В Отюші були гетьманські винокурні, і горілки мали тут люди велику силу, але або не хотіли її продавати шведам, або правили за неї такі великі гроші, які не всякий міг заплатити.
А все ж таки королівський двір і гетьманський почот простояли тут цілі два дні й дві ночі. Гетьманові треба було ближче розвідатися про упадок Батурина і поміркувати, як поставитися до тієї великоважної події.
Минути Батурин і перейти в Бахмач, котрий щасливо зацілів, гетьман не міг. Того не дозволяла йому зарівно совість, як і політичний розум. Знав, що не поклонитися великому, такою трагічною смертю помершому покійникові, — це значило би обрушити на себе і вірних собі козаків, і весь народ. Тому-то, хоч як воно важко, а все ж таки треба сповнити християнський обов'язок, треба піти до тієї великої домовини і вдарити перед нею чолом.
Таке бажання читав гетьман також в очах усіх своїх людей, поміж котрими важко було знайти одного, щоб не залишив когось із близьких або й найближчих у гетьманській резиденції.
Тому-то, коли дня 22 листопада вчасним ранком виступали союзні війська з Отюші, гетьманська частина подібна була не до воєнного, а до похоронного походу. Ані пісні не чулося, ані сурм, ні тулумбасів, не переганялися вози, не герцювали козаки на конях, навіть Мручко не вигукував свого "бе-ре-жись". Похід посувався в напрямі Сейму серед тієї глибокої тишини, котра одинока тільки може гідно пошанувати величність геройської смерті.
Дехто з отюшанців прилучився до гетьманського табору, бо вид нещастя тягне до себе, як стихія.
Ступаючи біля коней і возів, розказували вони, як то в Отюші можна було серед ночі псалтир читати, така луна від Батурина била. Розказували, що вітер аж до них заносив відгуки бою і зойки різні, що аж діти зривалися зі сну, а пси в один голос вили. Дехто божився, що бачив, як на хмарах від Сейму за Десну душі помордованих батуринців пролітали, не білі, як мерці, а цілі багрові Дехто бачив, як сніг червонів на тій дорозі і як хрести на цвинтарі похилялися, поклін мученикам віддаючи. Під церквою Чечель явився і Кенігзен на колесі грізним голосом кликав, щоб не здаватися...
Вривалася недодумана дума на кривавому слові "Батурин" і, замість перетворитися у могучий гімн, ставала легендою сумною...
Невеличка гетьманська армія і в порівнянню з нею куди більший табор посувалися шляхом тієї легенди, і тільки гетьман не зрікався своєї великої думи, тільки його вела вона крізь чорні брами Батурина в ясні світлиці майбутнього...
Ті, що за ним ступали, до мерця з поклоном ішли.
Як іноді вітер від Сейму повіяв, здригалися люди й коні. Заносило згаром і чадом труповонним. В таборі все котрась з жінок умлівала...
За гетьманом ніби кигикали чайки...
Як доїхали до того місця, звідки перше видно було золочені хрести на церковних банях і верхи тополь, що вискакували понад море батуринських садків, в котрому потопали багаті панські двори і просторі купецькі доми та хутори передміщанські, одно велике "ах!" понеслось на широкому, кінськими копитами розмішаному шляху. Не було таких бистрих очей, щоб могли добачити те, що бачили передше...
За Сеймом на пологому узгір'ю і на просторому горбі, на якому ще недавно пишався гетьманський двір, бовваніли якісь фантастичні зариси, торчали стовбурі, знімалися стовпи, гайвороння хмарами ціле небо вкривало. І було те гайвороння подібне до чорного покривала, за кождим разом, як вітер його підвіяв, показувався під ним труп-велетень, що до Неба Осмалені руки знімав, поторощені зуби шкірив і пустими очодолами вдивлявся в мутну синяву небес.
І чим ближче під'їздили до цього трупа, тим важкіше було дихати. Тьмарилося в очах, в ушах від галасу чорної птиці шуміло, кипіло в людських черепах.
Даром козаки принаглювали коней. Чим ближче було до Батурина, тим повільніше вони ступали, деякі й зовсім не хотіли йти, лиш ухами стригли, здригалися й іржали, молодші тремтіли, як чоловік у пропасниці.
Вернулася передня сторожа, надбігли розвідчики й доповіли, що міст наготовлений і що ніякої небезпеки не видно, але із-за страшного сопуху до города приступити годі. Його милість, пан гетьман, краще зробить, якщо подасться прямо на Бахмач або на Поросючку, де в нього остався москалями не ткнутий двір.
Старшини були тієї ж гадки, та гетьман не згодився.
— Хто любив Батурин за його щасливих днів, той і тепер про його не забуде.
Полки справлено на дорогу в Бахмач, а гетьман з невеличким тільки відділом і з деякими старшинами переїхав батуринський міст.
Сонце хилилося до заходу. Половина неба була жовтувата, верх неї висіли хмари, як дими.
Ніби притушено якусь велетенську свічку, але вона все-таки ще коптіла і затроювала воздух зловонним чадом.
Лід на Сеймі був потрощений. Місцями крига поспиралася, і поробилися піраміди з леду і — з трупів. З води торчали туловища коней і худоби, великі, червоняві — поздувані, як гори.
Чорні руїни города на підкладі жовтуватого неба і під нависом темних хмар бовваніли, як хоробливі сонні примари.
Гетьманський почот в'їздив туди з тим вражінням, яке має недужий, котрого обхоплює жар, він тратить свідомість і всувається в якийсь глухий, мертвий, жахливий кут.
Тільки й живого помічалося у Батурині, що крякання галок і гризня собак. Тутешні відганяли чужих, що прибігали жакувати трупів. Ворони силкувалися повідривати останки гнилого м'яса від жовтої кості.
