Я ж тихенько молилася, щоб вони встигли, щоб врятували матір з дитиною.
Почали оперувати. Я і санітарка стояли в масках над столом, тримали кожна по дві лампи. Було незручно, терпли руки, смерділо гасом. Поступово з мене спадала тривога – довезла, встигла, тепер врятують, врятують…
Коли залунав плач дитини, я здригнулася, скло однієї з ламп впало на підлогу, а за ним і я. Отямилася від нашатирю. Санітарка підтримувала мою голову, Ірина В'ячеславівна міряла тиск, а Борис Вахтангович посміхався:
– Ну, чого розкисла? Вже все позаду, операція закінчилася. Он глянь, яка дівчинка народилась – гарна, мов лялечка.
Кілька годин потому, напоєні валеріанкою, гарячим чаєм і чаркою оковитої, я, чоловік породіллі та голова колгоспу вирушили додому. То бігли, щоб зігрітися, то падали в сани. Як їхали сюди, дуже поспішали, з саней не злазили, добряче замерзли. Тепер було веселіше, та й настрій кращим. Як добре все закінчилося!
Через три тижні Катря з дитиною повернулася додому. Жінка була весела, посміхалася.
– Миколаївна, ми назвали дочку твоїм іменем – Аксенія.
Мені не сподобалося – яка я в біса Аксенія?! – та що поробиш.
– Добре, добре, тепер будемо вдвох боротися, щоб росла здоровою. Буде вам на старості помічниця.
Кожного тижня навідувалася до малої, перевіряла, чи Катря виконує всі мої вимоги щодо годування, доглядання. Скоро дитинка вже тримала голівку, добре набирала вагу.
Якось Катря сказала мені:
– Правда ж марно мені живіт різали? Я б і сама народила!
От тобі й на! А я ж думала, що вона хоч після лікарні все зрозуміла.
Дитина розвивалася нормально, агукала, посміхалася, мене впізнавала. Та все ж я чомусь тривожилася.
У Катерини і так було обмаль молока, а коли вона пішла в колгосп працювати, то зовсім не стало. Довелося перейти на коров'яче, спочатку, звичайно, розведене. Добре, що мали власну корівку, яка хоч і мало молока давала, та для дитини вистачало.
За Аксенією дивилася баба Мотря, сувала їй пряники зі свого рота. Почалася диспепсія, дитина схудла. Я наказала давати вітамін "Д", більше бувати на повітрі. Ніби все нормалізувалося.
Потім я на два тижні їздила у відпустку до Хандальська, коли ж повернулась, одразу навідалася до Катерини. Дитина була бліда, якась в'яла, пахвинні лімфовузли у неї були трохи збільшені, дихання стало жорсткувате. Вирішила проконсультуватися з райпедіатром. Той пояснив такий стан дитини тим, що вона народилася взимку, до того ж у вже не молодої матері.
– А що спить багато, подивись, чи не додають до жуйки маку, – порекомендував наостанок.
Я ж перелякалася. Може і справді старій бабі важко весь день з дитиною, може і хоче, щоб та більше спала, була спокійнішою і додає трошки маку. Тут же поговорила з Катрею, прискіпливо розпитала бабку. Обидві клялися, що цього не робили.
А дитина в'яла, як зрізана квіточка. Я вирішила, що у вересні, щойно встановиться санна дорога, повезу її до педіатра, зробимо аналізи. Та не встигла. Наприкінці серпня дитини не стало – померла уві сні.
Я була в розпачі: не змогла врятувати! Який же я медик, як мені можна довіряти здоров'я, життя людей?! Яка ж хвороба була у дитини? Від чого ж вона померла? Мені це обов'язково треба було знати, щоб більше такого не повторилося.
І я наважилася. Нікого не вмовляла, не пояснювала (однаково не зрозуміли б), а просто заявила, що понесу дитину на розтин. І голова колгоспу і батьки не погоджувалися.
