Вони одразу ж упізнають себе і почнуть писати доноси і на автора, і на редакцію. А взагалі вірші Богдана Романишина треба вилущити.
— Чому?
Зимородок підняв на Погрибінського акуратненькі серпики брів:
— Невже ви нічого не чули?
— Чув, як говорили древні, навєти Пасикевича і Шинкарука.
Порфирій Григорович оглядається, перекидає зір через вікно, стишує голос:
— Є безсумнівні дані, що Богдана Романишина не сьогодні-завтра... того.
Погрибінський здригнувся:
— Безсумнівні, кажете?
— На жаль.
— А за що?
— В основному: щоб не був розумним... Це не моя думка, а Костянтина Прокоповича Хворостенка.
— Так він і сказав?
— Так він і сказав.
— Як страшно! — аж заплющив очі Погрибінський і швидко почав одягатись.
— Страшно,— погодився Зимородок.— Куди ж ви поспішаєте?
— У райком до першого.
Обличчя Зимородка стало одним благанням:
— Марку Еммануїловичу, дорогенький, чи варто в такий час поспішати? Все воно колись перемелеться, все воно стане на місце...
Погрибінський з серцем обірвав його:
— А ми поки що в куточок, у куточок, щоб наша хата скраю? — І лихий вийшов у піч, де достигали, але ще не падали зорі. Люди випереджали їх...
XII
Засідання бюро райкому затягнулось, і їх викликали з гомінкого, з відлунням, коридора, коли за вікнами на фіалковій стумі стрепенулась вечірня зоря. Якою ж вона незвичною і тривожною була тепер!
Попереду обважнілим осіннім гусаком уперто пішов Антон Антонович Пасикевич, за ним, заплітаючись у власних ногах, ще не перед людьми, а перед порогом шанобливо зігнув себе Меркурій Юхримович; на його обличчі застигло почуття державної відповідальності і самовідданості. А за порогом він розсипав заздалегідь підготовлені посмішки, та вони тут ні в кого не знайшли відгуку, навіть у Хворостенка, який показав очима, де сісти. Позад нього вмостився стривожений Володимир Сергійович, котрий не знав, що робити зі своїми великими руками й бровищами: вони двома йоржами то вдовбувались у переднісся, то кидались урозтіч.
Богдан, сумуючи, забився в куток, звідти йому добре було видно чубату з сивиною голову першого секретаря, який мав інтересне прізвище — Радимич, напевне, від древніх предків — радимичів — пішло воно. Перед Іваном Миколайовичем лежав другий примірник книги пісень, кілька зошитів записів і з сотню взірців вишивок, перемальованих на міліметровий папір. Суд над ними і над Богданом почався словом Пасикевича. Непідкупним зараз було його просмалене обличчя, воно і викруглені очі на ньому вболівали тільки за торжество правди, за торжество ідей, під які звідусіль підкопуються і вороги, і їхні прихвосні, і непевні людці, і мимовільні пособники ворогів, ті, хто в цей історичний час втратив пильність.
— Я не хочу з усією відповідальністю підкреслити, що Богдан Романишин класовий ворог,— вибив із грудей правдиву оксамитність тембру.— Але всі його вчинки повинні насторожити пас, бо тепер хто не з нами, той проти пас. І що таке на сьогоднішній день етнографічна старовина?! — націлився пальцем на пісні, але одразу ж одсмикнув руку: ще хтось подумає, що він тицьнув на секретаря райкому.— Етнографічна старовина — це той ґрунт і підґрунтя, на якому виростали різні націоналісти. Це по-перше. А по-друге, від кого Богдан Романишин записує пісні? Від усіх зустрічним, навіть від якихось сумнівних співаків, що жебраками ходять з двору з двір.
— Ще треба узнати, з яким вони репертуаром ходять! — кинув Хворостенко.— І чи мислимо в наш час всяких перемог і культурних звершень ходити з якимись неперевіреними піснями по дворах? Так діють, очевидно, тільки духовні контрабандисти! — Він вивчаюче подивився на першого секретаря, якого ще но встиг розкусити, і щось записав у блокнот.
— Так-так-так! — по-качиному погодився Меркурій Юхримович, схиляючи сірувату голову перед мудрістю Хворостенка.— Богдан Романишин навіть платив сумнівним співакам, та й за старі вишивки декому гатив відповідні суми.
— Чиїми грішми розплачувався Романишин? — запитав перший секретар у Володимира Сергійовича.
— Власними. На це в нього, Іване Миколайовичу, навіть відпускні пішли,— відповів директор.
— Продовжуйте,— звернувся Іван Миколайович до Пасикевича і почав перегортати зошити.
— І третій гріх нашого теперішнього чи, може, колишнього колеги,— Пасикевич повернув круглу голову вбік, на мить зупинив погляд на блідому обличчі Богдана,— втрата класової пильності, а звідси і протягування ворожого світогляду.
— Розігнались ми! Ох і розігнались,— не витримав Погрибінський, та Хворостенко пропік його холодною зеленню очей і закликав до порядку.
— Чого ж розігнались? — здивовано настовбурчив рогач вусів Пасикевич, а далі глумлива посмішка викривилась на його устах.— Я відповідаю за свої слова, і перед своєю совістю, і перед пресою. А чи відомо вам, що навіть на відкритому уроці Богдан Романишин поміщицького письменника назвав народним письменником? Я хотів поправити молодого колегу, але зустрів шалений опір з боку директора школи і його оточення, що теж перебуває в полоні ворожих концепцій.
— За чим же ви дивитесь? — запитав Іван Миколайович у нового завідувача райнаросвіти.
