Гілея

– Не плач, Варочко, це твій тато...

– Ромка, стройся!

– Вона вечеряла? – спитав Роман Параску.

– Нагодована, спати її треба покласти, Романе Олексійовичу.

– Хочеш спати, Варочко? – Роман так і тримав дочку на руках.

– Хочу.

Мірошник відніс Варю в свою кімнату, посадив і заходився лаштувати постіль, дістав чисті простирадла, підбив подушку.

– Роздягайся, Варочко.

Варя акуратно склала платтячко, згорнула в трубочки кісники й лягла.

– Ви можете йти, я не боюсь, – випросталася в ліжку, натягнувши на шию ковдру.

– Я посиджу, Варю... Ми поговоримо з тобою. – Роман сів на ліжко і взяв холодну доччину руку.

– Про що поговоримо?

– Ти мені розкажеш про себе, як вчишся...

– Я вчуся на "відмінно" й "добре" в третьому класі, – сказала наче під чиюсь диктовку.

– А звідки ти приїхала?

– Ми живемо в Челябінській області... Мене мама привезла до бабуні в Харків на канікули...

– Мама залишилася в Харкові?

– Так. Коли ми їхали з дідусем до вас, то вона йшла за поїздом і плакала.

– Ти мені повинна говорити "ти", Варю...

– Я знаю, бо ти мій тато, а татів називають на "ти"... А Михайла Івановича я, коли забуваю, то теж називаю "татом"...

– Він не кривдить тебе?

– Ні, він тільки... – Варя змовкла, ніби щось пригадувала.

– Що він? – допитувався Роман, зневаживши прописні істини педагогіки.

– Він тільки... забирає у мами гроші, які ти надсилаєш нам, – непомітно для себе Варя перейшла на "ти". – І мама плаче, коли він приходить п'яний... Я теж боюсь і ховаюся... А коли він не п'яний, то приносить мені гостинці, цілує маму й мене і сам плаче...

– А мама працює?

– Мама працює бухгалтером, – старанно вимовила Варя, – на фабриці.

– Ромка, на вихід! – прочинивши двері, шепнув Юхим Іванович.

– Тихо, діду, потім прийду.

Мірошник вимкнув світло і знову сів біля дочки, вона знайшла його руку, притиснула до щоки і заснула.

Юхим Іванович був у доброму настрої, розповідав про все, що стосувалося його персони, згадував ольвіопільських знайомих, шкодував, що нема балалайки, і Роман уже втратив надію почути від нього, яким чином Варя й Олена опинилися в його батьків у Харкові і що, власне, означає приїзд Варі до нього. На всі ці запитання Юхим Іванович відповідав: "Одне слово, жисть, Ромка" – і знову патякав про всяку всячину.

– Видно, що приїхала з якимсь намеренієм, – встряла в розмову Параска.

– Іменно, – підтвердив Юхим Іванович, якому трохи розвиднілося після четвертої склянки чаю. – З намеренієм, Ромка, прибула твоя колишня супруга... У ногах твоєї матері валялася, щоб простила, бо жисть її, значить, дала тріщину і... розкололася... Виходила заміж у війну за директора радгоспу, а він за ці роки дослужився до... ручки. Збирає залізний брухт, а все через чарку. Бо хто не вміє пити – хай не береться, – зробив висновок Юхим Іванович. – Та й годами він дуже, значить, перегнав Олену, і тепер вона пішла в розвідку на предмет вашого контакту, Ромка... Два дні вони з твоєю матір'ю плакали, а потім вирядили мене, щоб я показав тобі дочку. Сказано, щоб через два дні вернувся, а якщо твоя згода, то щоб і ти з нами прибув. Ромка, на виході – Юхим Іванович взяв пляшку, але вона була порожня. Мабуть, з горя дід підпер рукою щоку і голосно заспівав:

Ой із Колимського дальнього края,

Ой шлю тобі я, малютка, привіт...

Хтось постукав у стіну, і Мірошник упізнав голос Лобана:

– Та припиніть, нарешті, ці співи – працювати не можна.

