Викличуть, шию намилять, а спробуєш характер показати, то й зовсім виженуть: доводь тоді, що ти не верблюд.
Помітивши, що Баглай без особливої зацікавленості слухає ці нарікання, Лобода змінив тон:
— Оце хіба сюди коли зайдеш, нашим робочим духом дихнеш, пивка з ким-небудь кухоль перекинеш...
Інші, мовляв, по кабінетах, на телефонах сидять, але ж він не з таких, у ньому зачіплянська закваска. Звик отут на місці, у колишнього Филимона, настрій маси вивчати. Тут з роботягами побесідуєш по душах, щось і їм цікаве підкинеш... Ідей хмари! І почав з запалом викладати про кольоретки, про кімнати щастя та про пошуки нових обрядів...
Баглай, що завжди ставився трохи іронічно до його бурхливо фонтануючих ідей, не міг стримати усмішки. Володьку це одразу насторожило:
— Ти не схвалюєш? Не пройде, вважаєш?
— Не в тім річ. Про саму природу праці я думаю. Я за те, щоб коли вже працювати, то не на холостому ходу...
Баглай примовк. Лобода, затиснувши кухоль у руці, пильно спідлоба приглядався до нього. Дворічне перебування в капоточенні, видно, таки наклало на товариша свій карб, досить небажаний — це стало ясно Лободі, коли Баглай знову заговорив. Всяке буття є страждання, так східні мудреці вчать. Нірвана, кажуть. Стану нірвани, мовляв, треба досягти, ото й буде повне щастя по-нашому. А щоб нірвана тобі відкрилась, мусиш зректися всього земного, подолати в собі жагу життя, звільнитись від усяких бажань та суєти, цілком віддатися спогляданню... Однак щодо Баглая, то в нього філософія інша: труд звеличує людину. Звісно, не скотячий. Не тільки ради шлунка. І не пустопорожній, не на холостому ходу... Бо такого в нас чи не найбільше, про декого справді можна сказати: житимеш довго, але даремно.
Лобода в задумі постукував по столику пальцями.
— Як тебе послухати, товаришу мислитель, то моя робота нічого не варта? Твоїй праці честь, її цінують, а мою? Всі ідеї, ініціативи — тільки показуха, виходить? Метушня пустопорожня? Ні, вибачай: окозамилювачем я ніколи не був.
— Був у нас уже Потьомкін, тобі з ним не рівнятись, — посміхнувся Баглай. — Ото перший окозамилювач. Геній показухи.
Висуванець стояв понурений. Завдав йому думок цей новоспечений зачіплянський мислитель. Знав би свою сталь, а то лізе в якісь нірвани... Ніхто досі не піддавав сумнівам діяльність Володимира Лободи. Навпаки, цінували, підтримували. Якщо коли й покритикують, так не до смерті ж! Бо знають, що віддається роботі, себе не щадить... А цього послухай, то виходить, усе порожняком? Усе на вітер? По-баглаєвому виходить, що ти й на культурі випадково сидиш, що всі зусилля твої — мильні бульбашки? Умреш, і ніяка собака за тобою не гавкне?
— Завдав, завдав ти мені, Іване, думок своїми нірванами, — зітхнув Лобода скрушно.
У цей час з'явилась на горизонті й Вірунька. Здалеку ясніє усміхом, величаво несе свої перса, ледь утримувані новою нейлоновою блузкою. Щойно з-під душу: освіжена, причесана, біле тіло просвічує крізь прозорий нейлон, увагу привертає. Але Вірунька тримається незалежно і не без гордощів — хай усі бачать, що їй чоловік з Індії привіз! І навіть якщо десь на проспекті буде зуби поскалено міськими модницями, що відстала, мовляв, запізнилася ця габаритна молодиця із своїм нейлоном принаймні років на три, то Вірунька на це теж нуль уваги, буде вище цього, хай собі поговорять, а їй подобається, і все. Хай де в чому й бракує ще їй смаку та елегантності, на жаль, і фігурою розповніла, зате не бракує сили її рукам, вміння володіти краном.
