У будинках загрюкали віконниці, звідусюди затріщали розрізнені постріли. Курибіда жвавіше завертів свою котушку. Вона висіла в нього на животі і вуркотіла, мов зіпсута шарманка. На ґанок у штабі полку вийшов полковник, схожий на цісаря Франца-Йосифа, біля нього метушилися офіцери, вони вискакували на коней, піднімали їх на чвал і зникали. Кілька коней під сідлами вертілися ще в руках ординарців перед ґанком і нервово торкали копитами камінь. Перестрілка збільшувалась. Гарматні снаряди настирливо нащупували центр. Із завулка виринула купка людей. Вона була оточена вершниками. Один із них під'їхав до полковника і поспішно відрапортував:
— Пане полковнику, більшовиків спіймали!
У колі вершників перед ґанком топталось душ десять робітників. Вони чи то дивувалися, чи то обурювалися, що до них присікалися ці солдати, і криво посміхалися до себе.
— Чого вигадуєш?
— Ви що ж? — визвірився на них полковник, незадоволений, що його затримували. — Ви що ж?
— Ми робітники з заводу, пане полковнику.
— Ішли на роботу.
— На яку роботу?
— Червоним допомагати, пане полковнику, — пояснював вершник з личками єфрейтора.
— Це ті, що плескали в ладошки на мітингах, — додав другий вершник. — А главний їхній комісар утік.
— Який головний?
— Що приказ про нього був — Мостовий.
— Піймати й повісити!
— Ловлять, пане полковнику.
— Завод стоїть, а ви шляєтесь? — витріщився він знову на робітників.
— Ми ж готуємо…
— Повстання?
— До пуску завод.
— В контррозвідку! — І полковник задріботів по східцях.
— Виїхала вже, пане полковнику.
Полковник озирнув околиці, і його погляд на хвилину затримався на глинищах. Глянувши ще раз сторч на робітників, ніби хотів на них гавкнути, він роздратовано махнув рукою до глинища.
— Давай коня!
Робітників виштовхнули на дорогу. Десь узявся Удалов. У нього збуджено горіли косі очі.
— Ребята, я на це діло майстер! — і поскакав услід за купою робітників, яких гнали на глинища.
Курибіда, облитий холодним потом, уже не знімав, а обривав дроти. В голові крутилися слова з записної книжки Удалова: "Здається, наглядів ще одного…" Кінець дроту уже підводив його до ротної канцелярії. Перед ґанком стояла бідка, в яку Павлюк панічно кидав телефонні апарати й котушки. Страх розіп'яв йому очі на лобі.
— Скоріше, Курибідо, скоріше!
— Що трапилось?
— Червоні прорвались. Я ж казав… Знімай у канцелярії.
Курибіда за дротом ускочив у приміщення школи. Сиротливо стояли пошарпані столи, на підлозі під ногами шаруділи папери, перемішані з грудками розтоптаної крейди, нею засліджені були всі підлоги. З чорного цвяха в стіні звисав обірваний кінець дроту й тихо коливався.
Порожні кімнати школи з навстіж відчиненими вікнами й дверима лякали тепер своєю глухою тишею. За вікнами заходив вечір, і білі стіни рожевіли відблиском зорі. Тільки шкільна дошка хмурою плямою чорніла на стіні. Курибіда, охоплений загальним настроєм, відчував потребу вчинити щось таке, що б дійшло й до тих, хто після них займе місто. Він схопив грудку крейди і вдарив нею по дошці. Біла пляма розбризкалась на чорному фоні. Внизу він написав: "От вам!" Раптом він зупинився, осяяний думкою. Зараз був саме такий момент, якого він вичікував, знову підняв руку, але полохливо озирнувся, перейшов на пальцях до другої кімнати і на дверях написав:
"Знайте, і тут є людина, що страждає від свідомості. Це — я!"
У ту хвилину, коли він поставив крапку, до кімнати зайшов з очима, наллятими кров'ю, мов п'яний, Удалов, Курибіда інстинктивно відхилив половинку дверей до стіни, але, припускаючи, що Удалов бачив його у вікно, мов тигр перед стрибком, затаїв подих. Косоокий Удалов тупо, може, й не помічаючи його, подивився довкола, потім збив ногами затоптаний папір і, згрібши його в оберемок, пішов надвір.
Курибіда не міг сказати, якими почуттями й міркуваннями керувався в той момент, але, почувши, що його сердито й панічно гукає Павлюк, замість дверей, вистрибнув через вікно у садок. Кроків за десять стояв хлівець. Курибіда забіг за хлівець, розстебнув штани й присів, ніби враз захворівши на живіт. Звідси він бачив, як Удалов серед двору смажив над вогнем живу, ще в пір'ї, курку. По школі бігав Павлюк і все ще гукав на нього. Потім, мабуть умліваючи від страху, Павлюк ускочив у бідку і вона загуркотіла від школи. Курибіда попід стінкою прошмигнув у хлівець і забився в темний куток. Зараз він уже знав ясно, чому не побіг за Павлюком. Зараз він має чим прислужитися червоним і буде чекати, доки вони не вступлять у місто. Тоді він вилізе із цього закапелка, піде в штаб і скаже, що уже два дні, як не підвозять патронів, розкаже, як ці бандити розстрілюють робітників без усякого приводу. І йому простять всі його провини.
Гуркотіння возів по бруку поступово завмирало, стихав і гомін, тільки стрілянина все ще пінилась за містом, але помітно віддалялась у бік Макіївки. Курибіда ще далі засунувся в куток. Він увесь нервово тіпався, хоч чув, як уже й Удалов на своєму коні поцокав підковами.
