Не допоможе — то так воно і судилося...
Тихо, як ніч, підкралися козаки до міста Синопа. Тихо висадилися на суші донці, підібралися до міських стін. Вдалося тихо, без бою захопити одну браму. Без жодного звуку донці пробралися в місто.
Нараз у бухті залунали постріли. Запалали галеони. Козаки вирішили не перекидати цих великих незграбних суден. Вони їх підпалили, щоб було видніше і щоб у порту почалася паніка.
Сеньйору Гаспероні знову не поталанило. Його чайці було наказано разом з іншими козацькими суднами підкрастись до шарант і взяти їх. Після цього шаранти мали врізатись у гущу турецьких кораблів і відкрити гарматний вогонь з обох бортів.
Наказ — то закон, отже, його треба виконувати, незалежно від того, хочеш ти цього чи ні.
Мов невидимки, прослизнули козацькі чайки повз галеони... Безгучно пройшли в тіні галер. Весла, пообмотувані ганчір'ям, не рипіли в уключинах, козаки затамували подих...
На шаранті було тихо. Тисячний екіпаж уклався спати. Тільки вартові походжали туди — назад.
Тихо-тихо... Спочатку вартові перегукувалися між собою, а там перестали — набридло...
В такі хвилини хочеться думати про щось веселе, а не про оцю осоружну службу... Кого вони бояться, ті капудани? Ве-неційців чи португальців? Іспанців чи алжірських піратів? Ніхто з них сюди й носа не покаже. Ілляхів? Так це просто сміх! У них нема на чім плавати. Чи запорожців? Так вони нападають пізніше...
Хтось наче пройшов поруч.
— Це ти, Азізе? — запитав вартовий. Відповіді не почув.
Азіз все-таки нечема.
Пройшовся по палубі. Азіза не видно. Та онде він, став під облавком, звісився головою в море. Що він там побачив?
Вартовий зирнув за борт. Нічого. Нікого. Тільки хвиля хлюпнула. І в цю мить відчув, що хтось на нього дивиться. Глипнув, крутонув головою — нікого... Вихопив ножа. Тихо...
Що за мана?
— Азізе! — покликав ще раз. — Що ти там бачиш? Азіз мовчить. Підступив до нього. І, як ужалений, відскочив назад. У спині Азіза стирчав ніж. Перелякано подивився за борт — і тут побачив чайку, що тихо, мов примара, випливала з-за галери. Це було останнє, що він побачив... Страшний удар в спину кинув його об борт.
Тим часом козаки вже скрізь хазяйнували на шаранті. Вони проскакували, як тіні, хутко й тихо роблячи свою справу. А справа тая була кривава.
Враз щось задзюркотіло. Наче струмок. Яремко тихо поліз на звук. При місяці побачив — щось ллється. Чорне, густе, блискуче. Вмочив руку, підніс до обличчя.
Відчув, що волосся на голові підіймається дибки. Кров?!
На сусідній шаранті вартовий щось вигукнув. Яремко принишк. Бачив, як козаки лізли вже й на те судно. Вартовий їх ще не бачив, але, мабуть, передчуває біду.
Вартовий гукнув ще раз. І тут побачив Яремко, як темна тінь, мов кішка, стрибнула на турка. Пронизливий крик... Щось зблиснуло на шаранті, почувся крик з другого боку, а через кілька секунд усе судно мовби вибухнуло від несамовитого ґелґоту...
Ще через хвилину залунав одчайдушний крик з десятка тисяч горлянок, запалало, застугоніло, затріщало навколо, і темне нічне море засвітилося дикими вогнями...
Шаранта, захоплена запорожцями, знялася з якоря і, розпустивши вітрила, пішла в саму гущу турецьких кораблів. Важкі чавунні та мармурові ядра засвистіли над хвилями, трощачи все, що попадалося їм на шляху...
— Де отаман? — закричав сеньйор Гаспероні, побачивши біля себе Недайборща. — Він з нами?
