До опери чи там концерту Гіляй був не .дуже охочий, а от без цирку жити не міг. Якось сидимо ми з ним у празькому цирку. На арені — поєдинок борців. Один поборов другого. Вийшов на заміну третій. І цього здолав перший сипань. Тоді він звертається до публіки: "Хто хоче зі мною позмагатися — виходь сюди! Умова така: хто мене подужає — одержить сто крон, а як ні — то з його сто крон!"
Володимир Олексійович мовчки схопився з свого місця і як ошпарений кинувся на арену. Я не встиг навіть за чумарку його схопити. "Куди тебе несе нечиста сила? Він же тебе вб'є, облиш!" Гіляй тільки рукою махнув і рішуче перескочив через бар'єр ложі. Дивлюсь, а Володимир уже виходить з-за лаштунків, одягнений у трико. Поклав на стіл сто крон, потиснув руку своєму суперникові й зчепився з ним. За столом сиділи суворі судді. І що ж ви думаєте? Не пройшло й п'яти хвилин, як Гіляй сидів верхи на тому "неперевершеному" борцеві. Чую, судді зняли галас: "Неправильно! Це порушення правил!" Володимир Олексійович, як ніде нічого, подав борцеві свою руку, допоміг йому встати. А тоді пошепки й питає його: "Ну як? І ви вважаєте, що не по правилу вас повалив? Тоді переборімося". Борець знехотя відповів: "Та чого там неправильно, есе йшло правильно".
Переможець Гіляровський підійшов до столу, узяв двісті крон і зник за лаштунками. За якусь хвилину він знову видів у нашій ложі. Оплескам не було кінця...
В. О. Гіляровський зблизив Д. І. Яворницького у Москві з прогресивною інтелігенцією, відвідував з ним літературні вечори відомого в той час педагога Д. І. Тихомирова. Про це тепло згадують у своїх спогадах письменники І. О. Білоусов і М. Д. Телешов. Зокрема, Телешов пише, що на цих вечорах "читців було чимало, але в пам'яті залишився тільки один, професор Яворницький Дмитро Іванович, правовірний українець, з веселими запорозькими розповідями, які я слухав, бувало, завжди із задоволенням" . Про те, що Яворницький познайомився на цих вечорах з відомими діячами культури, свідчить і лист І. С. Лаптева до М. Д. Телешова від 15 березня 1945 року: "Важливу роль у той час відіграв тихомировський літературний гурток з журналом "Детское чтение". Тут ви одержали багато, а головне, познайомилися з А. П. Чеховим, В. О. Гіляровським, який викликав вас на "бій півнів", Т. Л. Щепкіною-Куперник, братами Юлієм та Іваном Буніними, Д. І. Яворницьким, якого Рєпін зарисував писарем у картині "Лист турецькому султану".
Цей літературний гурток, де читав лекції Д. І. Яворницький, відвідували такі відомі артисти, як В. І. Немирович-Данченко, С. Г. Власов, Л. В. Собінов, письменники І. О. Білоусов, К. М. Станюкович, Г. І. Успенський та багато інших видатних діячів культури.
Як уже згадувалось, Д. І. Яворницький зі своїми лекціями виступав не лише в колі столичної інтелігенції. Він часто виїздив у віддалені міста і села України і там розповідав простим людям про козаччину, про гірку долю селян і з гострим гумором критикував самодержавний лад і царських чиновників. Отже, не диво, що лекції Яворницького проходили під таємним наглядом поліції.
В одному московському архіві мені пощастило дістати фотокопію досьє (номер 4407), що заведено департаментом поліції на історика Запорозької Січі Д. І. Яворницького. В цьому досьє читаємо донос чернігівського губернатора про те, що 16 — 17 грудня 1900 року історик, з дозволу попечителя Київського навчального округу, мав прочитати дві публічні лекції на користь місцевої громадської бібліотеки. Одну лекцію він прочитав, а другу — заборонив губернатор. Бо Дмитро Іванович у першій лекції, як ілюстрацію, наводив приклад з козацької минувшини, зачитував народні легенди, які, за висновком губернатора, "не сприяли любові народних мас до царизму".
