Ще з дня ключниця Малуша з дворянками приготували в стравниці все для святкової вечері, накрили стіл і поставили страви, на сіні в куті світлиці — кашу з пшениці й ситу з меду — для померлих, що нібито злітались святкового цього вечора додому і вечеряли разом із живими.
У теремі було тихо. За вікнами рипів мороз. Скляні маленькі шибки з олов'яними оковками затягла срібна паморозь; у сінях, світлицях, стравниці горіли свічки й світильники, тягнуло теплом, пахло свіжим сіном, смачними стравами.
Під вікнами терема час від часу чувся тупіт ніг — то молодь поспішала до Перуна. Потім долинули звуки бубнів, сопілок, гудків, залунав спів. Святослав, а за ним Свенелд і Уліб, Малуша, дворяни, гридні вийшли на ганок, щоб подивитись на танці біля Перуна.
Надворі лютував мороз... Вгорі холодним сяйвом іскрилися зорі, скрізь намело снігу, але нікому не було холодно, усі захоплено дивились на натовп, що обертався навкруг багаття, слухали крики й співи.
Бачили вони й те, як запалала сосна за Перуном, як вогняне колесо помчало в темряві, щоб збити з ніг Корочуна, і після цього люди в скуратах і ларвах рушили скрізь по Горі...
Колядники із смолоскипами в руках наближались і до княжого терема, співали:
Добрий тобі вечір, наш славний княже,
Щедрий вечір, добрий вечір,
Добрим людям на здоров'я...
— Несіть дари! — велів княжич Святослав.
Але що трапилось? Колядники йшли вулицею до терема, весело співали і раптом зупинились, замовкли...
Від воріт з Подолу їхав великий гурт вершників, слідом за ними коні тягли кілька великих саней, поїзд замикав ще один загін вершників. Біля ганку поїзд зупинився, вершники стали стрибати з коней, з саней почали виходити подорожани.
У жовтуватому світлі від смолоскипів видно стало вершників, які посходили з коней, тих, що вилізли з саней.
— Княгиня Ольга! — кинулись з ганку на вулицю Свенелд, Уліб, дворяни.
Так, це була вона — княгиня Ольга, що саме в святковий вечір повернулась до Києва з далекої дороги.
Святослав пішов уперед, обняв матір. У неї було холодне, приморожене обличчя.
— З святим вечором! — звернулась до всіх княгиня.
— Здорова будь, княгине! — в пояс вклонились їй усі.
А вже колядники наближались із смолоскипами в руках до ганку, танцювали, показували свої страхітливі скурати і ларви, сп'янілі від боярського частування, вигукували й співали, а їм з ганку сипали дари: печиво, горіхи, коржі...
З
Так настало те, чого Малуша ждала, а в глибині душі сподівалась, що минеться; що хотіла б, але не могла одвернути; чого боялась, а знала, що воно однаково прийде, впаде на її голову, покарає.
Увійшовши до терема, княгиня Ольга веліла погодувати їх. Малуша й сама знала, що вони приїхали з далекої, важкої дороги перемерзлі й голодні. Та й приїхала княгиня Ольга не сама — разом з нею до терема зайшли якісь чужинці, між ними Малуша помітила навіть дівчину. На щастя, думати про вечерю не доводилось — для святого вечора у неї все було приготовлене.
І от княжа родина — княгиня, Святослав, Уліб, — неті Ігоря, а за ними Свенелд, кілька воєвод і бояр увійшли до стравниці. Стоячи на порозі, Малуша зустріла всіх їх поклоном, позад неї стояли й так само низько кланялись князям Пракседа й дворяни, що порались того дня на кухні. У цей вечір їм дозволялось постояти на порозі княжої стравниці.
Князі заходили, відповідали на вітання. Малуша стояла й дивилась на княгиню. Тепер було помітно, яка вона бліда, стомлена, квола. По праву руку від неї ішов княжич Святослав — він був нібито такий, як і завжди, але й не такий — в очах княжича Малуша помітила тривогу; по ліву руку від княгині ішов княжич Уліб, він увесь аж сяяв, лукаво посміхався, а за ними вже крокували неті Ігореві, бояри, священик Григорій.
Але, зайшовши до стравниці, де все було приготовлено для вечері, вони не сіли за стіл, а стояли й мовчали, нібито когось ждали.
Раптом у сінях залунали кроки, почулись голоси, і на порозі світлиці з'явилося ще кілька бояр, які їздили з княгинею за море, їхні жони, одягнуті як на свято, а з ними кілька чужинців і молода, одягнена в темне вбрання, із золотою короною-обручем у волоссі, чорнява, дуже бліда, надзвичайно вродлива дівчина.
Княгиня Ольга ласкаво посміхнулась дівчині, взяла її за руку, підвела до княжича Святослава, Уліба, Све-нелда, називаючи їхні імена, а один із чужинців, що, либонь, розумів слова княгині, говорив щось дівчині — тільки Малуша не розуміла його мови.