Тепер він залишився сам, мабуть, на все місто, в якому запанувала вже могильна тиша, і вона видалась Курибіді страшнішою за громову канонаду. Люди ніби захлинулись останнім зітханням і з широко одкритими очима чекали на перший постріл авангарду червоних, що мав розстріляти цю моторошну тишу. Курибіда обернувся в слух, у голові вистукували молоточки, а запалений мозок горів у пропасниці від думки, як його зустрінуть червоні.
А що, коли вони знають уже й без нього про нестачу патронів, певне ж, і в них є своя контррозвідка? "Коли ти такий прихильний, — скажуть, — чому не додумався раніше сповістити про патрона?" Раз почавши сумніватись, Курибіда вже не міг зупинитись. Йому почало здаватись, що відомості про патрони не такі вже важливі, а може, їх навіть уже підвезли, тоді його обвинуватять у брехні. Можуть ще запідозрити, що він навмисне підісланий білими… Йому робилося душно; в темному закапелку не вистачало повітря. Курибіда витяг уперед голову і побачив перед дверима песика з очима, схожими на намистини, який вранці покірно "служив" перед ним на задніх лапках. Песик, з вимазаним у дьоготь боком, понюхав повітря, злякано відскочив і загавкав. Курибіда ще більше висунув голову й прицикнув на нього. Песик відбіг ще далі і задзвенів уже ображено й настирливо. Курибіда пошукав чого-небудь під руками. Це тявкання могло привернути чию-небудь увагу.
— Цю-цю, цю-цю, на! — хотів залащити його тихим голосом. Песик прислухався і зайшовся після цього ще частішим тявканням. У дворі почулися чиїсь кроки, і здивований голос запитав:
— Тузик, чого ти? — Потім почувся свист. Тузик завищав і, все ще тявкаючи, побіг у двір.
Курибіда похмурнів. Так він почував себе тільки в дитинстві на молодому льоду. Згадавши дитинство, батька, бідного коваля, він в одну мить прозирнув усю свою коротку путь і тепер уже ясно відчув, що патрони не врятують, бо його мають право вважати за зрадника. Більше йому в хлівці ні над чим було ворожити, і він, спотикаючись об якесь шкільне начиння, виліз на світ. З півночі прогриміли після тиші перші постріли. Схопивши котушку з дротом, яку він покинув під хлівцем, Курибіда прожогом кинувся на порожню вулицю. На ґанку школи стояв з рудим песиком, напевно, учитель. Побачивши солдата, здивовано витріщив очі і, мабуть догадавшись, гукнув:
— Зоставайся, дурню, он червоні вже!
У кінці вулиці клубками здіймалася курява. Курибіда, гнаний страхом, перехопився через паркан і городами та садками щодуху побіг навздогін за білими.
На порозі смерті
У штабі полку, крім уже сивого полковника, сидів ще рудий капітан. Можливо, це був той самий начальник контррозвідки, який доводився Павлюкові рідним дядьком, тому Курибіда намагався не пропустити з їхньої розмови жодного слова. Капітан був веселий і розважав полковника спочатку анекдотами, потім спитав:
— А ви чули, пане полковнику, про бій Тамбовського полку з партизанами?
— Дещо чув.
— А про те, як невдаха Мирський позбувся свого грузовика, а разом з ним і фельдфебеля?
— Цього не чув! Розкажіть, будь ласка. — Полковник прибрав зручної пози. — Щось Мирському не везе.
— Пренеприємна історія, пане полковнику. Очей тепер не може показати.
"Історія", про яку розповідав рудий капітан, трапилась зразу ж після бою з Калинівським партизанським загоном. Полковник Мирський, довідавшись, що партизани намагаються з'єднатися з Червоною армією саме в розташуванні його полку, не чекаючи на результати бою, подзвонив до штабу бригади і впевнено сказав: "Чекайте на ранок цікавих новин!"
І що далі розповідав капітан про злощасну пригоду з Мирським, то більше сміявся полковник, але почувши ще раз в подробицях про з'єднання партизанів із Червоною армією, посуворішав:
— Виходить, що й цілу роту ще втратив! Шкода, що не впіймали цього бандита. Як його — Байда? Стільки неприємностей наробив полковникові Мирському.
— Він і державну варту обеззброїв у минулому році, — вставив Курибіда, який сидів у кутку біля телефонів.
Капітан здивовано озирнувся на несподіваний голос.
— Хто?
— Цей самий Гордій Байда, пане капітане.
— А ти що, знаєш його, чи що?
— Я був саме тоді на їхній шахті.
— Він що, офіцер? Стань як слід, коли з тобою розмовляє старший!
Курибіда виструнчився і вже дерев'яним голосом затарабанив:
— Нікак нєт, пане капітане! Гордій Байда був тільки вибійником на Калинівській шахті.
— Ну й брешеш. Звідкіля тоді в нього таке знання військової стратегії?
— Не можу знать, пане капітане! Я його сам бачив… — Курибіда загнувся й почервонів.
Капітан пильно дивився йому в очі, ніби колов їх голками:
— Ну, я слухаю!
— І сина його знаю, Ілька.
— Кажуть, син його, — вставив полковник, — ніби комісаром у більшовиків?
— Точно так, пане полковнику! Це старший, а молодший з батьком у партизанах.
— Відкіля ти знаєш? Інтересно. Як прозиваєшся?
Переполошений Курибіда ледь вимовив своє прізвище.
Полковник покрутив головою:
— Сімейка, скажу я вам. На одну гілляку їх! А як там Петро Андрійович поживає?
Капітан поволі відвів очі від Курибіди, який уже тремтів, як осиковий листок.
— Вам сердечний привіт, пане полковнику, від Павли Михайлівни. Скаржиться, що ви забули про неї. А вона тепер нудиться сама.
— Дякую, дякую! Де ж Петро Андрійович?
— Ви хіба не чули? З ним же трапився маленький грішок.