— Чим ти йому насолив? — кивнула Вірунька на Лободу, вловивши одразу настрій обох. — Тільки зустрілися і вже понадувались, як сичі.
— Відбулась розмова на вільну тему, — коротко пояснив Віруньчин сталевар.
Ас-машиніст теж забажала пива. Приємно ж отак із своїм законним постояти біля столика над кухлем, роздмухуючи піну, і всім видно, що не безмужня яка-не-будь, а шанована чоловіком заводчанка після роботи вгощається, культурно відпочиває.
— Вона теж ось бігала на мене скаржитися в обком, — пожалівся Іванові Лобода. — Своя ж, кума! І за що? За той нещасний собор!
І коротко переповів історію сутички. Аж тепер признався, що була розмова "нагорі", дещо втратив після цього в очах начальства, хоча, проте, й досі на своєму стоїть принципово.
— А як воно там ще обернеться, — час покаже. — В голосі його з'явилась казенна непривітність. — Бо на впливове начальство може знайтися ще впливовіше, таке, що правильну позицію займе. Отже, рано, кумо, тобі та твоїм однодумцям радіти, собор той і сьогодні залишається ще під великим знаком питання.
— А кому він заважає? — здивувався Баглай. — Навпаки, приїжджим би делегаціям його показувати, як отой їхній Тадж-Махал. Я, коли їхні дива оглядав, і наш собор не раз мені згадувався... Були і на Україні майстри. Були чудодійці.
Лобода глянув на годинник і, згадавши, що в нього ще справи, з холодною квапливістю розвітався з Баглаями. Вірунька гострим поглядом провела його огрядкувату, сердиту постать.
— Ну й кум... Такий компанійський, з усіма запанібрата, простолюддя не цурається... Зверху жарти, анекдоти... корзини Шпачисі піддає... Добрячок. А знаєш, який він буває злий? — І, щоб не залишити сумніву, додала енергійно: — Злішого, мабуть, на всю Зачіплянку нема, а ми його ще кумом взяли...
І розповіла, як випадково була свідком такої сцени (це коли за соборну таблицю шум піднявся). Стоячи якось у садку, бачила, як віч-на-віч зустрілися посеред Веселої двоє: цей висуванець і Хома Романович — учень із своїм учителем колишнім.
— Щось, видно, дошкульне сказав учитель Володьці, бо ти бачив би, яке в нього обличчя зробилося... Просто як у розлюченого пацюка! Ошкірився, аж засичав на старого: "Виходить, рано вас реабілітували! Рано! Ото маєте арифметику, то й занишкніть, якщо не хочете вдруге в тундрі загоряти!" Отак до свого вчителя. Якби його влада, то, мабуть, завтра відправив би старого назад у тундру. Недаром його й завкомівці декотрі наші остерігаються: страшний, підступний і мстивий, кажуть, у тебе кум! Ні перед чим не зупиниться...
— Хай і страшний, але не кожен тепер його боїться, не ті часи, — заспокоїв Віруньку Іван. І вона згодилась: так, не ті часи, страх із людей потроху виходить, менше стає заляканих...
— І кумом його давай більше не вважати.
— Розжалувала?
— Раз і назавжди, — твердо сказала Вірунька.
Іван махнув рукою:
— Метушняк. Порожній діяч...
І більше не стали про нього.
Тут у павільйоні гарно. Прохолодний вітерець тягне з Дніпра, приємно обвіває роботяг після цеху. В парку людей ще мало, кілька поодиноких пенсіонерів куняють на лавах перед літньою естрадою; чортове колесо ще непорушне; на карусельній розмальованій тачанці, теж непорушній, знайшла собі пристанище безжурна парочка — солдат з дівчиною: сміючись, їдять бублика, відкушують від нього по черзі — раз він, раз вона, а другий бублик, ще цілий, дівчина тримає в руці про запас...
