Усе те вже служить справі інтелектуального озброєння та виховання нового покоління громадян, одначе і старшим – ну, не личить же обмежувати свій світогляд газетою "Товариш", на яку посилається мій дописувач, чи ще якоюсь їй співзвучною.
Та що тут вдієш! Ось, здається, вже звідусюди лунає та історична правда – про "Великий Жовтень", розпалену більшовизмом т. зв. громадянську війну, про колективізацію, а та або інша людина щільно затуляє вуха і каже: "Не чую". Або – "Не хочу чути". Або – "Все те, що ви кажете, – брехня". Сиріч правдою є те, що говорили в часи якщо не батюшки – московського царя, то Сталіна чи Брежнєва.
Хай буде зарізко сказано, але то вже симптоми хвороби. Хвороби неперетравлюваності того нового, чого в часи формування свого світогляду та або інша особа не вчила. Ну, не вчила у колишній школі – отже, його, мовляв, і не має, і не існує, і не може бути, а якщо ж хтось стверджує зворотнє, то усе це – вигадки, або навіть наклепи на радянський лад, на старше покоління і т. д.
А мудро ж зазначав Олесь Гончар: людина – плинна речовина. Тобто – їй належить еволюціонувати, коригувати свої погляди й уявлення, від чогось, що доводить свою хибність, відмовлятися, у чомусь новому стверджуватися. Це ж так природньо, так нормально, правда?
Ну, ось і про Костянтина Ушинського. У радянській школі вчили, що він – великий російський педагог. І правдою тут є те, що з появою його праць сформувалася російська педагогіка як наука. Це – настільки ж принципової ваги внесок, як внесок Миколи Гоголя в російську літературу, Володимира Вернадського – в природознавство, Михайла Остроградського – в математику, Сергія Корольова – в космонавтику, і т. д., і т. д. Хоча відомо, що всі названі діячі – українці.
Втім, це у мене напрошується вихід до окремої теми, що її Ліна Костенко означила як струшування плодів дерева на не свій – чужий город. І то навряд чи треба довго роз’яснювати, чому це явище мало місце і чому воно – стосовно плодів українського інтелекту – набуло масового характеру. Просто – донедавна свого власного городу – своєї держави ми, українці, не мали. Куди б, отже, мусили б іти ті плоди? До метрополії, до метрополії… Як почасти вони ідуть туди внаслідок наявності так званих прозорих кордонів ще й сьогодні.
Я розумію, звичайно, що є велика дистанція між українцями лише за походженням і українцями за переконаннями. Перші, трапляється, зманкуртчуються та з’яничарюються до такої міри, що годі й знайти якісь стрими супроти їхньої зненависті до всього рідного, національного. І переходять вони на мову іншого народу, і відпускають лише плювки на історію та на культуру народу власного, з якого вийшли, і злобою сповнені стосовно кожного, хто ними, відступниками, бридує, хто є українським патріотом. З точки зору і сьогодення й вічності смішні вони – правда. Смішні і в очах кожного розумного представника того народу, до якого вони примазуються, і в тому плані смішні, що насправді винищити у собі національне генетичне коріння неможливо – причавлене тобою, воно неодмінно озветься у твоїх ближчих чи дальших нащадках, і знову спрямує себе до природності та повноти вияву. Тип з ураженою, дефективною національною психікою – як то, нагадаю, означив Євген Маланюк поширену породу малоросів.
Тобто, як мовив Григорій Сковорода (його, до речі, теж оголошували російським філософом, але, дякувати Богові, в це ніхто в нас не повірив), найморальніше і найприродніше дотримуватися принципу "всяк мусить пізнати свій народ і в народі себе". "Чи ти рус?" – запитував він. І відповідав: "Будь ним". "Чи ти лях? Лях будь. Чи ти німець? – німечствуй. Француз? – французюй. Татарин? – татарствуй /…/ Все красне, що чисте, природнє, що не є підробкою, не перемішане з чужим по роду".
Отже, якщо ти українець – послухаймося Сковороди – українцем будь. Ось як, до речі, відгукувався він про тих, котрі, відвертаючись од рідного слова, поіншоязичувалися. Такий тип нагадував філософові собаку, "яка навмисне випустила шматок м’яса і стрибнула в річку, щоб вловити його тінь". У даному випадкові, продовжимо думку філософа, – тінь чужого, іншого народу, замість того, щоб триматися і світовідчування, і правди, і мови народу власного…
Я тільки зверну увагу, що це їдке порівняння могло б стосуватися тільки тих індивідуумів, котрі, як підкреслює Сковорода, навмисне, добровільно відсахнулися од рідного народу. Тобто приклад цей – аж ніяк не в образу тим вельми численним представникам нашого народу, котрі не доброхітно поіншоязичилися, а котрих було поіншоязичено, сиріч зросійщено, відповідними життєвими обставинами та відповідною державною політикою. Одначе якщо вони у душі почуваються українцями (а таких – переважна більшість), то що, окрім щирого співчування з приводу цього невільного відступництва можна їм побажати? Найперше – якомога повнішого та швидшого національного одужання, як би то нелегко це не було. Зі старших хтось уже й не може повернутися до тієї ж таки своєї родової мови? Так, вірю, то – не завжди просто. Але ж, шановні, неодмінно потурбуйтеся вже хоч про своїх дітей, про внуків – хай вже бодай вони ростуть повновартісними представниками своєї нації…
У цьому місці не відмовлюся від бажання процитувати з книжечки "Гумористичний задачник", яку надіслав її автор М.Возіанов з Харкова. Отже, задача за №128 така: "У квітучому селі жили собі два симпатичні хлопчики Сашко і Мишко. Говорили вони мовою українською, думали українською, писали українською, молилися українською… Та ось закінчили школу, українську, і приїхали вчитися далі до Харкова. А там городяни спілкуються між собою по-російськи. Стріли тітку Оксану, дядька Івана, дядька Петра, що вже жили в місті. Вони теж … бубонять мовою городян. Закінчили Сашко і Мишко інститут. З відзнакою. Стали городянами. Думали і молилися, як і раніше, українською, а ось спілкуватися почали російською.
