянув на Яву — такого радісно-дурнуватого обличчя я ще не бачив ніколи...
— Ну от! Я вас вітаю! — весело сказав Максим Валер'янович. — Бачите, що таке кіно! Виявляється, режисерові Євгену Михайловичу ви були отак-о потрібні. І завтра вже будете зніматися... Кіно — це, братця, велика штука...
— Яка я рада за вас! — тонким, тремтячим голосом сказала Валька. Вона заздрила, вона шалено заздрила нам. Ніколи ще вона, мабуть, не обливалася таку душі сльозами, що вона дівчина, а не хлопець... Горе тим дівчатам!..
— Нічого, а іншим разом будуть потрібні дівчата... От побачиш! — сказав я тоном, яким говорять з маленькими дітьми або з хворими. Я був великодушний...
У душі моїй пурхали метелики...
Ми звернули ліворуч у маленькі дверцята й опинилися у величезній, гігантській темній залі. Ми довго петляли майже навпомацки серед якихось перегородок і риштувань, перечіплюючись об товсті гумові кабелі. Нарешті вийшли на яскраво освітлений майданчик. Го!.. На майданчику стояв літак!.. Тобто не весь літак, а шмат літака... Передній салон розрізаного уздовж Ту-104... Але все справжнісіньке: і крісла, й ілюмінатори, і все-все (я ж літав, я знаю!). Оскільки зйомка ще не почалася, то пасажири, і стюардеса, і пілоти спокійно походжали собі на майданчику. Біля великих прожекторів на підставках метушилися робітники у спецівках. А по рейках, що тягайся уздовж літака, парубок у картатій сорочці повільно пхав візок, на якому стояв кіноапарат. До апарата прилип дядько в чорному халаті.
— Вимкніть четвертий діг! — гукнув він якраз, коли ми підходили. Щось клацнуло, і один з прожекторів, що стояв нагорі на якомусь містку, погас...
Ох, цікаво ж тут!.. Та ще й літак! І тому що це був саме літак (наче на студії було відомо, що я — майбутній льотчик), мене огорнула хвиля нової бурхливої радості... Все тут було таке надзвичайне і святкове. Так почуваєшся лише на власних іменинах, коли гості вже зібралися й сідають до столу.
Я не міг устояти на місці. Я постійно крутився. І солодке передчуття, що зараз почнеться найцікавіше — кінозйомка, — не давало спокою...
— Де Вася? — зціпивши зуби, проказав "Поцілуйте мене, друзі!". — Знову запізнюється?.. Ну що ж, сядемо й будемо його чекати, — він рвучко сів на стілець, вперся
руками в коліна і закляк з кам'яним обличчям. Та не минуло й хвилини, як на майданчик вибіг із темряви захеканий юнак у формі льотчика:
— Вікторе Васильовичу, вибачте! Вибачте! Годинник... зупинився... Я не винен... Забув завести...
"А я! — раптом подумав я. — Я ж теж не заводив. А треба ж регулярно заводити... Тато он теж щодня заводить. .. А то ще зіпсується... Треба завести..."
Я засунув руку в кишеню...
Мені здалося, що величезний прожектор-діг падає на мене... Я похитнувся... Годинника в кишені не було!
РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ. Де годинник? Ми йдемо у вороже лігво
— — Зараз почнеться! Зараз почнеться! — збуджено каже Ява. — А той довгий у хуражці — викапаний Тарапунька... Скажи!
— Яво... — кажу я мертвим і далеким-далеким, наче з іншої планети, голосом.
— А може, то справжній Тарапунька... От було б гарно познайомитись... А чому ж ні — підійти й сказати: "Здрастуйте, ми завтра теж знімаємось... хочемо порадитися".
— Яво!
— Хлопці від заздрощів аж луснуть! — захлинається Ява. — От же пощастило! От пощастило...
— Яво...
— Я ж тобі казав, що ми будемо артистами... А ти — "льотчиком, льотчиком"... Як той папуга...
Я хапаю його за руку і силоміць тягну в темряву за перегородку.
— Що таке? — намагається вирватись він.
— Годинник...
— Га?
— Нема...
— Що?
— Годинника нема...
— А де?
— От був у... кишені. І... і... нема, — я вивернув кишеню, хоч у темряві він однак нічого б не побачив. Ява мовчить, приголомшений.
— А зараз після зйомок знайдуть хазяїна і... — з відчаєм кажу я.
— Це під час бійки! Точно! Коли ви по землі качалися, він і випав!.. Ходімо! Ми ще встигнемо, доки зйомки будуть... Я тільки гукну Вальку!
Він між людей прослизнув до Вальки, зашепотів їй на вухо. Вона рота бубликом: "Ох!" — і за мить вони з Явою були вже біля мене. Ми почали обережно, щоб не привертати уваги, пробиратися до виходу.