Ти хочеш побачити море, Аннет?
— Не кажіть на мене Аннет... Я — Ганна. Панич засміявся:
— Гаразд, не буду... Так поїдеш до моря, Ганно?
— Побачимо.
Мимохідь торкнувшись пестливо рукою гарячого Ганниного підборіддя і побажавши їй швидше одужати, панич залишив кімнату.
Ганні сподобався цей візит. І те, що панич постукав у двері, питаючись дозволу, перш ніж зайти, і що затримав у кімнаті Любашу, щоб не залишатись їм тут віч-на-віч, і люб'язна, делікатна його мова — все це було новим для Ганни, незвичним після грубощів, серед яких вона виростала, після сороміцьких жартів, яких вона наслухалась від каховських баришників. Правда, коли він мимохідь провів рукою по її підборіддю, то Ганну поморозило, як від леза ножа, а коли, вже виходячи, окинув від порога поглядом Ганни-не тіло, то здалося, що він бачить її крізь простирадло відкритою, голою всю, але й це в нього виходило якось особливо, по-панському, і не образило Ганну.
— Оце приворожила,— захоплено проспівала Любаша, коли паничеві кроки стихли за дверима.
— Уже й приворожила,— не втримала посмішки Ганна.
— Вперше таким його бачу... Ні одної він так не провідував... Ой Ганно, попануєш! — в захваті вигукнула Любаша і кинулась до коробки, залишеної паничем.— Що він тут приніс? Духи! Глянь, які хлакони! Такі тільки в барині є... А пахне! Давай я тебе збризкаю, Ганно, щоб Парижани пахла, ха-ха-ха... Не тільки ж їм — коли-небудь треба й нам!
І Любаша заходилась тут же бризкати на Ганну запашним дощем, заставивши її вдоволено мружитись.
За цим заняттям і застали дівчат Сердюки, що ввалились до кімнати без усякого попередження.
— Що це в вас тут так пахне? — розставивши руки, блазнювато забалакав Левонтій.— Чи м'ятою, чи кану пером... і не розбереш.
Оникій тим часом уже заглядав біля столу в коробку. Відкрив найбільший флакон, приклав до ніздрі, з сопінням потяг у себе, наче тертого тютюну:
— Ох і шпигає ж...
Ганні урвався терпець. Розлючена, звелась на перинах і несподівано владним рухом вказала на двері:
— Ану, звідси... Настогидли... Вимітайтесь геть! Дядьки остовпіли, ошелешені, стояли, безглуздо
осміхаючись.
— Ганно... Та що з тобою?
— В коробці ритися прийшли? Нюхати розігнались? Там нюхайте! — розпалилася Ганна.— Ну, чого стали, як пеньки? Любашо, гукни панича, може, хоч він їх виведе!
Це на дядьків одразу подіяло. Обережно, мов по слизькому, вони позадкували до дверей.
— І щоб без стуку більше сюди не вдирались,— кинула Ганна їм навздогінці і знову лягла.
— О, яка ти... Аж мене налякала,— з щирим подивом видивилась на Ганну Любаша, коли двері за Сердюками зачинились.— Одбрила так, що й я не зуміла б! "Вимітайтесь", ха-ха-ха... Рано за виручкою прибігли... Та й справді, що вони тобі тепер, чого їм в зуби дивитись? Рідні дядьки? Пусте: яка вже там рідня, де торги йдуть!
Ганна мовчала, сувора, замислена. Вигнавши дядьків, вона не зазнала від цього радості. Як-не-як, Сердюки були зараз для неї в Асканії найближчими людьми. Щось навіть схоже на жаль чи співчуття торкнуло їй душу, коли вони, розгублені, принижені, опинилися за порогом. Пригадала, як була маленькою і бігала з ровесницями щедрувати до них на панську воловню. (Сердюки, не маючи в Криничках своєї хати, літо й зиму жили при панській воловні.) Тоді дядьки ще не були такими скнарами і радо зустрічали племінницю, відплачуючи за щедрівки заздалегідь заготовленими гостинцями. Пригадалися також материні напучування: триматися дядьків, слухатися їх у всьому... Добре ж вона слухається! Так приструнчила, що вже не вона їх, а вони, дядьки, змушені слухати її!
