І, розгойдуючи туди-сюди, як таран, стали гатити в брандмауер. Гатили головою, причому гевал-таран тримав голову так, щоб поціляти в брандмауер не чимось, а лобом. Лоб дзвенів, як може дзвеніти мідна колотушка, з лоба, здавалося, сиплються великі пелехаті іскри, проте зоставався цілий, не тріскався, навіть гулька жоднісінька не вискочила. Зате брандмауер став колотися, дав тріщину, цегла повищерблювалась. Далі тих четверо гевалів узяли іншого твердо-
лобого гевала, таранячи його міцною головешкою мінну споруду, яка від тих ударів, нарешті, розпалась, здійнявши хмару куряви. Натовп заревів іще голосніше, вгору полетіли порожні банки з-під пива, хтось вистрелив із багатозарядного кольта...
Заштатне містечко якогось американського штату пропало, натомість на екрані появився самозадоволений тип у черепахових окулярах і старший куди пошлють. Тип тримався впевнено, мовби твердо засвоїв, що центи люблять, аби їх лічили, або ж сповідав істину, що цент долар береже. Зате Хома геть зажурився, наче той, хто не має грошей, бо не хоче розміняти карбованця.
— Щойно ви дивилися репортаж зі штату Техас. Група каратистів, не вдаючись до знарядь праці та до механізмів, переважно самими тільки лобами розбила будинок, який стояв майже сто п’ятдесят років. На цьому місці буде споруджено новітній універмаг. Ви навіч побачили, якими правами користується кожна людина в Америці. Права людини в нашій країні практично ніколи і ні в чому не обмежуються. Як у колгоспі "Барвінок" ставляться до прав людини в Америці?
— Було б краще, та нікуди,— хоч у боки та навприсядки,— знову загадкою відповів Хома, звертаючись до всього американського народу.— Авжеж, великі права: буває всяк, буває так, буває й ніяк. То наші колгоспники й не дивуються, що у вас і в глеку зварять борщ, а на жлукті пообідають. Такі права, може, просились до вас на три дні, та чорт їх довіку не викишкає.
— Значить, Яблунівка не байдужа до прав людини в Америці?
— Авжеж, не байдужа, бо ваші права й конем не об’їхати, бо вашими правами хіба ж не занудишсяі Ваші права б’ються, як риба об лід, та не бачать свій слід!..
Океанська синя хвиля билась у піщаний берег, порослий пальмами. Фешенебельний пляж повиставляв силу-силен— ну оголених жіночих тіл — юних і старих, вродливих і потворних, ангелоподібних і відьмоподібних. Які тільки усмішки спалахували під розкішним тропічним сонцем! Усмішки ці обіцяли знаду любові, таїну кохання, чар незглибимого почуття. І раптом із хвиль океанських, із глибини його блакитного лона виринула якась потвора, якась рептилія з багатьма щупальцями-мацаками, з виряченими дрібненькими очицями. Коли рептилія виповзла на берег, то виявилась гігантським крабом, панцир якого блищав од води й зеленів од налиплих водоростей. Публіка, вгледівши велетенського краба, вдарилась у паніку і, завдавши оголені ноги на оголені плечі, дременула з пляжу. Краб повільно посувався по золотому піску, не оминаючи залишених у поспіху речей, підминаючи їх під свої великі та маленькі клешні. Страшний і потворний, краб, нарешті, надибав на те, що й шукав на океанському березі,— на жіноче тіло, розпластане на піску. Підставивши спину сонцю, жінка солодко спала. Товсте її тіло нагадувало квашню, що вільно розповзалась на всі боки. Краб, наблизившись упритул, великі клешні поклав на цурупалки її рук, а дрібненькими клешнями так схопив жінку, що вона не змогла б вирватись, навіть якби хотіла. Проте жінка, прокинувшись від доторків слизького панциря, не злякалась, не стала вириватись, вона потягнулась товстим своїм потворним тілом так, наче відповідала обіймами на обійми несподіваного залицяльника.
Мабуть, немає потреби розповідати про те, з якими подробицями американське телебачення знімало й передавало в ефір цей неприродний сексуальний акт між гігантським крабом і жінкою. Партнери, вочевидь, були достойні одне одного. Садистська похіть, яка світилася в очицях краба, нагадувала б, либонь, святкові вогні пекла, якби хтось зумів проникнути в пекло й показати його в неприкритій красі. Похіть, яку випромінювали очі жінки, нагадували про блиск і чад казана зі смолою, в якій варять грішників у тому ж таки пеклі...
Потім краб поволеньки рачкував по піску до синьої океанської хвилі, поволеньки зникав у темній глибині, а щаслива жінка лежала під пальмою, й тіло її розіллялось, як драглиста протоплазма.
Кліпнув екран, вигулькнув тип у черепахових окулярах, і зараз він здавався ще більш глистуватим, ніж у попередніх епізодах, і кінська морда його наче дужче витягнулась, подовшавши, а очі то й зовсім нагадували чортів, що вже покрали у фермера не тільки батога й корову, а навіть поцупили пужално й теля. Він обізвався — й знавіснілі цуцики обізвались у кожному слові, наче гризлись між собою за голу кістку.
