Я стояв біля вікна, тримаючись за пасмату штору, й дивився на паруючий асфальт. Через калюжі з шумом проїжджали автомобілі, а за забризканим склом кабін вгадувалися людські обличчя. Жінки під пасматою парасолею не було, хідник знову порожній. У цей час задзвонив телефон.
— Привіт, — сказав мій колишній однокласник Михайло. — Тут у нас невеличка оказія, може, прийдеш?
— Дощ, — сказав я, — і мені зовсім нікуди не хочеться йти.
— Раджу прийти, — сказав таємниче Михайло, — в нас має бути одна дуже симпатична дівчина, яка, на жаль, без кавалера.
Я закусив губу й мовчав.
— Ти чуєш мене? — спитав Михайло.
— Так, — мовив нарешті я. — Здається, я прийду…
Історія п’ята.
Манекен
1
Не відаю, що мені сталося. Здавалося, довго перебував у мороку, а може, став його неодушевленою частиною — і от прокинувся. Стояв у вітрині цілком в ідіотській позі, на мені були сорочка, штани і джемпер, притому цілком пристойні, бо непристойних речей на вітрину не виставляють; побіч стояла манекенка, так само цілком пристойно одягнена, і я сказав їй кілька привітальних слів; але те, що сталося, було тільки зі мною, бо манекенка й бровою до мене не повела, а коли я торкнувся до неї, виявив, що це таки холодна лялька, опудало до одежі, а не жива істота; єдине, що мене в цій історії здивувало, — її обличчя було напрочуд мені знайоме, тобто це була не безлика й бездушна маска, як це трапляється часто, а майже живе обличчя, яке я не тільки десь бачив (як це було з чоловіком на дорозі чи з дівчиною-пітією), а біля якого досить близько жив. Зрештою, з того можна було б і не дивуватись, адже я й справді простояв тут опудалом, у цій вітрині, бозна-скільки часу, отож і мав коли призвичаїтися до своєї сусідки, хай ми були й бездушні істоти. А може, подумалося мені, не такі вже бездушні, мали образ людський, отож, гадалося мені, не може бути, щоб, здобувши форму, ми не взяли від людей їхньої суті чи змісту, тобто щоб не стали тими, ким нас зробив Майстер; зрештою, чи не так само був колись створений Богом Адам? По той бік од манекенки стояв ще один чоловік, але й він виявився бездушним бовваном, хоч і його обличчя було мені конче знайоме, так, ніби я з цим чоловіком не мирився чи принаймні він мене дратував. "Чи не з-за цієї жінки?" — подумав я не без іронії, бо тут і справді міг вийти банальний любовний трикутник, адже ми були зачинені разом у досить локальному просторі: одна жінка й два чоловіки, а в такій ситуації чого сподіватися доброго, суперництво між чоловіками обов’язково має виникнути, ба й змагання.
І от зі мною сталося те, що сталося, я навіть помітив на завмерлих вустах того другого, що він безконечно з того радий, бо, нарешті, залишиться з манекенкою сам, і на його мертві вуста налізло щось ніби усмішка, і це в той час, коли манекенка виявляла повну безпристрасність.
"Ну, і кат з ним", — подумав я і роззирнувся.
Ми були яскраво осяяні електричним світлом, однак ліхтарі на вулиці погасли, отже, була ніч. Я побачив у кутиках вітринного скла кубики сигналізаторів, і от тільки тепер до мене дійшло, що маю звідсіля якось вибратися, що я, жива істота, у якийсь спосіб потрапив у вітрину магазину, тож мушу вести себе цілком обережно — принаймні мене легко можуть прийняти за злодія; отож, тільки діткнуся скла, як у міліції задзеленчить і замигає, і сюди прискочить жовто-синя машина, мене відвезуть у відділення, де почнуть установлювати мою особу, що їм навряд чи вдасться, адже манекени не записані до реєстрів живих людей.
"І що буде тоді?" — міркував я, все ще намагаючись зберегти натуральну позу манекена, хоч це, виявляється, не так легко, а стояти манекеном жахливо незручно.
Далі мене засадять до тюрми як бомжа, адже у мене й паспорта нема, тобто мене засадять до тюрми не просто як бомжа, а як злодія-бомжа, котрий заліз у вітрину універмагу ясно з якою метою. Можна було б вибратися з вітрини в самий магазин, але там бігали вівчарки, з якими зустрічатись я мав ще менше бажання, ніж з міліцією. Отже, рішення могло бути тільки одне: вибити вітрину і, поки прикотить міліція, спробувати зникнути в темних сутінках вулиць. Уживати для цього діла манекенку (тобто щоб вибити нею скло) мені не хотілося, а може, й справді в тому попередньому, манекенному житті у мене були з нею ніжні стосунки, а от ужити для цього свого суперника — що може бути приємнішого?
Але тут сталася досить дивна річ: я наклав руку на скло і раптом відчув, що воно чи плавиться під рукою, чи вгинається; більше того, рука моя ніби пройшла крізь скло, бо одразу овіялася вітром, а в ту ніч було вітряно, хиталися дерева й матилялися гілки, ніби хотіли струсити із себе листя. Я притисся до скла обличчям, і мені забило дух пряною вологістю вітряної ночі.
Тоді я зважився на наступний експеремент: розігнався й стрибнув просто на склю, і того скла ніби й не було — я впав по той бік вітрини, трохи подряпавшись і побившись, але не через розбите скло, а об каміння й асфальт хідника; каміння тому, що я сильно стрибнув і упав аж біля брівки.