— Ні, він залишився на чайці. Йому тут не можна... Бачиш, що коїться?
Козаки, ковзаючись у калюжах крові, носили порох, підкочували ядра, заряджали гармати, цілилися і, як тільки чулася команда Недайборща, стріляли з обох бортів одразу.
Яремко снував тут же, намагався допомогти, але його відганяли.
У відсвітах пожеж, у зблиску гарматних залпів він раптом побачив, що один з турків заворушився, мацнув рукою навколо, налапав ножа і поповз до Недайборща. Ось він підвівся і йде, похитуючись. Ніхто не звертає на нього уваги — тут усі свої...
Яремко вихопив свого ножа й кинувся за турком. Що робитиме, він ще не знав...
Пролунав новий залп. На цей раз з правого борту. Гойднуло шаранту — та так, що вона мало не перевернулася. Турок упав, з ним разом і Яремко — і вони покотилися між снастями й трупами. Поряд з грюкотом промчало ядро.
Потім судно вирівнялося, і хлопець підвівся на ноги. І тут же здригнувся. За якихось три кроки від нього стояв турок...
Що робити?
А турок, вишкіривши зуби, дивився на нього. Яремко задерев'янів. Ось турок ворухнувся, подавсь уперед. Яремкові стало жарко. Турок пригнувся й стрибнув. Яремко ледь встиг підняти ногу. Турок налетів на ногу, Яремка відкинуло вбік, ніж черконув по його рукаву...
Ударив залп. Шаранта хитнулася в другий бік. Яремко знову покотився по палубі, і знову за ним загуркотіло ядро. Яремко щосили штурхонув його ногою, і воно ударило турка в коліно. Той завив од болю, але якось-таки підвівся і, сильно кульгаючи, пішов на хлопця.
І тут пролунав постріл. Яремків ворог впав на палубу. Хлопець озирнувся. То Недайборщ вистрілив з пістоля.
Хитаючись, підійшов до Недайборща.
— Треба було гукнути нас! — він смикнув Яремка за вухо. — Біжи забери в турка зброю — хай тобі буде!..
...То була страшна ніч. Палали турецькі судна, налітали одне на одне, розбивалися, переверталися. Палаючі люди летіли в море, вибухали барила з порохом... Коли вогонь доходив до крюйткамер , тоді судна вибухали фейерверком, розкидаючи навколо палаючі балки, залізо, людей...
Все ж доброму десяткові турецьких кораблів удалося втекти, прорвавши козацьке кільце. Та за ними ніхто й не гнався. Досить було роботи й з тими, що лишилися при Синопі.
Уже збиралося на світання. Бій кипів на морі й на суші, та вже ясно було, що турків розбито...
— Отаманова чайка пливе! Правуй на неї! — гукнув Недайборщ.
— Де чайка? — вихопився Гаспероні.
Недайборщ мовчки показав.
З шаранти просигналили вогнем: ідемо до тебе, отамане!
На чайці вогнем відповіли: добре.
Яремко помітив, що сеньйор Гаспероні раптом зник. Він озирався навколо, але італійця ніде не було.
Де ж він, цей італієць? Кинувся на пошуки...
Він побачив сеньйора Гаспероні біля вбитого вартового, що, приштрикнутий ножем до облавка, звис обличчям у море. Біля сеньйора лежало кілька мушкетів. Один він тримав у руках і цілився в море...
Яремко зиркнув у море й побачив, що отаманова чайка підходить до шаранти. І тут же побачив, як мушкет у руках сеньйора Гаспероні опускається нижче й нижче, цілячись на когось у чайці...
Хлопець тихо підбирається до сеньйора. Він не хоче, не може ще повірити, що сеньйор Гаспероні задумав щось жахливе...
Чайка вже поряд. З шатра виходить Олександр, а за ним Джузеппе і Йован. Лунає постріл — і в цю ж мить Яремко бачить, як Джузеппе кидається на Олександра і штовхає його в воду... На чайці шум. Частина козаків біжить до борту, частина — до Джузеппе. Він лежить із заплющеними очима, з його пробитих грудей цебенить кров…
Олександр випірнає, хапається за борт чайки. Сеньйор Гаспероні знову прицілюється в нього з мушкета. Яремко плигає на італійця — і, коли лунає постріл, підбиває ложе мушкета.