Треба було добре закусити зуби, затулити рот і кріпко зціпити серце, щоб не завернути з дороги на ту Голгофу, наїжджену жахливими слідами надлюдських страждань.
Деякі старшинські жінки, що або були родом з Батурина, або оставили тут своїх близьких, пустилися й собі за гетьманським почотом. Та не веліли переїхати мосту, як прийшлося вертати назад. Попадали в обморок, умлівали або, на вид того, що тут мусіло діятися, тратили владу над собою і, незважаючи на гетьмана, ні на смуток і повагу моменту, знімали такий крик, такий плач нестяменний, такий божевільний регіт, що навіть чоловіки не могли їх втихомирити.
Треба було поспішно вертати назад до найближчого хутора, в якому можна б було дихнути свіжим воздухом і побачити живих людей, бо там — там були самі тільки трупи, там здавалося, що всьому життю на світі прийшов жахливий кінець.
Але що дивуватися жіноті, коли й найсильнішим мужчинам дальше їхати робилось невмоготу.
— Ваша милосте! — благав Орлик. — Вертаймо! Там морове повітря.
— Кому суджено жити — не вмре, — відповів гетьман, зупиняючи коня. Наслухував хвилину, а тоді повернув управо, через великі сади. Розкішні дерева, поторощені кулями Ч спалені огнем, торчали недотлілими пнями, як поруйновані хрести на могилках.
Вітер віяв від Десни в напрямі Сейму, забирав сморід з городу і ніс його за ріку, на широкі поля.
Їхали за вітром, де не так дуже було той гнилий сопух чути.
А все ж таки не один з молодших козаків, коли б не страх, що покаже себе м'яким, давно завернув би з дороги.
Перед гетьмановим почотом бігли лазаретники, цілі в обдьогченому міховинню, поляпані негашеним вапном, і прочитували дорогу.
— Бачиш! — звернувся гетьман до Войнаровського, наближаючись до базару. — Бачиш, тут уже хтось був.
І дійсно, трупи і недопалені кістяки не лежали поперек вулиці, хтось їх повідсував набік і поскладав рядочком, ніби приспособив до похоронів. Але місцями валилися останки стін та димарів високих і присилували небіжчиків цеглою, вапном і жужелицею.
Так хоронили хати своїх колишніх мешканців. Ненарушеної домівки годі було доглянути. Скрізь звалища, купи трузу, скрізь руїна, як море, з котрого останки дворів і всіляких будинків знімаються, як кадовби бурею розбитих кораблів.
Тільки ратуш, в якому містилися городські канцелярії і де збиралися лавники на раду, краще зберігся. Мабуть, охороняли його, заки винесли книги й папери. З вежі тільки сам шпиль знято. Але ж тая вежа! Знімалася вона верх будинку трьома дерев'яними поверхами, як дзвіниця. Над кождим повершем був невеличкий дашок, а під ним гарно повирізувані підпірки. Замість них торчали тепер одна біля другої, мов на шнурок нанизані, головки діточі. Заходяче сонце золотило їх, сяєвом опромінювало тих мучеників малолітніх.
Треба було дійсно антихристової уяви, щоб придумати таку пекельну архітектуру і треба було заїрського завзяття, щоб підносити кожде поверша, кругом його укладали дітей, а тоді пригнічували їх тіла.
Діло мистця хвалить...
Гетьман глянув і закрив очі рукою. Голова його похилилася, угнулися коліна, ніби великий біль придавив його і весь гетьманський почот до самої землі.
І вчинилася тишина велика, тільки ворони крякали і по садках вили голодні вовки.
XXXV
За той час, як козаки кинулися розбирати страхітну вежу, гетьман пустився до замкових руїн.
І тут настільки вже прочищено доріжку, що не треба бул" переступати крізь трупи і перескакувати калюжі крові.
Лягали вечірні сумерки, ніби якась блага долоня покривалом сірим заслонювала жахливий образ.
Перед входом до замку гетьман зжахнувся, — побачив живого чоловіка.
Був це дідусь, може, його однолітець, ростом і будовою тіла подібний до нього. Стояв без шапки, одну руку за пояс заткнув, другою шарпав вузький, невеличкий вус.
Гетьманові здавалось, що себе в зеркалі ночі побачив. Аж почув людський голос і заспокоївся. Дідусь здоровив його.
— Ти хто? —питався гетьман.
— Я тутешній.
— Воскрес із мертвих?
— Бог оставив мене на свідка каїнського вчинку.
— Що робиш?
До ладу доводжу руїну.
— Звідки сил береш?
— Із серця.
— Самарятянине благий, подай мені свою долоню.
— Трупами її чути, бо я трупи гребу.
— Віднині мої люди тую працю робитимуть, а тебе я заберу в Бахмач.
— Спасибі, не поїду. У мене в замку лазарет.
— Лазарет?
— Будь ласка, ходіть і подивіться.
Пустилися в замкові звалища, і гетьманові все ще таки здавалося, що то не дідусь перед ним іде, а сам він, гетьман. Непевний був, чи не потьмарилося йому в умі.
Аж провідник відчинив цвяховані двері і впустив гостя до просторих хоромів, у яких звичайно перебувала гетьманова прибічна сторожа, граючи в кості або забавляючись піснею, музикою і танцями. Там тепер на дубових лавках попід стіни і на соломі на землі щось ворушилося, зітхало, постогнувало.
Гетьман тер рукою чоло. Ніколи ще не почував себе так ніяково, ніколи не стояв на такій хиткій межі між дійсністю і хоробливими примарами.
— Що за люди? — питався дідуся.
— Тутешні.