Сама була здивована спалахом свого несподіваного властолюбства і тим, як просто можна ставити інших собі в підлеглість. На них перших зігнала оскому, на них перших спробувала своєї нової влади, яка мовби мимоволі заставляла її бути черствою і безсердечною з іншими. Може, це й недобре, але почувала, що й надалі діятиме саме так. З'явись дядьки тут удруге, вона вдруге б їх вирядила, хоча, незважаючи на Любашине стрекотання, самотність дедалі дужче гнітила її.
Степ був десь далеко. Аж не вірилось, що сьогодні вона ще спотикалась по стернях, виглядаючи зі шляху бочок з водою. Подруги і зараз там, у пекельнім степу, спотикаються за косарками, а вона вже скупана, в перинах, в парфумах... Гримає, велить, і її слухають. Здається, мусила б нетямитись у радощах від такої наглої переміни, але справжньої радості не було. Відчувала тільки фізичну полегкість, яка одначе не могла замінити собою щось інше, важливе, чого так не вистачало Ганні в житті.
XXXII
— Душа в мене не на місці,— говорила наступного дня Ганна Любаші, коли вони вийшли надвечір на околицю маєтку прогулятись.— Важко мені чогось, тривожно... Того берега пустилась, а до цього не пристала... Та чи й пристану?
— Чудна ти, Ганно,— відповіла Любаша,— їй-богу, чудна. Інша на твоєму місці йшла б і землі під собою не чула, а ти... Ну чого ти така? Хай учора боліло, а сьогодні вже й на ногу полегшало, вся в обнові йдеш, фартушок на тобі, як фата весільна... І ще вона не-вдоволена!
— Що — фартушок, Любашо... Невелике це щастя — фартушок покоївки... Не дорожу я ним.
— Бо легко дістався. Іншим він бозна-чого коштує, а тобі, вважай, даром його піднесли.
— Якось тісно мені в ньому, незручно... І поворозки наче давлять, і кожен, як на білу ворону, дивиться... Мабуть, не родилась я для прислуги, Любашо... Нема в мені холопського дару.
Глянувши збоку на Ганну, Любаша відзначила про себе, що й справді її супутниця мало схожа на прислугу навіть у накрохмаленім фартушку покоївки. Іде й не струснеться. Голову — в чорній блискучій короні кіс — несе, мов яка-небудь княгиня...
— А що б же ти хотіла, Ганно? В антонобілях кататися? Ще покатає!
— Того мені теж мало,— відповіла з напівусміш-кою Ганна.
— Тоді я вже й не знаю, чим він тебе приверне,— розвела руками Любаша.— Хіба, може, пташиного молока з Генічеська привезе...
Неподалік стежки, якою вони йшли, за зарослями очерету працювала велика артіль землекопів. Ганна мимохідь задивилась на них, ошарпаних, напівголих, змучених цілоденною роботою.
— Що то вони риють, Любашо?
— Новий ставок б'ють... Отож бачиш які: на людей не схожі. Все з тачками та грабарками, вергають землю мов каторжники, з ночі й до ночі. А ми тим часом в проходку ходимо, повітрям дихаємо... Думаєш, не заздрять вони нам?
Ганна зупинилась:
— Ставок в степу... аж дивно. Хіба тут можна до джерел докопатись?
— їхнє діло землю вивергати, а воду сюди з арте-зіанів по трубах напустять... Бачиш, ото малий, бистрий, у кепочці, що гурт біля себе зібрав, аршином розмахує? То якраз і є головний водяник, механік водокачки... Він тут із своєю бражкою всю воду в руках тримає,— пояснила Любаша і, озирнувшись, додала напівпошепки: — Кажуть, з тих він, що проти царя йдуть! На каторгу, либонь, уже мав загриміти, та якось в Асканію сприснув...