Мені здалося, що в усіх міліцейських відділках міста задзеленчала й замигала сигналізація, що вже сюди покотили жовто-сині машини, отож не став чекати й, накульгуючи, подався між розтріпані дерева — вітер туго бив мені в обличчя, а я пив — напитися його не міг, ніби й досі відчував нестачу повітря.
Але далеко я не відбіг, бо мене зацікавило: чи справді я увів у дію сигналізацію і чи примчаться машини? Машини й справді примчалися, з них почали висипатись, як мак, темні постаті, та я не чекав, щоб вони мене помітили, — подавсь у якийсь під’їзд, перебіг двір, який, на щастя, виявився прохідний, і вискочив на іншу вулицю — промчав по ній, знову побачив під’їзд, сховавсь у ньому, пересік ще один прохідний двір, а коли опинився на зовсім порожній вулиці, мусив сповільнити крока: задихатися став од цієї втечі — тіло моє ще не було призвичаєне до таких навантажень, та й треба було подумати, куди це я тікаю і що з того може вийти.
Я спинився. Розгарячіле тіло продував вітер, окрім того, відчував уже і втому, а мені в цьому місті таки нікуди було йти: єдине законно надбане в ньому місце було втрачене, окрім того, захотілося їсти, і я й гадки не мав, як можу те нестерпне почуття загасити. Поривсь у себе в кишенях, але вони, звісна річ, були порожні — уряджувачі вітрин ще не були на такому високому фаховому рівні, щоб класти в кишені одежі, яку вони натягли на манекена, ще й непорожнього гаманця чи ключі від квартири, притому обов’язково з биркою, на якій написано адресу.
Брів мокрою, порожньою вулицею, не хідником, а серединою; очевидно, невдовзі перед тим сипав дощ, гілля наді мною все ще несамовито матилялося, вітер вив і сміявся з мене, ніби це я пробудивсь у вітрині зі своєї волі.
Вирішив віддатися на волю інстинктів: хай ведуть мене ноги, куди хочуть, — може, щось під руку й навернеться. Тим часом я підійшов до палацу культури "Україна" й спинився якраз навпроти, біля гастроному. І мені прийшла в голову цілком раціональна думка: коли я міг так легко вийти з вітрини, то чи не можу так само легко в неї зайти. Але й тут по кутках були кубики сигналізації, і я не зважився вдиратися до гастроному, хоч як мені хотілося їсти, а пішов до метро, тут перетнув вулицю через перехід і біля кас "України" прихилився до скла, власне, обмацав його руками: чи подасться воно так само, як і скло вітрини, — тут кутиків сигналізації не було.
І скло подалось. Я пройшов вільно крізь нього, так само вільно дістався до вестибюлю і вже там відшукав сидіння, на яке не сів, а впав, мені миттю склепилися очі: тут уже мене, коли й знайдуть, то не назвуть злодієм, бо тут, здається, нічого й красти.
2
І Максові приснився сон… Ніби йшов через болото, ноги западали у твань по коліна й вище — був озутий у високі мисливські чоботи, в руках тримав рушницю, а над головою пролетіло дві дикі качки: попереду мчав, витягши довгу шию, качур, а за ним трохи збоку — качка. Макс прицілився і вистрілив, рушниця спалахнула полум’ям, а качки спокійно полетіли далі; тоді він вилаявся й пішов через болото далі, ляпаючи водою і ледве вириваючи з твані ноги… Там попереду щось засвітилося, ніби палили вогнище, він подався туди й побачив, що біля вогнища сидять чоловік і жінка, над вогнем привішено казанця, і там сито булькає пшоняна каша. Побіч розіпнуто намета, незвідь-чому подумав, що, поки бродив із рушницею, ці двоє встигли порозумітися, хоч жінка належала йому, а не цьому другому.
— Що, вцілив? — спитав той другий, обличчя в нього було нерухоме, як у манекена, а на вустах лежала застигла манекенська посмішка.
— Ні, — сказав Макс, вибредаючи на сухе, його чоботи аж лискотіли від багна. — Що тут у вас сталося?
— А що може у нас статися? — спитала жінка й повернула бездумне з пап’є-маше обличчя. — Сидимо й розмовляємо. Про тебе.
— Про мене? — спитав він насторожено.
— Ну так, — сказала жінка. — Про те, що ти стільки років ходиш на полювання, проте ні разу нічого не вполював. Про те, що ти змінився останнім часом і навіть не ревнуєш мене до Михайла… Про те, що з тобою щось відбувається останнім часом. Скажи, що з тобою відбувається?
Довкола вогнища стояв розріджений ранок, хитка синя сутінь, у якій повільно народжувалося світло дня. Макс подивився на гладінь води, що там далі розстелялася в досить широке озерне плесо, вода була сталевої барви.
— Не знаю, — сказав він. — Живу в якомусь лихому передчутті.
— Передчутті чого? — спитав Михайло. Він, певне, змерз, бо тяг до вогню руки, і вони, облиті жовтим світлом, були ніби протези.
— Передчутті кінця. — Макс задумався, все так само нерушно дивлячись на сталеву гладінь озера, там мигало крильми двоє білих чайок. — Можливо, передчуття кінця світу, а може, якоїсь зради чи, може, безповоротної втрати — не знаю. Нічого не знаю, а передчуття є.
— Гадаєш, що я зраджую тебе? — сказала жінка. — Ти здоровий, Максе?
— Не знаю, — відповів він. — А хіба це неправда?
— Що неправда?
— Ну, а те, що як тільки я пішов… Ну, коли ви вирішили, що саме мені йти на полювання… Ну, ви самі знаєте…
— По-моєму, це ти повів нас на полювання, ще й настоював, схаменися, Максе! — сказала жінка.
— Так, — сказав він.