– Що вже вдієш? Не допоможеш, не воскресиш. Та й проїжджої дороги зараз немає, ще й роботи в колгоспі багато – якраз іде збір живиці.
– Та ви мені не потрібні, – не відступала я.
Спеленала трупик, завернула у велику Катрину хустку, поклала до кошика і з такою страшною ношею вирушила сама в Довгий Міст, пообіцявши після розтину повернути тільце для поховання. Всю дорогу журилась і подумки просила у дитини пробачення:
– Пробач Аксінька, що несу тебе на розтин, але так треба. Треба знати, від чого померла ти і твої старші брати й сестри.
Йдучи тайгою, згадала баладу Гете "Лісовий цар", про те, як батько з сином на руках скакав на коні через ліс. Син був хворий, марив, батько вмовляв, заспокоював, гнав коня. Та коли виїхав з лісу, на руках лежав уже мертвий малюк. Не встиг, бідолаха. А я ж була встигла, та це не допомогло.
На розтин зібралися всі лікарі – стояли серйозні, мовчазні навколо величезного холодного стола, на якому сиротливо лежало малюсіньке тільце. Я з острахом чекала свого вироку. Де я помилилася, в чому завинила?
Щойно розтин було зроблено, все стало зрозуміло – міліарний туберкульоз. Усі органи черевної порожнини у дитини були засіяні малесенькими бугорочками, наче хто вкинув туди жменьку проса. Я глибоко зітхнула і мов крізь вату почула:
– Оксаночко, бачиш, твоєї вини немає. Ця хвороба невиліковна, та й діагностувати її без лапаротомії неможливо, – підсумував педіатр.
Знову цей туберкульоз, це ж він косив сім'ю Піскових з Тібішета. Тут же стала гадати, хто ж міг заразити дитину – батьки, бабця? Через два дні всі троє пройшли рентген, але легені виявилися чистими, туберкульозу в них не було. А корова? Дитину ж годували молочком від власної корівки. Може тварина хвора? Зв'язалися з районною ветеринарною службою, і у корови дійсно виявили туберкульоз.
Потім перевірили всю рогату худобу в районі. Якби ж раніше! Аксиньку вже не повернеш. А я так хотіла, щоб хоч ця, остання, дитинка Катрі жила!
-13-
Ми з мамою мріяли засадити своє подвір'я квітами, і коли настала весна, почали активну роботу. Насіння у нас було з самого Київського ботанічного саду. Перед від'їздом мама зайшла туди запитати, які квіти краще переносять суворий клімат і зможуть рости в Сибіру. Співробітники-науковці здивувались такому питанню, і мамі довелося розповісти, що вона їде до доньки у заслання, а там не садять квітів, лише у тайзі ростуть маленькі дикі квітки, які зовсім не пахнуть.
Вчені довго радилися, вибрали елітарне насіння, не пошкодували, а також дали розчин, в якому необхідно замочити насіння перед садінням, і ще багато настанов, порад, побажань. І дуже прохали повідомити їм результати. Тепер ми з мамою почували себе науковцями-практиками ботанічного саду, хоч дослідження пиши!
Взялися робити все за наукою. Між двома загостреними кілками натягнули бинт і розмітили рівні клумби. Капкаринці дивувалися, посміювалися:
– Бавляться, нічого у них не виросте!
Ми розповіли, що у нас в Україні у кожному селі біля кожної хати є квітники, що дівчину, у якої немає квітника, навіть ніхто не посватає. Прихильників нашого починання знайшлося всього троє: Ніна, Настька і Фрося. Ми дали їм частину насіння, і вони з охотою садили у себе і допомагали нам.
Уздовж стежки ми посіяли айстри і чорнобривці, під вікнами – матіолу, попід стінами – стрункі мальви, біля ґанку – в'юнки, на окремих круглих клумбах – портулаки, а з обох боків паркану – настурції та чорнобривці. По кутах огорожі пересадили з лісу молоденькі берізки, а з боків ґанку – кущі дикої черемшини. На городі за сільрадою, після того як посадили картоплю, посіяли соняшники і мак.
