Кармазиновий принц має дещо з того, але ні, він не доцінює отих сірих, безіменних людей, що вийшли на кін історії. На кого він числить? Невже на тих от там?.. Був козацький вік у нас, був шляхецький, а тепер іде чабанський... Знаєш нашого чабана Свирида або того громадського в Межиріччі — Сака? Так ось він наховстає революцію. Не смійся, я це серйозно. На тлі палаючих наших садиб, серед хуртовини, що змете все, чабан ступить у стрем'я і величезні армії більші за Атилині поведе на столиці Европи...
Я гадав, що тітка Лара — Кассандра, а це ви — Кассандра...
Можливо, але я до цього дійшла логічним розумуванням. Я недаремно перебувала серед лондонських емігрантів. Я там почула вперше про Тріада й все знаю про нього: це людина божевільної відваги, але й він занадто романтик, його пожре його ж власна дитина — терор. Тобто його заступлять ті, з яких він сьогодні глузує, вираховані теоретики, міщани — бюргери революції. Партійні філософи, до яких я пішла й тепер збіра'юсь іти...
Ви шуткуєте, тітко Ганно!.. Ви — в партії?..
А чому ж ні? Замість Лари, назвім її кармазиновою принцессою, наш клан віддає мене, нікому непотрібну, бо Лара потрібна, прошу тебе...Ні — не в офіру й не смій мені теж говорити, що це каяття, са-моочищування, ні, сто раз ні — це моє переконання, це моя воля. Якщо хочеш знати, навіть деякий цинізм — просто я хочу зберегти себе. Від того всього, що пророкує Кассандра. Це — пристосуванство, це навіть, навіть — хитрощі...
Ні, він в це не міг повірити ніколи; це вона говорила, щоб і його збити з пантелику, зумисне наклепувала на себе, щоб було легше й простіше пояснити те, що хотіла втаїти.
їх шукали. Тітку Ганну кликали з обозовища.
Ніякого каяття, повір. Каяття це — зброя невдах. Ми, тобто наші прадіди, робили те, що уміли. Може це й було потрібно на той час — кріпаччина, служба королям, царям, той благословенний консер-витизм, мочимордство, все це свинство шляхецького віку... Це діялектично правильно. Іноді нова форма мусить визрівати так, що старі форми огортають її як скаралупа, хочби й мертва й зайва... І голосів ніяких не чую, щоб бути Жанною д'Арк українських степів...Я нічим не хочу бути, розумієш? Я тільки, я тільки — вірю...
В що, тітко Ганно?..
Вона посміхнулась і взяла його за руку, неначе брала обітницю мовчання.
— В чабанський вік, Олелько... В наш український чабанський вік... В Україну нову і могутню...
... Олелько похмуро йшов за нею в табір. Вже небо стало сіре — з дрібними, сполоханими хмаринками. Виступав з туману ліс, ще мовчазний, ще аж до верхів"їв — темний. В таборі, біля вогнища, ніхто вже й не гадав спати. Всі ладнались до ранньої облави. Гуч-ки розминали ноги; пожовклі від прохолоди, вони грілись біля вогню, витягували до нього долоні, тряслися, судорогово позіхаючи. Олелька зустріли великі, питайні очі тітки Лари.
"Ось як же це просто — майнуло йому в думці — тітка Фламінго закохана в Немиричу. Як можна було до цього не додуматись раніше..."
Проте й Лара мала з кого вибірати: змия — півень — олень; мудрість — кармазин — твердь, міць землі, чабанський вік... Олелько аж засміявся: як мало, як зовсім не знав він своїх найближчих. И чому якраз до нього йшли вони по якусь мудрість, що міг порадити він їм, він, що не знав ще нічого-нічогісень-ко. А найбільше либонь не знав — самого себе.
XXXI
Хоч у сім'ї Олельковичів ніколи ригористично не плекано ієрархії старших і молодших, Олелько відчував себе рівним з іншими його роду, може тільки менше досвідченим, з природи речей, а однак він вже не міг говорити з батьком з такою свободою як раніше. Він навіть не міг йому сказати багато з того, що пережив і бачив в останніх часах. Навіть, коли б того й хотів. Навіть, коли б йому до болю недоставало батькової відповіді на це все. Й не міг сказати не ізза страху — Олелько ніколи, по суті, не боявся нікого зі своїх, але може скоріше ізза непевности, як це все може прийняти батько взагалі, та чи випадає йому власне говорити про те, що — як батько міг вважати — ажніяк не було й не повинно бути його, Олелька, справою.
Й він ішов лісом, зразу ж, як батько йому наказав, біля нього, дивився на дужі батькові плечі в витертій мисливській куртці, об яку чіплялись листя, колючки й шпильки. "Не відставай, не відставай..." погукував батько час від часу на нього, повертав до Олелька своє помолоділе, бадьоре обличчя, його сірі очі сміялись, а Олелькові щеміло знаття того, що цей добрий, найближчий йому чоловік не знає нічого з того, що знає він і навіть не міг би припустити, що Олелькові доводиться бути носієм таємниць. "До чорта — продирався Олелько з пересердям крізь хащу; до чорта врешті і тіток і Тріада й цю всю метушню сновид..."
Ліс ще був темний при землі тільки вже вільний від імли; гулкий, дужий; він до половини конарів стояв опромінений світанком і дедалі все глибше, як у безодню криниць, сягали списи промінів, простромлюючи навкіс зелену тишу, чорну вологу, луну.
— Тату, сказав раптом Олелько, ти віриш в вічність?
Зза сірого ясеня батько поглянув на нього здивовано.