— Ми бачили одну таку в Каховці на лісопильні,— похвалилася Ганна.— Мені вона сподобалась... Але ж хіба можна всіх зарятувати?
— А я, Ганно, боюсь їх... Як зустріну де цього водяника, то аж потерпну вся... Може, він і не має нічого лихого на думці, а мені здається, що в нього повно бонб у кишенях напхано!..
Відійшовши, Ганна ще раз оглянулась на гурт чорних землекопів, що стояли, закурюючи з водяником, на свіжому земляному насипу. Робочі люди, вони їй близькі, а вона їм уже далека. Проміняла в'язаль-ницькі чохли на підкрохмалену фартушину, зав'язла в таборі панської челяді... Межа, якась невидима грань розкраяла її життя надвоє, відділивши від звичного строкового товариства, що залишилось там, на жнивовищі, в степу. Чи буде тепер їй довіра від них, чи дістане звідти підтримку в скрутний свій час? Вустя, вірна подруга, була там, всі свої були там, а тут біля неї в'ються лише Любаша та дядьки, на яких вона не може покластись, яким не може відкритися своїми далекосяжними помислами. В степу, в дружному колі строковиків, Ганні було якось затишніше, дихалося легше, а тут не знає, кому вірити, кому — ні. Тим часом зараз більше, ніж будь-коли, вона почувала потребу в надійній опорі, щирій душевній пораді. Ступала зараз понад самою прірвою, крок за кроком пробираючись все вище, постійно напружена, тайно розпалена жагою сягнути золотих верховин життя. Передчувала, що нелегко їй буде здійснити свої честолюбні заміри, муситиме одинцем витримати війну проти всього панського кодла. Це її не лякало. Чого-чого, а відваги їй не позичати!..
— Про що ти все думаєш? — зазирнула Любаша знизу Ганні в обличчя.— Скритна ти якась... Не вгадаєш тебе по очах.
— Зізнайся, Любашо: панич тебе підкупив, щоб ти мою душу вивідувала?
— Ганно, бог з тобою!.. Просто мені самій цікаво стало, про кого ти задумалась?..
— Про тих, що в степу.
— Забудь про них, Ганно, тобі тепер з ними не по дорозі. Вони вибудуть строк та й знову на Каховку, а ти...
— А я куди?
— Тільки не в Каховку. Ти вже панича так присушила, що... на твій вік вистачить. На любощі вони нічого не шкодують,— багачкою вийде від нього, яка не промах. Те, за чим в Каховку десять весен треба чухрати, в нього за одну ніч добудеш!..
:— Перестань... свахо,— спокійно обірвала Ганна Лю-башу.
Стежка незабаром вивела їх на Герцогський вал, привела до самої Серафими...
Серед буйної трави білий мармур-камінь горить на сонці золотою насічкою. З чотирьох боків обнесений металевою сіткою, тією самою, з якої в Асканії напинають вольєри для птахів. Наглухо звідусіль оплетене Серафимине місце, тільки в небо й відкрите... В мовчазній задумі дивилася Ганна на горючий дівочий камінь. Не знала грамоти, не вміла читати, і від того насічений напис видався їй особливо значущим, зловісно спрямованим проти неї самої, проти сміливих її устремлінь, наче це сама доля писала їй отут золотом на камені грізну свою пересторогу.
"Ні, я буду обачнішою,— подумала Ганна, неквапом рушаючи далі.— Дасть бог, я з ними й за тебе поквитаюся, сестро..."
— Живою привалили, каменем придушили,— зітхнула Любаша, похнюпившись.— Моторошно мені стає, коли тут проходжу... Здається, що вона й досі лежить у землі жива і все чує...
Незчулися, як вийшли на Зовнішні Ставки. Так звалося просторе, розузорене ставками вгіддя, західне крило Великого Чаплівського поду, що прилягало одним краєм до асканійських парків, а другим — переходило у відкритий степ.