Неспана ніч, вражіння і потрясення, пережиті протягом доби, невеселі думки про те, що зробить жінка, як довідається про все, а також випите вино, що вже починало ділати — відбивалося на його чуткім організмі так, що виглядав, як хорий. З усіх сил держався, щоби не показати, що з ним діється.
Начальник замкової сторожі повідомив його, що приїхало привітне посольство від чернигівського князя Святослава Ольговича, про що князеви оповів уже докладно бирич Яструб.
— "Знаю!" відповів князь. "Приказати мому стольникови, щоб гостив їх достойно!"
Ноги під ним вгиналися.
— "Князь хорий!" сказав один дружинник зі замкової сторожі до другого.
— "Хто сам їздить по-ночі, шукає немочі", відповів другий.
Ярослав по можности скоро пішов до свого терему. На подвірях
замку снувалися чернигівські бояри і побачивши князя, кланялися йому в пояс. Бачив якесь заінтересуваннє чимсь в усіх.
Ледви дійшов до своєї кімнати. Здавалося йому, що долівка коли-бається під ногами, що цілий терем хитається. Якісь відривки думок, як олово тяжкі, ходили безладно по мозку. Настася, Київ, пляни, смерди і закупи, Дунай і Чорне Море, жінка і чернигівське посольство — все мішалося. Чад любови чи вино? подумав і в одежі поклався на ложе. Старий постельничий і молодий слуга князя почали його розбирати. Коли слуга вийшов, постельничий сказав до князя тихо:
— "Сеї ночі — княгиня Ольга — повила..."
— "Сина?" перервав нетерпеливо князь.
— "Дочку..."
— "Можеш вийти!"
Був хвилину немов пригноблений тим, опісля видалося йому воно байдужим.
— "Хитрий той Яструб, що вже по дорозі не оповів мені про те", подумав. Почув якесь оправданнє в нутрі, що спроневірився жінці і з тою думкою заснув.
Пробудився, як сонце клонилося вже до заходу. Зібрався помалу, довго мився, довго сидів сам при своїм обіді чи вечері і на візваннє матері, щоби прийшов до неї, казав відповісти, що незібраний ще.
Вкінці пішов. Повідомила його, що прийшла на світ третя з ряду донечка і просила піти до жінки.
— "За ніщо в світі не піду тепер! Не можу! Скажіть їй, що я що йно вернув з дороги. Може завтра".
Не налягала.
Вийшов до саду. Починали дзвонити під неділю. Погода була чудова і черствим холодом тягнуло від Дністра. Але та чудова погода разила його. Що иншого там, під Чагровом. Як же далека видавалася йому тепер дорога туди. За огорожею саду хтось співав. Якийсь молодий голос. Князь підійшов туди і слухав. Голос співав:
"Чагір хаща, чагір хаща, чия дівка краща, краща? чи боярська доч Чагрівна, чи княгиня Руриківна?...
Задеревів зі здивування.'Але слухав дальше:
Через греблю, через став! чого хотів, те дістав,
Коли дістав, то держи,
— За другими не біжи!"
Князь постановив не звертати уваги на такі приспівки. Досить довго ходив у задумі по своїх садах.
А сонце заходило червоно, як колись під Теребовлею, де не був вже від десятьох літ. Останні проміні його, мов золоті списи Дажбога, впивалися в широку ленту Дністра і кровавили її ген далеко, як оком сягнути. Багряна кров з ріки немов розливалася по темніючих полях і лісах, по княжих садах і теремах і по копулах і вежах церков. Мав неясне вражіннє, як би заповідалася битва, цілий ряд довгих, завзятих битв, з якимсь невідомим а сильним неприятелем, зовсім иншого рода, як мав їх дотепер.
А дзвони всіх галицьких церков дзвонили як ошалілі, аж заливалися. Князеви видалося, що найбільш проразливо дзвонить монастирська дзвіниця і що вона приглушує хвилями навіть поважне граннє дзвонів соборної церкви Пресвятої Богородиці.
Вкінці затихли. Тільки в повітрю дрожав ще їх гомін і ставав щораз тихіщий і тихіщий. Немов доходив з далека. Десь з чагрівських лісів.
— "Що робить моя Настася?" подумав і почув пустку без неї. Одна-одинока думка була в нім жива: та, що говорила йому про Настасю. А всі инші мертві і зівялі. Нахилився до цвітів, шукаючи за чебриком і не знаходив його. З великих зільників заглядали йому в очі якісь великі, жовті, як заздрість і тверді як недоля, осінні квітки.
А кругом його терему і в нім самім і в цілім городі і ген поза ним по дворищах бояр йшла о тій порі Заздрість. І оповідала шепотом про щастє Чагрових і про любов князя з молодою Настасею. І доходила скрізь. До світлиць батьків, до кімнат материй, до ліжок дівочих, до священичих домів, до єпископського двору. На хвилю спинилася перед зачиненою брамою монастиря св. Івана, але й там дійшов її шепіт в неділю рано, як дверник-монах отвирав двері старій міщанці Дмитрисі, що принесла свічки до церкви св. Івана і двом бояринам, що прийшли до сповіди. Спинилася одначе перед ложем поліжкиці, княгині Ольги, хоч і матір князя і вся служба в замку знала вже як найдокладнійше "про все, що було".
Весь Галич аж шумів від найбільш дивоглядних сплетень про князя і Настасю, про її пірваннє княжими дружинниками, про вивезеннє на Волинь і т. и. Багато присягалося, що на власні очі бачили сильний відділ княжої дружини під проводом самого князя, що віз Настасю на золотім возі, закритім шовками.