Дід, не звертаючи уваги, послав ще одного привіта невідомій "малютці" і заснув.

Вранці, попросивши Параску доглянути Варю, поки він повернеться, Мірошник пішов у райком. Біля редакції зустрів Лобана:

– Пробачте, Петре Петровичу, за вчорашнє... дід приїхав, то...

– Нічого, нічого, – посміхнувся Лобан, – буває. Кажуть, у вас дочка об'явилася?

– У мене завжди була дочка...

– Даруйте, але я не знав, що ви одружені...

– Був одружений.

– Буває, буває, усі грішні, – і Лобан зник за дверима.

Мірошник подзвонив у кілька колгоспів, прийняв відвідувачів і, сказавши секретарці, що не буде до вечора, сам сів за кермо і під'їхав до хати. Варя стояла біля хвіртки.

– А я вас жду, тату... Тьотя Параска сказала, що... ти приїдеш за мною.

– Сідай, Варю, ми поїдемо з тобою в степ.

Мірошник вивів машину на семидольський шлях. Він і сам не знав, чому саме повернув на нього, виїхавши із містечка. Інколи Варя, забачивши стару скіфську бабу, просила батька зупинитися, і вони, оглянувши її, ішли зеленими врунами, потім заїжджали на пасовиська до величезних отар, чабани частували їх свіжою бринзою і кислим-кислим вином.

Дивлячись на дочку, Роман знаходив у ній все більше і більше свого. Вона й сміялася так, як він, і ніс був його, і брови – чорні, розльотисті. Хіба він зможе тепер, побачивши її, маленьку, беззахисну, залишити, щоб вона чула сварки і тремтіла зі страху перед якимсь чужим п'яним Михайлом Івановичем? Треба забрати її, щоб жила біля нього... Можна попросити Параску, щоб доглядала й Варю, має своїх п'ятеро, то ще одне буде...

Але ж Олена не віддасть дочки, думав про Варю й забув, що є жінка, зрадлива й, мабуть, нещасна... Але пін не зможе жити з Оленою. Все їх коротке спільне життя було випадковим, як і зустріч, і одруження, й розлука.

– А яке це село? – запитала Варя.

– Семидоли. Бачиш, яке велике й красиве. – Мірошник зупинив машину.

– Можна, я піду на той горбик, подивлюся?

– Можна, Варю.

Звичайно, Олена задумала повернутися до нього... Вона знала, кого послати. Тепер він втратить спокій, тепер він щодня буде згадувати свою дочку, буде мучитися і шукати виходу. А вихід може бути єдиним – зійтися з Оленою. Без прощення, без кохання, заради дочки...

– Тату, йди сюди! Швидко, – гукала Варя, – побачиш щось смішне!

Роман підійшов, і Варя, показуючи пальцем на синю бідарку з одним великим і другим малим колесом, дзвінко сміялася, бідарка подолала крутий схил, з неї зіскочив здоровенний білявий міліціонер і, приклавши руку до кашкета, привітався:

– Здравія бажаю, товаришу Мірошник!

Варя побачила, як усміхнувся тато і потис міліціонерові руку. Потім тато перестав усміхатися і пильно дивився на якусь тьотю з великими синіми очима, що сиділа в бідарці. Тьотя була висока й гарна,вона теж зійшла з бідарки, і тато простягнув їй руку.

– А це моя донька, – показав тато на мене.

– Донька? – Синьоока тьотя подивилася на тата так, ніби він украв мене.

– Я вас давно не бачив, Настуню, – сказав тато.

– Велика печаль! – чогось розсердилася вона і сіла знову в синю бричку. – Поїхали, Милентію!

– Можна їхати? – запитав тата міліціонер.

Тато кивнув головою, ми сіли в машину і теж поїхали. Тато чогось довго мовчав.

17

(Із зшитка Ганнусі Гомон)

Остап Веремійович біг лісом, біг просіками, пробирався через чагарники, спотикався об пеньки і кричав хрипким голосом: .

