— Ідіть і ви, Костянтине Васильовичу, відпочивайте, — звернулася до старого, який усе ще сидів у кріслі. — Я вже тут буду. — Вона допомогла йому піднятися, відвела до сусідньої кімнати.
Мержинському дали збільшену дозу снотворного, і незабаром він заспокоївся.
— Борисе Михайловичу, любий... Я так далі не можу, — сказала Леся, як тільки вони залишились самі. — Треба щось робити... Не можемо ж ми отак сидіти і ждати...
Вони стояли в найдальшому од ліжка кутку.
— Що ж ви радите? — сумно запитав лікар. Лариса підняла на нього смутні, повні благання очі. "Що ж я можу порадити?" — говорили вони.
— Зараз можна чекати всього, — сказав Еліасберг. — Сьогодні спазми гортані, а завтра... Не виключена можливість, що завтра настане параліч задніх крико-аритеноїдних нервів, тобто звуження горла до мінімуму. Не треба втрачати надії, Ларисо Петрівно.
— Але ж... — вона для чогось, мабуть, несвідомо, підняла кришку піаніно.
— Розумію... Це вгадати трудно. Організм хоч і виснажений, але молодий, бореться. У всякому разі, speriano bene. Агонія, а це вже не що інше, триватиме недовго.
Еліасберг підібрав волосся.
— І знаєте, в чому секрет його витривалості? Крововиливи допомагають, так би мовити, полегшують функції серця. Одне врівноважує інше. — Він поглянув на годинник. — Однак мені час до клініки. Навідаюсь увечері. Постарайтеся змазати хворому горло. Тільки обережно.
— Ліля зробить, не турбуйтеся, — відповіла, скидаючи пальто, Лариса Петрівна.
...Хворий спав, мабуть, годин дві. Розбудив його кашель. Коли кашель минув, Лариса Петрівна піднесла Сергієві теплого молока. Мержинський цідив довго і так усього й не випив, жестом дав зрозуміти, що досить.
— Я щось... говорив? — запитав.
— Ні. А що?
— Певне... кінець...
— Навіщо ви так, Сергію? — з мукою і докором впилася в нього очима. Мержинський мовчав.
— Ми ж домовились про це не говорити. Хворий заперечливо махнув рукою.
— Ви... — він довго вагався, не знаходив потрібних слів. — Ви не... втішаєте... мене... Лесю?
Косачівна здригнулася. Цього запитання вона ждала кожної хвилини.
— Я знаю... я... тогі... іn... rіs 16.
Щоб не видати себе, Леся затиснула хустинкою рота. Звичайно, вона могла здивуватися його словам, розцінити як слабодухість, але навіщо, кому це потрібно?
Після щойно перенесених мук Мержинським оволоділа зневіра: буде він жити чи ні? Коли буде, він готовий на все, а ні — навіщо оці тортури? Щоб потім, після смерті, хтось міг сказать: "Він боровся"? Ні! Досить!.. Досить ліків, уколів, щоденної мороки з їжею. Що буде, те й буде! Однак в душі він іще, певне, чогось ждав, на щось сподівався, невтомно шукав соломинки, яка винесла б його з бурхливої Лети. Виливши Ларисі душу, Сергій насторожився: що вона відповість?
— Бачте, Сергію, — спокійно почала Леся, — ви поставили переді мною найтрудніше з можливих запитань. Відповісти на нього, зрозуміло, не зміг би ніхто. Час — усьому суддя. Будемо вірити... — їй самій забракло повітря, бо до горла підкотився і став якийсь давлючий клубок. — Краще про це не думати. — .Вона рішуче встала, підійшла до кватирки, жадібно вдихнула свіжого повітря. "Чи надовго ж вистачить моїх сил, щоб витримувати ці катування?" — запитала себе. А вголос, продовжуючи попередню розмову, додала: — А коли думати, то тільки про життя.