Той, як школяр, розгублено підхопився з місця, почервонів:
— Пробачте, не догледіли, не перевірили! Я нещодавно прийняв справи, але завтра ж візьмемося пересівати на решеті й ситі.
Володимир Сергійович зітхнув, йоржі його брів ударили в перенісся й опустились на беззахисні джерельця очей.
А Меркурій Юхримович аж підріс, він уже побачив себе в тому кабінеті, де на дверях висіла табличка: "Директор". Це був би непоганий і цілком заслужений ралець йому. Тоді він перетягне до себе й Пасикевича — все ближче буде ходити до дивовижних і звабливих грудей його дворянки. Антон би по рибку, а він — до жінки. Може, недарма сьогодні снилося, що в його домівці варили та пекли, їли та пили... Знайшов час і місце дукати про любощі й сни! І він уже з перебільшеною увагою прислухається до останніх слів Пасикевича. А що ж сказати самому, щоб звернути на себе увагу? Це так потрібно тепер, коли вирішується доля директорського стільця. Зараз він навіть і не подумав про Романишина. Що ж увинути хитро, мудро і недорогим коштом, як писав отой письменник, якого Пасикевич називає поміщицьким, а Романишин — народним?
— Прошу вас,— звертається до нього перший секретар, і Меркурій Юхримович дарує йому найвідданішу посмішку, а потім на його плескатому обличчі гортаються жалі, занепокоєння і рішучість, він закріплює її й починає говорити:
— Мені дуже шкода голови Богдана Романишина, що повернулася не в той бік. Наш молодий колега багато чого міг би зробити з наших позицій, якби не скотився на інші, бо він дуже розумний чоловік.
Богдан уловлює всю потаємну гидомирність цього іудиного вихваляння, а Хворостенко зразу ж ловиться на гачок, насочується гнівом. Він кулаком громить стіл і підводить над ним розпашілу сітку ластовиння:
— А нам не треба дуже розумних! Нам треба звичайну середню людину, середню! З нею ми спокійно пройдемо по буднях і спокійно підіймемось на осяйні вершини. А з розумними був клопіт у минулому, є тепер, буде й у майбутньому.
Богдан слухав Хворостенка, як у поганому сні. І тільки тепер його стиснула дика холоднеча. І не так лячно було за себе, хоча й себе було жаль... Страшно стало за розум країни, до якого можуть підібратись і знівечити примітивісти типу Хворостенка.
І тоді не витримав Погрибінський:
— П’яниці за вечірнім столом кажуть: "Прощавай, розум, до ранку". А Хворостенку розум заважає і вдень. Видко, не по його плечах тягар.
Хворостенко скипів, хотів щось відрізати, та його попередив розгонистий схвальний сміх, він ошелешив Хворостенка і зім’яв вагомість виступу Меркурія Юхримовича. Завуч сяк-так закінчив своє слово, погодився із завідувачем райнаросвіти, що кадри їхньої школи треба пересіяти на решеті, ситі й навіть пропустити через густий цідильник.
— А що скаже товариш Романишин?
Богдан підвівся, і чи то йому здалося, чи так було насправді, він у очах секретаря побачив співчуття. Але як тоді зрозуміти його репліку завідувачу райнаросвіти?
— Не тяжко ввійти в підозру, тяжко вийти з неї,— почав він зовсім тихо, бо в душі його й досі ходив противний дрож, закинутий словами Хворостенка.— В дитинстві мене лякали смаленим вовком. У дитинстві я не побачив його, тепер бачу, даруйте на слові, в образі Антона Антоновича Пасикевича і Меркурія Юхримовича Шинкарука. Не знаю, коли вони навчилися обмовляти людей. Я не маю такого досвіду, мені важко захистити себе від усіх їхніх наклепів і демагогії. Та й чи варто, зрештою, захищатись, коли і я, і моя невелика праця перед вами. Усе на очах! А от захистити щось значно більше за себе — неодмінно треба. Мої обвинувачі за всяку ціну хочуть і автора "Енеїди", й інших високошанованих народом письменників віддати поміщикам, пісні — націоналістам, а співців — контрабандистам. А що ж ви, обвинувачі, думаєте залишити людям? Чого вам так хочеться розграбувати духовні скарби народу? Чого вам неодмінно хочеться применшити і слово, і людину, принизити її гідність і навіть зчавити розум? Не високі ідеї, а мізерні розрахунки розсілись по ваших мізках та й колобродять життям. А воно на те й життя, щоб людиною бути, а не середньою арифметичною цифрою. Оце й усе, що я можу сказати.
Він сів, чуючи, як спалахи рум’янців розривають йому щоки, хоч руками притримуй їх.
Тоді підвівся Іван Миколайович.
— Товариші, я думаю, питання ясне, хоча багато було навколо нього напущено туману. Ви, Антоне Антоновичу,— звернувся до Пасикевича,— колись були попівським управителем і кінськими копитами нівечили селянське полотно. А тепер ви копитами підозри нівечите селянського сина. У вас іще мало було часу на роздуми і каяття?
Пасикевича зсудомило, полум’я охопило його мозок, а по щоках потекла сірість того невибіленого полотна, яке нівечив він. А що, як дізнаються і про його діяльність у громадянську війну? Тоді це полотно обвине його в домовині. Боже, рятуй мене! Боже!..
— Іване Миколайовичу, я давно покаявся,— благально потягнувся угору.— Але пильність на даному етапі...
— Пильність і наклепи — це, як говорять в одному місті, дві великі різниці... Що ж, товариші, ми, очевидно, молодого, працьовитого педагога підтримаємо, а його занадто пильних опікунів, що закидали нас духовним порожняком, стримаємо.