Найбільшу реакцію викликала легенда про те, як цариця Катерина приймала делегацію від Запорозької Січі. Глянула вона на широкоплечих, вусатих, засмаглих козаків, розкішно одягнених у жупани, при шаблях з позолотою та самоцвітами, й наказала почастувати їх сметаною. Кебетливі запорожці вмить зрозуміли: цариця хоче посміятися з них — та й кажуть їй: "Матушка цариця, у нас, простих людей, здавна заведено звичай: найперше їдять мед, а вже далі — все інше, що буде на столі. То веліть подати нам медку".
Цариця іронічно усміхнулася і наказала подати на стіл меду. А козаки не дурні, вмочили в нього свої довгі вуса, підкрутили їх, заклали за вуха та й заходились вплітати сметану. Виїли все: і мед, і сметану.
Губернаторові не сподобалось, що Яворницький показав мудрішими козаків за царицю, адже вони її перехитрили. Але ще більше вразило губернатора те, що історик в лекції Доводив, що придворні, які оточували імператрицю, займалися лише інтригами.
Та лекції на цьому не закінчувалися. Яворницький розповідав про соловецьких в'язнів, які в тяжких муках гинули в ямах.
Чернігівський губернатор вбачав у лекціях історика крамолу і в своєму доносі писав: "Я визнав за необхідне і вирішив не дозволити читання другої лекції, про що без оголошення причин цього мого розпорядження наказав повідомити п. Яворницькому..." .
БІЛЯ ДЖЕРЕЛ ОПЕРИ "ТАРАС БУЛЬБА"
Яворницький був добре знайомий також з великим українським композитором, основоположником української класичної музики М. В. Лисенком.
З листування видно, що дружба вченого з композитором зародилася ще тоді, коли Лисенко задумав написати оперу "Тарас Бульба" й мандрував разом з Яворницьким по місцях колишньої Запорозької Січі. Подорож ця лишила велике й незабутнє враження. Як свідчив син композитора Остап Лисенко, Микола Віталійович до останніх днів своїх згадував ті мандри, а надто поїздку на дубах через бурхливі Дніпрові пороги, на яких, за висловом композитора, можна було "і дуба дати".
"Треба було в ці хвилини бачити нашого лоцмана Мусія Бойка. Стоїть як укопаний на носі дуба. Високий, плечистий, у білій сорочці. Обличчя в нього мускулясте, наче викуване з бронзи. Вуса довгі, побурілі від міцнющого самосаду. Хвилі оскаженіло, з диким ревом кидаються на нас, а він хоч би моргнув. Тільки очі, прикуті до кипучої безодні, видають його напруження й тривогу. Один тільки хибний рух стерном — і всій би нашій ученій компанії раків годувати.
— Віриш, Остапе,— казав Микола Віталійович,— глянув я на Мусія і бачу його батька, діда й прадіда. На таких же дубах за Святослава й за Богдана йшли через пороги. Бились на смерть з ворогами. Не випускаючи меча з рук, сіяли жито; будували фортеці, міста, села оті Мусії та Івани, Максими та Остапи. Мучили їх ординці в тяжкій неволі, пани-шляхтичі розпинали на хрестах, "своє", православне панство душило кріпаччиною, цькувало собаками. А Мусій — ось він на дубі своєму — сам дуб! Усіма бурями овіяний, сонцем і морозом загартований, дніпровою водою напоєний, весняними грозами обмитий. Живий, нескорений, з руками звитяжця й з чистою душею дитини. Завойовників пережив і панство переживає. Бо — сила! Бо — народ"
Дуб, на якому сиділи Яворницький, Лисенко та багато інших друзів, тихенько спускався каналом повз грізний Ненаситець, або, як лоцмани його назвали, Дід-поріг.