Від коли Галич став столицею, не було ще в нім такої дивовижі. Нарід битком заповнив церкву, а в монастирській церкві св. Івана люди аж мліли з натовпу: всі були цікаві почути проповіди строгого ігумена Данила, що гостро картав переступства законів церкви. Але на велике розчаруваннє міщанства й особливо бояр, що мали дорослих дочок, богослуження по всіх церквах відбулися як звичайно.
— "Нехай но тільки довідається про все княгиня Ольга", потішалися всі жадні дивовижі."
Князь вислухав служби божої в церкві св. Спаса і приняв опісля черкигівське посольство.
Від нікого ні слова не почув про Настасю. Звернуло тілько його увагу те, що тепер його якось цікавіше оглядають.
Свіжа заздрість і старий жаль що йно розвивалися і спліталися до купи під високим замком молодого князя на Галичі.
В понеділок князь переміг себе і пішов до кімнати жінки. Посидів у неї при ложу, сказав навіть кілька прихильних слів і просив, показати собі немовлятко, хоч не мав найменшої охоти бачити його. Княгиня Ольга очевидно не знала ще про нічо, бо приняла мужа навіть привіт-нійше, чим звичайно.
Вийшовши, відігхнув. Настася не сходила з думки. Не міг взятися до ніякої роботи. Приказав осідлати коня і виїхав. Щось тягнуло його до Чагрова і рівночасно відпихало відтам в противну сторону. З усіх сторін бачив, як дивляться всі, куди він поїде. Не поїхав до Чагрова, не перевіз ся навіть на другий беріг Дністра, тільки поїхав здовж правого берега, в низ, лугами.
Погода, та вічна погода, тяжіла йому як камінь. Коли вона скінчиться вкінці? Коли ті дощі зачнуть падати? Може бодай тоді сяду спокійно в своїй кімнаті і займуся чимсь. Дуже боявся повороту того стану душі, в якім був, заки полюбив Настасю, хоч знав, що той стан не поверне вже, не може повернути. В мертвій пустці, яка колись окружала його, була вже оаза щастя, з живучим жерелом, зі споминами, солодкими як дактилі, що їх привозять єлинські купці з Византії.
Почав числити ті ясні, весняні дні свого щастя, що зацвило йому серед осені. Було їх всего рівно чотирнайцять.
Перший раз почислив їх — і здивувався, що тревали так коротко, як одна хвиля, як один поцілуй, а прецінь мав вражіннє, що пережив щось великого як вічність.
Почував себе давним, дуже давним, старшим від — батька свого, що так недавно помер. Немов би бачив, як бояри зносять з високого терему в срібній домовині тіло його батька і кладуть на велику, чорну колесницю, за якою стоїть його матір, а перед нею мигтить в останнє пахучий огонь з кедрини, посиланий васильком і маруною. Був свідомий того, що переходить передсінок якоїсь невідомої досі будівлі: бо пора-жаючо ясно бачив минувшість аж до таких подробиць, яких передтим не запримітив, хоч дивився на них. І так пригадав собі, що коли матір вийшла по похороні батька з церкви, то перед нею несли вже тільки золотий знак Комненів, який перед тим несли за нею.
Бачив також, що пережив верх щастя в своїм життю — тих чотирнайцять хвиль в лісі під Чагровом.
Нараз із жахом побачив, що віддалюється від Чагрова, від того місця, де було йому найліпше на землі і їде з бігом Дністра, все в діл і в діл, немов до гробу. По мозку шибнула йому думка, що його любов зацвіла — в осені! Пригадалася йому народня повірка, що коли серед осені зацвітуть вдруге дерева, то се віщує нещасливі, страшні події. Забобонний страх, якого передтим не зазнав, потряс ним. Напрасно завернув коня і летів назад, в противну сторону. Жах, який відчув в тій хвилі, був такий великий, що ціле життє не міг позбутися моторошного вражіння, яке мав, їдучи в діл більшої ріки.
Вїхав в улиці Галича і просто заїхав перед склади Нікона. Переляканий купець вийшов, кланяючися до землі. Князь увійшов до його складу і приказав запровадити себе до окремої кімнати та принести там найдорожчі матерії й жіночі прикраси. Вибрав багато, приказав спакувати й відвезти до Чагрова, а на замок прийти по заплату.
— "Віддаш усе те Настасі Чагрівній! Знаєш?"
— "Знаю, знаю!" вигикав все ще переляканий купець.
— "А памятай, що тяжко відповіш зате, як би хтонебудь довідався, від кого сі дарунки". І вийшов.
Нікон мав такий вираз лиця, як би волів взагалі не зискати навіть такого клієнта, ніж мати таке припорученнє.
Приїхавши на замок, пішов просто до кімнати жінки. Представляв собі, що йде до — Настасі і тішився тим самообманом аж до дверий кімнати своєї подруги. Від тоді що днини заходив до неї; лек-шало на душі від того самодурства. Дощі почали падати, довгі, осінні дощі, а князь постійно ходив до кімнати жінки, хоч коротко у неї сидів. Княгиня скоро приходила до здоровля. А в теремі і в городі помалу притихали сплетні.
Минув місяць, а князь ні разу не скермував коня в напрямі до Чагрова. Він мав свою Настасю в душі і в теремі. Від Чагрова щось відпихало його, якась дивна, таємнича сила, яку теперішні, учені люди називають забобоном, усміхаючися на доказ своєї висшости над тими, що вірять в прочуттє, в сни, і в инші забобони.
Князь дальше пильно відвідував жінку і навіть зживався з тими відвідинами, привикав до них. Раз увійшов до кімнати Ольги й побачив її — всю в слезах. На перший погляд пізнав, що жінка — знає вже його тайну. Він з дня на день очікував тої прикрої хвилі і се було одною з пружин, що тягнули його розбиту, хору душу до кімнати Ольги.