Гурт заводської молоді поспішає до причалу, серед них двоє підручних Баглаєвих — з ними він уже бачився сьогодні; на ходу хлопці весело помахали своєму майстрові:
— На простір, на острови! Перевіримо, чи на місці вони, чи бюрократ який-небудь не проковтнув!..
І віддаляючись, знов обмірковують щось своє, молоде, регочуть, — над гуртом вилунює розгонистий голос довгов'язого Льоньки Бабича:
— Ото був би номер! Ох і номер!
— Смішним чимось пообідали хлопці, — зауважила Вірунька і стала потім ділитися з Іваном одним із своїх профспілкових клопотів, що, правда, більше стосувався Марії з восьмого крана. Сьогодні була комісія її чоловікові, він у неї без руки з фронту. Весь день Марія переживала, навіть залізним рукам крана передавалось, що жінка в неспокої. А як їй бути спокійною? Хотілось би й Віруньці в когось допитатися, для чого щороку на перекомісію тягти отих безруких та безногих. Невже думають, що в котрогось із них за цей час рука або нога виросте?
— З безглуздям чинуш, Вірунько, ще нам воювати та воювати, — почула сумовите у відповідь.
З'явились на алеї ще якихось троє у синіх спецівках, зупинились коло сатиричної газети "Гаряча прокатка". Один із них, важкоплечий, з міцним загривком, на когось дуже схожий... О, та це ж Таратута!
Баглай гукнув йому:
— Здоров, Семене!
Таратута обернувся зарослим, сірим обличчям і, побачивши Батлая з дружиною, поважки рушив до них, щось миркнувши перед тим своїм компаньйонам.
— Здоров, здоров, Баглаю... Хінді — русі бхай-бхай... Вирішив розгулятись на рупії? Ну, частуй тоді. Бо мені ж ви так і не дали заробити.
Іван сам наточив Таратуті пива, посунув кухоль: частуйся, мовляв, на здоров'я... Баглаєві не хотілося зараз повертатись до тієї неприємної історії з Таратутою, котрий теж був на Бхілаї деякий час, був, та не добув... Рука Таратутина без зайвих припрошень потяглася до кухля — важка, набрякла, з срібною каблучкою, що аж у тіло врізалась на товстому пальці.
Вірунька, не приховуючи цікавості, розглядала перстень.
— На обручку дивишся? — губи Таратутині ворухнулись у кривій усмішці, а в пригаслих очах змерехнув хижуватий холодок. — Оце і вся пам'ять про Бхілаї. Знаєш, які після того в Союзі на мене нарахування зробили? Збирався "Волгу" купити, та плакала моя "Волга". Даром тільки на права здавав.
— Ти де тепер?
— Був на заводі металоконструкцій. А зараз знов на прокатку вернувся... Ото ж, бачиш, з пляшкою в руках прокатали. Ще й підпис який дали: Гуляйгуба. Та я й не ображаюся. Хай покепкують — хоч над своїм роботягою... Отак і тече життя. Розмінюєм червінці літ на мідяки буднів...
За час, відколи вони не бачились, Таратута помітно змінився: під очима з'явилися міхурі, обличчя брезкле, сіра втома на ньому лежить.
— З жінкою помирився, Семене?
— З якою? — лукаво той блимнув з-під брови спершу на Івана, потім на Віруньку.
— Законну маю на увазі.
— Розкололи глек остаточно... Рідня пішла війною. Був Таратута потрібен, поки рекорди ставив, або рéкорди, як ми там у Бхілаї говорили. Поки премії носив. Тоді раднаргоспівське начальство не соромилось з Таратутою родичатись, у зяті взяло, в Бхілаї послало. — Свою скаргу він адресував зараз більше Віруньці, яка, здається, слухала його співчутливо. — А коли повернувся без лаврів переможця...