Сеньйор Гаспероні озирається, висмикує з-за пояса ніж.
— Рятуйте! — кричить Яремко, біжить до борту, перечіпається об моток канатів і падає кудись у порожнечу...
Він гепнув у холодну воду, ковтнув її, але все-таки випірнув і вхопив повітря... Озирнувся. Шаранту швидко відносило вбік.
І тут солона хвиля знову накрила його. Коли випірнув, побачив знову шаранту. Хтось, вирвавшись із гурту біля облавка, стрибнув у воду. Услід залунали постріли.
"Мабуть, сеньйор Гаспероні!" — подумав Яремко й замолотив руками й ногами. Боже, як тяжко триматися на поверхні! Згадав про бичачі міхури, що дав Клюсик, але дістати їх не зміг.
— Рятуйте! Рятуйте! Хто в бога ві... — закричав у відчаї.
Хто почує в такому пеклі?
Поряд розкотисте вибухнув турецький неф. Він палав уже довго, та, певно, тільки зараз вогонь дістався до крюйткамери. Яремко побачив — просто на нього летить величезний палаючий дрюк, щогла, чи що... Злякано пірнув.
Коли випірнув, обвуглена, ще гаряча щогла плавала по ряд. Вхопився руками — гаряче. Став хлюпати водою на дерево. Нічого, тепер не пропадемо. Треба тільки міцно триматися...
Олександр сидів і плакав біля Джузеппе. Трієстинець лежав як живий. Здавалося, що зараз він підведеться й почне розповідати якусь кумедну історію.
Йован теж плакав. Плакав і Петро.
— Не вберегли ми нашого Джузеппе, не вберегли, — казав Петро. — Ех, як же мені від того на душі тяжко...
Чайка за чайкою підпливали до отаманського суденця, щоб віддати останню шану тому, хто ціною власного життя врятував Олександра.
Пропливали мовчки. Тільки біля самої чайки козаки підіймали вгору пістолі й стріляли.
Останнім підплив на тій чайці, де раніше був Клюсик, Недайборщ.
Похмуро став біля мертвого. Глипнув на Олександра, розвів руками: не впіймали клятого Гаспероні, втік чи втонув.
Похилив оселедця над Джузеппе.
— А ти ж, друже мій славний, не хотів того Гаспероні, щоб йому всі печінки погоріли, брати в похід. Відчувала твоя голова, серце віщувало... Ех, — витер сльозу Недайборщ та й знову заплакав. — Скільки хлопців втратили... І Клюсика, і Тодося, і Яремка малого, і тебе, і ще, ще скількох!.. Вічна тобі...
І тут Йон-богданець закричав:
— Тихо, хлопці! Що то?
Джузеппе розплющив очі!
Карпо роззявив рота, всунув туди палаючу люльку і ледь не ковтнув її.
— Він живий! — закричали спочатку тридцять горлянок, потім триста, а потім одразу десять тисяч...
— Живий! Живий!
Вранці козаки плавали по всій бухті, гукали, шукали Яремка.
Шукали цілий день. Не знайшли. Вирішили — потонув.
РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ,
що повідає про останній день Софії та Спиридона
Гомін, що народився десь у центрі цього скупчення мечетей, базарів, будинків, брудних хиж та пишних палаців, — той гомін дужчав та гучнішав, насуваючись на будівельний майданчик, що на нім росли вічні мури майбутньої Османіє. Гомін спочатку не різнився від звичайного міського гамору, та от він став наближатися, в ньому почулося щось одностайне — і в мімара Муси тривожно забилося серце.
Мімар Муса, що ходив по риштованнях, заглиблений у власні думи, зупинився і повернув голову в той бік, звідки наростаючою хвилею котився гомін.