З його грудей вирвалося щось подібне до стогону чи важкого зітхання.
— Боротися?.. Я... дуже... втомлений... Я вірив, що... — він знову примовк, а тоді, напружившись, вимовив: — ще зможу щось зробити. — І знову безсилля на деякий час німотою накрило його уста. Та це тривало недовго, хворий десь видобував у собі рештки енергії і вів далі: — І ось я... вмираю... вмираю, нічого... не зумівши.
Лариса Петрівна різко повернулася, кольнула його проникливим поглядом.
— Ви не маєте права так говорити. .Вогонь, який ви і ваші однодумці запалили полум'ям власного серця, незабаром розгориться величезним багаттям.
На якусь мить він погодився, переміг у собі гнітючий стан; в очах його засвітилася надія... Але все це швидко минуло.
— Ні, ні, — незграбно замахав руками Мержинський, — не умовляйте... Життя... не має... рації... воно — ніщо...
Леся просила його заспокоїтися, не розмовляти, та це ще сильніше розпалювало нетерпіння хворого висловитися до кінця. І він говорив, говорив, уже майже непритомний. Лариса Петрівна швидко розвела хіну, підвела Сергієві голову, дала випити. Сьорбнув, але рідина одразу струменем пішла назад — ледве встигла відхилитися, щоб не забризкало. Рушником обережно витерла йому зранені губи, бороду, на волосинах якої осів порошок, зібрала рештки води з ковдри.
— Не хочу... — борсався. — Я жити... жит... Він раптом замовк — знеміг настільки, що вже й шепотіти не було сил. Груди його ледве здіймалися. Лариса Петрівна поправила ковдру, причинила кватирку.
Було о пів на четверту. Від нервового напруження знову розболівся зуб, відчувалося — набрякають ясна. Леся поглянула в дзеркало: права щока трохи підпухла. Помивши руки, намочила у спирті клаптик вати, поклала на хворе місце. Біль ущух. Зате голова не давала спокою — якось поважчала і ніби давило в потилиці. Лариса Петрівна знайшла в сумці і розгорнула порошок (останнім часом вони в неї не вибували). Проте пити не стала. "Одне лікуємо, інше отруюєм", — згадала чиїсь слова. А їй ніяк не можна злягти, вона зараз уіа таіог — вища сила. Сила, що має тримати двох.
Щоб хоч трохи позбутися важких думок і переживань, взялася за лист. Розпочала його ще вчора увечері, та так і не закінчила. "Одваги в тім нема, за що Ви мене хвалите", — перечитала останні слова, аби нагадати собі думку, на якій обірвалось писання. Так, так, панна Ольга захоплюється її мужністю, називає сильною духом. Що ж, час покаже, наскільки вона сильна духом. Може, ще й зламається... А коли ні, то в тім заслуги нема, не її в тім заслуга.
Ділилася своїм горем-розпукою: "...З моїм другом дуже зле, і він уже сам не вірить, щоб міг видужати. Стан зовсім розпачливий, і на поправку немає надії".
Лист виходив короткий і, здавалось, холодний. "Що ж я ще можу їй написати, — зупинилась, роздумуючи, — коли, окрім туги, тепер нічого не маю? А нащо та туга має бути ще й довга! В неї ж своя біда з'явилася".
Згадавши, що Кобилянська скаржилася на хворобу Маковея, Лариса Петрівна додала: "Не давайте свого товариша на поталу недузі! Рятуйте його чим тільки можете, і не тратьте часу — в зароді, — підкреслила, — сю хворобу можна викорувати. Боріться на життя, а не на смерть, бо інакше се такий розпач!.."