Вічність це тільки міра тривання, — сказав Василь Михайлович перегодя, — так каже Тома з Акві-ну й це приблизна правда. Вільна енергія в космосі, що є джерелом руху і перемін, стає що разу меншою і колись після мільйонів і міліярдів літ її не стане. Ось тоді наступить кінець вічности...
Отже вічности немає?
Безоглядної — по суті так, не має. Лиш уявна, умовна...
Олелько спинився між деревами.
— Ти знаєш, тату, я заплющу іноді очі: осьтака ця світюча вічність, міліярди літ. Це ні збагнути ні окреслити. Але це зовсім інше. Мене цікавить міра тривання, як ти кажеш, людини. Навіщо ви всі творите оману людини вічної, коли знаєте, що й вона, як і всесвіт, може змінятися й умирати...
Крім волі людини — зловив його думку батько — бути все більш досконалою. Це не зміняється, доки живе людина.
Можливо, — задумався Олелько — воля людини кам'яного віку була вбивати звіря, щоб жити; тепер це непотрібно, бо є інші способи, як жити, а проте навіщось плекають оце вбивання звіря й тепер, хіба тільки на те, щоб доказати вічність тривання?..
Батько засміявся.
— В твойому віці, йшовши на полювання — я горів. Я ніколи про інше не думав, як тільки про кращий улов чи про те, як витропити звірину, інша вдача...
А звідки в тебе такі філософування? До речі сказавши — поняття досконалости треба розуміти також як і радість із володіння, перемоги над стихією. Це питоменне хочби й кам'яній добі. До нас це прийшло може як навик, як атавізм, може як прикмета суспільного середовища, але пам'ятай, (колись і сам переконаєшся про правдивість цього дивовижного, цього може зовсім не поступового погляду): дійсна людина існує тільки серед небезпеки. Війна, лови, море, вічна жадоба — це найшляхетніший стан, серед якого пізнаєш справжню людину. Може це й є вічність...
Яка ж тоді різниця між варваром, що руйнував Рим і сучасною людиною? не вгадав Олелько. Між неписьменним нашим Вакулою, що теж аж горить до пригоди і небезпеки й освіченим паном Немири-чем?..
В основі — нема різниці — батько подивився на нього заклопотано; ми всі — люди. Ти зрозумій, що існує розвиток об'єктивних обставин, який формує основу життя, та й саму людину — тобто як справу мінливу... Але ж існує душа, дух, природа енергія людини, що посуті незмінна, так — вічна...
Олелько сів на пеньок, поставивши рушницю коло ніг і похитав головою.
Василь Михайлович підійшов до нього й серед тихого шерху листви, в золотій паді ранку, обняв його.
Чи ти не будеш філософом, мій друже?..
Ні, — засміявся Олелько; — я хочу бути, знаєш, ким? Письменником...
Ще чого?
Так, письменником, але не тим, що описує події, краєвиди, пригоди: я думаю, що все, що могло бути написане в такий спосіб, вже написане... ось Го-мер, Рабле, Шекспір, Ґете і всі інші... Я хотів би писати про зовсім інший світ, той нереальний, ти розумієш, тату, про те, що ніхто не знає і не бачить: ось саме про це, як ота начебто-вічність зустрічається з людиною, що прагне до довершености... Ах, це так важко сказати...Я це бачу покищо тільки в колірах: раз — голубино-сірий, як імла, раз — жовтогарячий, крило метелика, раз — захлистуючий, кобальтовий, як морська хвиля. Про те хочу писати, що невиявле-не, а що все ж таки існує... Може тільки десь глибоко-глибоко воно, в якихсь печерах людської душі й воно ще неназване, проситься, щоб його назвати. Тоді це буде осіяння, як світючим полум'ям, як новий, наново відкритий світ...
В свою чергу, Василь Михайлович, що пильно слухав його, похитав головою.
— Я, признатись хотів би, щоб ти був інженером: такий наш вік, ти ж знаєш. Невідомо чого ще тобі доведеться зазнати. А письменником? Ти хіба не знаєш, яка гірка доля письменника? Та ще й незалежного, вільного? Чи стане тобі таланту на те все, чи сил стане, скажи? Ти пам'ятаєш, як я тобі читав Шекспі-ра: там гірка порада тому, хто хоче "шпаги схрестити з сильними цього світу?" Та чи здатен він на це, розваж?..
Олелько дивився в зелені просвіти листви, в палаючу вже смарагдовою бурею хащу; вовтузились шпаки; важко пролетів сполоханий чорний птах; заблудилась, кружляла в кушах тремка козуля; відкривалось високо, в розгойданих, усміхнених верховіттях безхмарне небо.
...Гучки підіймали звіря. Роги грали. Ловці йшли трьома-чотирма колами, що торкались обводами, в глиб Смідинського бору, Волянського яру, Вщижсь-кого урочища. Звір уходив, наливши зікри кров'ю. До самого полудня навіжено дзявкотіли собаки, рвучи кабанів. Перші постріли впали зі стоянок над Яром, де були ловчі Немирича. їм озвалися вінчестери й берданки поляків, що заходили з Вщижа; гучки підняли не лиш кабанів, але й стадо сарн у глухому куті Смідинського бору; але сарн пропущено, кабани йшли на убій. Рила у них були довгі, не раз на одну третю цілого кадовба, осмолені від пробування в хвоїні, щітина, якою терлися об сосни, зліплена смолою, ствердла як крем'яна броня — її іноді не брала куля. Кабани йшли стадами, роз'юшені, ронячи піну, в оскалі закручених кливаків, вели за собою молодих, рвали собак, підкидаючи їх рилами, розпорюючи їх іклами. Лісник Вакула, зажертий на кабана, вдруге малощо не потрапив під кабанячі ікли, коли б не вистрибнув на дерево.