— Чуєте,— показавши праворуч, вигукнув Яворницький,— як той Дід меле, що аж гримить усе, що аж земля трясеться! На нього як тільки подивишся, то й у тебе дух займається.
Тоді на берегах Дніпра народилася музична сцена Запорозької Січі, яку талановитий композитор увів потім до своєї опери "Тарас Бульба".
Видатний діяч російського театрального мистецтва К. С. Станіславський назвав М. В. Лисенка "сонцем української музики". Багатогранність музичної діяльності Лисенка гідна подвигу. Він був не тільки визначний композитор, а й етнограф, збирач і дослідник народних пісенних скарбів. Це зближувало Лисенка та Яворницького, який сам добре співав і записував народні пісні на ноти.
В Інституті мистецтвознавства, фольклору та етнографії Академії наук УРСР зберігаються матеріали, з яких видно, що Дмитро Іванович 1904 року записав од кобзаря І. Кравченка пісню про Морозенка, від другого кобзаря, Л. Шевченка, занотував пісні: "Ой скажи ти, пташко" та "Ой піду я понад морем".
На могилі Івана Сірка Яворницький зустрівся з столітнім дідом Федором Кузьмичем Забутним і від нього записав пісню "Красне, ясне сонечко сходить". У цих же матеріалах згадується, що пісні від № 1 до № 107 наспівав Яворницький.
Композитор Лисенко скористувався послугою Яворницького і позаписував мелодії українських пісень, що їх проспівав він, коли бував у композитора.
Дружба й листування між істориком і композитором тривали довго.
Виїжджаючи з хором по Україні, Лисенко раз у раз натрапляв на всілякі перепони. Царські чиновники заборонили йому давати концерти, бо боялися навіть пісень українського народу. Часто ця заборона виходила безпосередньо від губернаторів. Так було, наприклад, на Полтавщині. Тоді М. Лисенко звертався за допомогою до Яворницького.
У своєму листі від 6 червня 1902 року він схвильовано пише до Дмитра Івановича;
"Женуся за вами по слідах ваших і добре, як потраплю вас тамечки, куди листую, коли ж не потраплю,— пропала моя справа".
В цьому листі він дуже просить Дмитра Івановича допомогти йому — написати листа до полтавського губернатора, щоб той "дав дозвіл на концерт" .
І Яворницький допоміг своєму другові.
З НАРКОМОМ НА ДНІПРОВСЬКИХ ПОРОГАХ
Одного сонячного серпневого дня 1926 року до Дніпропетровського історичного музею підкотила легкова автомашина. З неї вийшов енергійний, середній на зріст, з гострою борідкою чоловік. Він відчинив задні дверцята і подав руку вродливій чорнявій жінці, допомагаючи їй вийти з машини.
Дмитра Івановича заздалегідь попередили, що до музею прибуде нарком освіти РРФСР А. В. Луначарський. Професор, хвилюючись, чекав цього видатного діяча культури, людину, яка багато зробила, щоб налагодити музейну справу в Радянському Союзі.
Коли в дверях вестибюля музею з'явився Луначарський разом із своєю дружиною, директор шанобливо зустрів їх. Гості були у веселому й бадьорому настрої.
Дмитро Іванович казав якось працівникам музею, що він давно хотів би побачитися з Луначарським. З такою всебічно освіченою людиною, блискучим публіцистом і трибуном приємно було ближче познайомитися й поговорити.
Напевне, і Луначарський хотів на власні очі побачити відомого історика, давнього приятеля Рєпіна, почути живе, соковите слово Яворницького.
Луначарського і його дружину запрошено пройти прямо в запорозький відділ.
Дмитро Іванович знав, що Луначарський, сам полтавчанин, добре володіє українською мовою, знає культуру, захоплюється українською народною творчістю і поезією, тому пояснення робив українською мовою.
Серед багатьох експонатів гостям впала в очі насамперед славнозвісна картина "Запорожці".
— А-а, знайомі обличчя! — усміхнувся нарком.