Скажіть, будь ласка, вам не здається, що усе "русскоязычное население" Харкова родом із Кавунців?"
Одначе – про Ушинського. Належить знати, що був він українцем не тільки за походженням, але і за тяжінням душі. Коріння його роду – в Охтирському та Лебединському повітах колишньої Слобожанської губернії. Особливу роль в українських захопленнях Ушинського відіграла Шосткинщина нинішньої Сумської області, де у селі Богданка був маєток Ушинських. Дружина педагога Надія Дорошенко походила з того старовинного українського роду, що дав Україні двох гетьманів – Михайла Дорошенка, який на початку ХУІІ ст. брав участь у поході Сагайдачного на Москву, та знаменитого своїми відчайдушними зусиллями утвердити незалежність України Петра Дорошенка, а в ХХ столітті, доречно й це згадати, – видатного українського історика, міністра закордонних справ уряду УНР Дмитра Дорошенка. Причетність через дружину до славного гетьманського роду не могла не позначитися на мірі українства К. Ушинського, котрий і вчився в юні роки в Україні – у Новгород-Сіверській гімназії. Україну педагог вважав своїм рідним краєм, завжди тягнувся сюди всією душею, тут, у Києві, на території Видубецького монастиря, знайшов він і свій вічний спочинок.
Але справа, звичайно, не в генеалогічно-фізичній належності К. Ушинського до українства. Справа в тому передовсім, що український національний дух проймає і педагогіку цього вченого. І то промовисто, що глибинне українство К. Ушинського не викликало жодних сумнівів і в такого особливо вимогливого та прискіпливого діяча в цьому плані, як Г. Ващенко. "В той час, – писав він у "Виховному ідеалі", – коли більшість наших письменників післяшевченківського періоду відійшла від національних традицій, особливо в галузі релігії, вірним їм залишався Костянтин Ушинський /…/ Писав він, як відомо, російською мовою, але, /…/ подібно до Гоголя, мав українську душу". Г. Ващенко привертав увагу до того, що К. Ушинський "найважливішу засаду виховання вбачав в ідеї народності". Тому й підкреслював вчений, що К. Ушинський – "видатний український педагог, що, стоячи на засадах кращих українських традицій, розвинув і поглибив їх".
Навіть побіжне ознайомлення з педагогічною спадщиною К. Ушинського повністю потверджує цей висновок. Не абстрактний, а саме родовий, національний патріотизм мав педагог на увазі, коли писав: "Як нема людини без самолюбства, так саме нема людини без любові до батьківщини, і ця любов дає виховникові певний шлях до серця людини й могутню підпору в боротьбі з її поганими особистими й родинними нахилами". "До серця людини", стверджував К. Ушинський, треба говорити її родовою мовою, і тому, виходячи з ідеї народності (праці "Рідне слово", "Про народність у громадському вихованні" та ін.), він доводив, що навчання у школах мусить здійснюватися рідною мовою, а в Україні – українською. Про значення рідної мови найзворушливішими, найпоетичнішими рядками К. Ушинський (до речі, як згадують сучасники, до кінця життя у його російській мові завжди було чути український акцент) писав так: " Мова народу – кращий, що ніколи не в’яне й вічно знову розпускається, цвіт усього його духовного життя, яке починається далеко за межами історії. У мові одухотворяється і весь народ, і вся його батьківщина; в ній втілюється творчою силою народного духу в думку, в картину і звук небо вітчизни, її повітря, її фізичні явища, її клімат, її поля, гори й долини, її ліси і ріки, її бурі і грози – весь той глибокий, повний думки й почуття голос рідної природи, який лунає так гучно в любові до людини, до її іноді суворої батьківщини, який відбивається так виразно в рідній пісні, в рідних мелодіях, в устах народних поетів. Проте в світлих, прозорих глибинах народної мови відбивається не тільки природа рідної країни, але й уся історія духовного життя народу. Покоління народу проходять одне за одним, але результати життя кожного покоління залишаються в мові – у спадок для нащадків. У скарбницю рідного слова складає одне покоління за іншим плоди глибоких сердечних порухів, плоди історичних подій, вірування, погляди, сліди пережитого горя і пережитої радості, – одне слово, весь слід свого духовного життя народ дбайливо зберігає в народному слові. Мова є найживіший, найбагатший і найміцніший зв'язок, що з'єднує віджилі, ті, що живуть, та майбутні покоління народу в одне велике, історичне живе ціле.