Ретельно доглядали, поливали, пололи бур'яни.
У середині липня вже все буяло і цвіло. Капкаринці щодня приходили посидіти на східцях нашого ґанку, помилуватися красою барв, подихати чарівним запахом квітів. Особливо ефектно виглядали клумби з портулаків. Ми нагорнули землі, зробивши трохи вищими, і їх вкрили різнокольорові квіти так густо, що й листочків не було видно, просто великі яскраві півкулі по обидва боки стежки! А повні рожеві мальви так нагадали Україну… Соняшники виросли невисокі і, звичайно, дозріти не встигли. Сибіряків дуже вразило те, що ці жовтогарячі квіти повертали свої голівки за сонцем – капкаринці ходили і спеціально перевіряли.
У трьох наших послідовниць теж все виросло і зацвіло. Вони дуже раділи і пишалися цим.
В кінці серпня стало холоднішати, усі квіти, крім айстр, одцвітали, не встигаючи дозріти. Ми викопали по кілька кущів кожного виду і перенесли до хати, щоб вони доцвіли в теплі і можна було зібрати насіння.
Другого вересня вночі випав сніг, вкривши білими шапками квітучі айстри. Ми з Ніною кинулись їх рятувати. Викопали з корінням і пересадили у дерев'яні ящики, які вже давно були заготовлені у слюсарні. Прикрасили такими вазонами і сільраду, і школу, і колгоспну контору, ще і людям по хатах роздали.
Вся Капкара і Тібішет наступного року збиралася розбивати у себе квітники. А ми з мамою раділи, що тепер і в Сибіру люди будуть милуватися красою українських квітів.
-14-
Якось вночі мене покликали до породіллі. Шістнадцятирічна незаміжня Совихина донька Настька завагітніла, за чутками, від естонця, який жив аж в Покотеєво і якось гостив у Новій Капкарі у свого знайомого по зоні. Чи знав він, що Настька від нього вагітна, невідомо. На всі запитання дівчина вперто мовчала. Совиха ж заявила, що буде рада онукам. Чоловік загинув на фронті, донька підростала, допомагала матері у зборі живиці. Настька була симпатична, білява, кирпата, в ластовинні. Вона перша згодилася засадити своє подвір'я квітами; посадила і берізку, і кущі черемшини біля ґанку.
Я вже не раз оглядала її. Вагітність проходила нормально. Ніщо не віщувало біди. І зараз перейми проходили без ускладнень. Настька поводила себе гарно, терпіла біль, не кричала. Вранці перейми почастішали, а ще через кілька годин народився хлопчик. Правда, йшов не голівкою, як треба, а сідничками. Я швидко оглянула дитину, ніби все гаразд, чудовий малюк, кричав голосно. Обрізала і обробила пуповину, приклала дитину Настці до грудей. У молодої матері очі світилися, а на вустах була щаслива усмішка. Раділи і ми з Совихою, та, очевидно, зарано. Мене непокоїло, що послід не виходив – вже пора б. Застосовувала всі описані в акушерстві методи – ніякого ефекту.
Поки послід не вийде, кровотеча не припиниться. Тоді, тоді… Ні! Навіть думати про це не хотіла. Пройшло ще хвилин двадцять, та нічого не змінилося. Необхідно було негайно робити ручне видалення посліду. Це дуже складна операція, у мене ж такої практики не було, хоч теоретично знала кожен рух. Як же ж бути?!
Наказала Совисі до породіллі не підходити, нічого не чіпати, а хлопців послати рубати лід до старої глибочезної криниці за селом (там на самому дні лід тримався навіть влітку).
Сама ж, закусивши губи, щоб не тремтіли, кинулась у сільраду до телефону, стала дзвонити в Довгий Міст.