О, вона знає, що то за розпач! .Від нього — в землю ввійти б, змовкнуть навіки, аби не чути, не бачити. Хіба один такий день, одну ніч провела вона наодинці з жахом?! Навіть не маючи з ким поділити його, бодай на словах убавити собі пекельного лиха. Про те знають хіба що стіни — ці німі свідки людського відчаю — та дехто з найближчих друзів. Ні батько, ні мати, а лише — дехто. І то далеко не все. Бо надто воно жахливе, те її горе, щоб про нього розказувать, — більше, мабуть, ніж можна розповісти і ніж варто розповідати. Є почуття, яких навіть не слід намагатися розкривати, тому що слова існують зовсім не для них. До таких належать і її щоденні страждання. Людям в нормальних умовах їх не зрозуміти. Для цього потрібно бути як вона, — одержимою.
Леся надписала конверт, заклеїла і відклала. Мер-инський усе ще не турбував. Дрімав не дрімав, спав не спав, а лежав на диво спокійно. Лише зрідка губи його напіввідкривалися, ворушилися — так, ніби щось вимовляли, а потім знов застигали, набряклі, у незагоєних виразках. Час од часу здригалися повіки, наче людина, чиї очі вони повивали, навмисне пробувала їх відкрити, щоб пересвідчитись: може вона те робити чи ні? Давно не голений, з густим розпатланим чубом, неймовірно худий і пожовклий, Сергій гнітив своїм виглядом. Це був мрець, здавалося, дивом воскреслий тільки для того, щоб домучитися призначеними йому, але чомусь до кінця не звіданими муками і щоб узяти з інших кривавий викуп за свою смерть. Готова вона, що лишається тут, на землі, сплатити цей борг мертвим? Так, вона в цьому впевнена. Після всього, що бачила і що муситиме ще побачити, вона дає аннібалову клятву.
...Хворий здригнувся, миттю розплющив очі, довго нерозуміюче водив ними по кімнаті. Зрештою його погляд зупинився і завмер на годиннику. Лице зморщилось у болісній гримасі.
— Що, Сергію? — підійшла і обдала його жарким диханням.
— Чуєте? — полохливо запитав.
Лариса Петрівна оглянулася, напружила слух.
— О... знов. Що це? Вона здогадалася.
— Годинник, Сергію.
— Голосно! — з обличчя не сходила мука. — Тихше. Довелося зупинити годинника.
— А тепер, — провів рукою по голові, — зачешіть... мене.
Леся дістала з верхньої полиці етажерки флакончик одеколону, густо покропила Сергієві голову і взялася зачісувати. Пахощі, видно, були для нього приємними. Лежав з виразом задоволення.
— Ви не... сердитесь, Ларисо... на мене? — запитав, як тільки вона закінчила.
— Чого б же? — щиро здивувалася. — Навіть з голови таке викиньте.
Ворухнув ногами, доправляючи ковдру, подивився вдячно.
— Я розумію... це великий егоїзм... але я... не в змозі... зостатись без вас... повірте... не в змозі.
Надвечір свідомість його прояснялася. І коли бачив, що Лариса Петрівна над чимось працює, не розмовляв, нічим не турбував її, просив тільки не відходити, не залишати — сидіти за столиком побіля нього.
Сьогодні, чи то після отого зубовного скреготу, чи під впливом інших якихось чинників, його змордована душа благала музики. .Він так любить Шопена! Не перестаючи слухав би зараз його легкі, мов літні хмаринки, мазурки. Нехай зіграють йому, він дуже просить, хоч кілька... О, вони просто чарівні!.. Вони винесуть його на своїх чудо-крилятах з цього жахливого лігва... Туди — на простір, де сонце, потоки, де квіти... Музика й квіти! Що може бути прекрасніше?! Ніжність і сонце! Витвір душі і витвір природи!.. Грайте! Ще грайте!.. Навіщо все інше, коли — музика й квіти?.. Скільки можете, скільки вистачить сил — грайте!..
Старе, погано настроєне піаніно злегка похитувалося, коли Лариса натискала на педаль, порипувало, а все ж обзивалося до молящої душі ніжними, хоч і не завжди благозвучними голосами.