– Іване-е! Іване-е-е! Син! Си-ин!

Ліс мовчав. Остап Веремійович надибав криничку, напився води й знесилено сів на траву: де ж той Іван подівся? Знову пішов, гукаючи, старий лісник. За плечима у нього погойдувалася торбинка, зготовлена на радощах Одаркою: може, доведеться людей почастувати?

Аж підвечір знайшов Остап Веремійович Запорожного біля смолокурні – чорний, як чорт з пекла, тільки очі блищать.

– Ваню, Ваню, син! – крикнув здалеку лісник.

– Що? .

– Син! Народився в Яринки.

– Брешете! – чомусь не повірив Іван.

– їй-бо-присій-бо! – забожився Остап Веремійович і обняв Івана.

Той вирвався з цупких рук лісника і кинувся бігти.

– Куди ж ти?! – гукнув Остап Веремійович.

– Не знаю, – зупинився Іван. Він і справді не знав, куди й чого біжить. – Скільки важить?

– Привезе Яринка, тоді й зважимо, – розсудив Остап Веремійович. – Скільки не є – все наше... Такий хлопчик! Ну, козак!

– А ви хіба бачили?

– Ні, але такий уже козак та... – Остап Веремійович вийняв з торбинки пляшку й закуску, налив у щербату чарочку. – Щоб ріс щасливий!

Випив і налив Івану.

– За нього й за Яринку!

Вранці Іван, за добрим звичаєм лісників, посадив на подвір'ї дубочка на честь народженого сина. У кімнату, де лежала Яринка, сільська акушерка не пускала нікого, й Іван простоював біля вікна годинами. Яринка, бліда, щасливо посміхалась і щось говорила йому.

– Що вона говорить? – спитав, коли вийшла акушерка.

– Каже, що любить тебе...

Потім Яринку приходили вітати вчителі й подруги. Навіть Явдоха Прах прийшла, поклала хліб на рушнику і квіти.

– Таке вже щастя у вашій хаті...

– Вродилося, та й усе, – відказала Одарка і, щоб не наврочила Пращиха, пришпилила непомітно шпильку до білої ковдрочки, якою був накритий хлопчик.

Явдоха сиділа довго, ніби чогось чекала. І справді, як тільки Одарка вийшла на кухню, Явдоха тицьнула Яринці записочку:

– Данило просив передати. Ти вже, Яринко, звиняй, але прийти не може...

Яринка хотіла сказати щось зле Явдосі, але стрималася і записки не порвала: може, просто людина поздоровити хоче...

"Яринко! – прочитала вона, залишившись сама в кімнаті. – Поздоровляю тебе з сином. Я люблю тебе і не шлю тобі проклять за зраду. Я люблю тебе і таку, не мою. Світу мені без тебе нема і не буде. Д. П."

Яринку кинуло в жар. Знову Данило. Коли він дасть їй спокій? Вона пошматувала записку, щоб не побачив Іван.

Хлопчика назвали Михайликом. З цієї нагоди запросив Іван гостей. На радощах навіть Данилові сказав, зустрівши в конторі колгоспу, бо незручно було усіх запросити, а одного обійти.

Данило подякував, але не прийшов. Після тієї зимової пригоди вони обминали один одного: щадили, певно, не себе, а Яринку.

Хата наповнилася піснями.

– Візьми, Іване, маленьке, щоб не злякалося, – подала Одарка Михайлика, – погуляйте.

Іван, обережно несучи сина, вийшов на подвір'я. Ось воно, його кохання, його радість, його життя. Він і не мріяв про таке щастя, коли возив уночі тачкою торф на Овечому.

Підійшов листоноша:

– З синочком уже парубкуєте, Іване Трифоновичу? А вам кореспонденція, – подав Запорожному саморобний конверт. Почерк був незнайомий, якийсь круглий, дівочий.

Іван сів біля палісадника, відкрив конверт.

"Добрий день, Іване Трифоновичу! Цього листа вам пише Ганнуся Гомон.