— Права людини в Америці передбачають повну свободу сексу. Духовної гармонії член нашого суспільства може домогтись тільки на грунті повної свободи інтимних стосунків, у які держава не втручається. В Америці гомосексуаліст може стати членом сенату, а збоченець може бути обраний до конгресу. Ми можемо похвалитись не тільки добре розвинутою індустрією проституції та порнографії, а й дитячою проституцією. Американські діти виходять на панель уже з дванадцяти років. Ми досягли великих успіхів також у порнокультурі... Весь світ свого часу смакував подробиці з життя позиченого чоловіка, підозрював про його закоханість у телицю, вважаючи, що почуття до телиці мали далеко не платонічний характер. Звісно, редактори не могли пропустити такі місця в знаменитому романі, але ж ми вміємо читати й купюри, причому в купюрах за давньою традицією ми знаходимо більше підтексту, ніж у самому тексті. Отже, як ви ставитесь до сексу і які погляди на проблеми сексу сповідає правління вашого колгоспу "Барвінок".
Хома скривився так, наче щойно пробував дістати слину з підлоги — й марно.
— А трясця вашій матері!—сказав так тихенько, що навряд чи хто з американців і почув.
— Га? —недочув і телеінтерв юєр, примружившись так, наче в малу мірку мірявся, а в велику не Вліз.
— А вас... к вашій мамі! — ще тихіще мовив Хома, кривлячись, наче ложку меду закусив перцем.
— Га? —мало не до рота наставив телекоментатор ліве своє вухо, геть обвисле, наче велось тому вуху, гірше, ніж яблунівському собаці на перелазі, а вузький лоб од надмірної пильності повужчав, що тепер на його безмежних просторах не те що курці ніде було б клюнути, а й комару сісти й крові попити.
— А щоб вас у Жито головою! — Шепотів Хома, не в змозі отямитись, і губи йому геть сполотніли, чи то від страху, чи від огиди великої.— Щоб вас пекло та варило, щоб ви на милицях пішли далеко...
— Га?—тулився глистуватий тип до чужого рота вже не лівим вухом, а правим, котре в нього зів яло-зів’яло, наче славно нажилося, бо зеленого мила дерев’яною ложкою наїлося. Й слова-собачки погавкували:—Аби воно рогом вийшло? Щоб нам на крячки сісти? А щоб нам випадком випасти?
— Як же я тепер до яблунівської скотини підійду? — шепотів Хома голосом тоненьким, як шило.— Та наша скотина сказиться, коли побачить мене після Америки, а Мартоха то й через поріг хати не пустить.
Телекоментатор, нічого не чуючи й нічого не тямлячи, розпалювався на хлюстуватому виду, як жаба до каченят, рука зі змієголовим мікрофоном у розпачі літала туди— сюди, наче сама себе хотіла посікти. А Хома й зовсім тихенько вже бубонів щось, тут у Яблунівці було не розчути, хоч те все радіобачення в голові моїй сиділо, здається, що й пальцями можна помацати не тільки грибка маслючка чи глистуватого типа, а й слова їхні помацати, а й шепіт Хоми відчути пучками, а й диханням далеким погрітись.
Клацнув перемикач якийсь, у голові затріщало від зубного болю, я побачив ракетоносець, на палубу якого сідав авіавинищувач, майнув дельфін із хлопчиком на спині, група негрів стояла коло біржі праці, мчав бейсбольний м’яч, крутилась рулетка, в гральному будиночку зринав угору шпигунський радіозонд, усміхалася хтива дівиця, чадів мідеплавильний завод, а коло нього стояв похмурий пікет страйкарів... Епізоди миготіли один за одним. Хома щез, глистуватий тип у черепахових окулярах також пропав у тому шарварку. Зрештою, зубний біль угамувався, знову в голові клацнуло, й тепер — на превелике диво! — я вже нічогісінько і не чув, і не бачив...
РОЗДІЛ СОРОКОВИЙ,
де розказано про цвинтарного сторожа дядька Опанаса, про його мрію радіофікувати кожну могилу, а також переповідаються сміливі дядькові ідеї — розводити й вирощувати крокодилів,
отруйних змій і яванських тигрів в умовах Яблунівки
За тією Америкою не годиться, звісно, забувати про Яблунівку, щоб не звинуватили в низькопоклонстві. Хай мерзенний океанський краб не заступить яблунівських трудівників, хай твердолобі каратисти-тарани, що живим своїм тілом трощать кам’яні стіни, будуть для автора не цікавіші, ніж які-небудь міднолобі рідні бюрократи.
Оскільки виявлено таку пильну увагу до радіо й телебачення, до їхніх ідейних та економічних функцій, то тут— таки, звісно, слід бодай коротко сказати про зустріч та розмову з цвинтарним сторожем дядьком Опанасом. У той день, коли я почув і побачив у своїй голові старшого куди пошлють, котрий у цей час перебував у далекій Америці, ноги винесли мене зі знахарчиної хати, щоб нести до району. Авжеж, до начальника районної міліції товариша Венеційського, хай би він провів швидке й справедливе слідство: як в умовах Яблунівки людина стала невинною жертвою розвідувальних іноземних служб. І зустріч із товаришем Венеційським не відбулась тільки тому, що по дорозі до автобусної станції трапився цвинтарний сторож дядько Опанас, а згодом цей намір забувся серед мотлоху інших намірів, клопотів та пригод.
Цупкий і дебелий, наче зі столітнього дуба виточений на верстаку вправним столяром, чорний, наче щойно вибрався з бочки смоли, дядько Опанас перехопив мене якраз коло цвинтаря. Знаменитий своєю мовчакуватістю, він зараз, либонь, хотів вибалакатись, а коли людині кортить вибалакатись, то людина несамовитіє, здатна говорити не тільки сама з собою, а й зі стовпом дерев’яним, а й з каменем чи пташкою. Дядько Опанас чіпко вхопив мене за лікоть і забубонів скоромовкою:
— Для вас містечко славне теж знайдеться, бо й до вас смерть дорогу знайде.