Та їй і ніколи було слухати. Княгиня Ольга вже запросила всіх до столу, рукою дала Малуші знак, і та побігла на кухню, щоб подавали страви. Своїх і гостей виявилось більше, ніж ждали, і дворяни поспішали з усіх сил, наповнюючи миски, накладаючи м'ясо, наливаючи келихи й прибираючи посуд...
Малуші було дуже важко. Стравниця, кухня, вогні, корчаги, келихи миготіли перед очима, у неї німіли руки, терпли ноги, вона поспішала, щоб усього було вдосталь, щоб усе було гаряче, до смаку.
Але між ділом вона бачила, як у куті, там, де приготовлені були страви й сита для померлих, сидить княгиня Ольга, по праву руку від неї Святослав, по ліву — дівчина із золотою гривною-обручем у волоссі, з темними очима. Бачила Малуша й те, як ця дівчина поглядає на Святослава, як всі вони жваво розмовляють, а один чужинець все стоїть біля них і то говорить з княгинею, то щось іншими словами переказує дівчині.
Подаючи страви, Малуша прислухалась, хоч слухати їй було дуже важко, бо під самим вікном співали й співали колядники, у світлиці лунало багато голосів, бряжчали келихи, дзвеніли братини. Вона ж хотіла чути розмову тільки княгині, Святослава й дівчини...
"Ця дівчина — князівна, її ім'я — Ільдіко-Предслава, їй дуже подобається Київ, цей город нагадує їй батьківщину", — от що почула Малуша.
— Ключнице! Чому мало вина? Грецького... Хер-сонеського... Меду... Олу! — перебивали Малуші слухати голоси за столом.
І вона бігла до кухні, несла корчаги з грецьким, подавала херсонеське, наливала в келихи мед, ол...
Але знову й знову вона дослухалась до розмови трьох, чула:
"Князівні Предславі багато розповідали про Руську землю... Їй подобається ця земля... Так, князівна Пред-слава вже бачила частину цієї землі... >
А Малушу тим часом кличе Уліб:
— Дай мені, ключнице, вина...
— Якого?
— Найкращого... Яке ти любиш?
Малуша дивиться на нього — він сп'янів чи глузує з неї — і наливає йому грецького.
А троє розмовляють далі:
"Княгиня Ольга багато розповідала князівні Пред-славі про княжича Святослава. Князівна знає, що княжич уже вбив не одного ведмедя... і тепер бачить, що княжич Святослав може вбити ведмедя... Він такий, як вона і уявляла... "
У цю мить рука Малуші, що наливала келихи, здригається, і кілька крапель грецького вина, як кров, проливається на білу скатертину.
— Боги! — виривається в Малуші, і їй здається, що під нею колишеться підлога, пливуть вогні, щось кричать, насуваються на неї ті, що сидять у світлиці. Але це одна тільки мить!
— На щастя! — каже й посміхається Предслава. — У нас радіють, коли вино розливається. На щастя!
Малуша дивиться на князівну, Святослава, зустрічає його спокійний погляд.
"Ну, чого ж злякалась ти, Малушо?" — ніби запитує він.
4
І ще одно — останнє, а може, перше в ряду нових — страждання судилося пережити цієї ночі ключниці Ма-луші.
Коли скінчилась вечеря і всі — збуджені, сп'янілі, гомінкі — виходили з стравниці, княгиня Ольга покликала Малушу й сказала їй:
— Князівна Предслава дуже перемерзла й стомилася з дороги. Ти вже піди до неї й допоможи.
У теремі все незабаром стихло й заснуло. Княгиня Ольга відвела князівні світлицю поряд із своєю опочивальнею. Коли Малуша, тримаючи в руках цебро з теплою водою й дерев'яні ночви, підіймалась до покоїв, то загледіла, як із опочивальні княгині швидко вийшла Пракседа. Побачивши Малушу, вона на якусь мить затрималась біля дверей, а потім обминула ключницю й швидко побігла сходами.
Князівна була в світлиці сама, вона сиділа в кріслі й дивилась у вікно, за яким видно було всіяне великими зорями небо. Коли рипнули двері, князівна обернулась, поглянула на дівчину смутними очима, але перемогла себе й тепло їй посміхнулась.
Вони не розуміли одна одної, але князівна збагнула, чого прийшла до неї ця дівчина, робила все, що треба, часом висловлювала свої бажання дивними, але приємними словами.
Малуша приготувала ложе для Предслави, роззула її, налила в ночви води й рухами показала, що хоче помити їй ноги. Князівна слухняно поставила ноги в ночви — у неї були дуже маленькі, майже дитячі, ніжки, випещені, несходжені...
І вся Предслава була ніжна, тендітна, дуже тонка, з невисокими грудьми, вузькими стегнами, білою шкірою тіла, кількома родимками на ногах.
"Це боги позначили її, — думала Малуша, — вона щаслива. А в мене ж немає жодної родимки... "
Вона допомагала, старанно мила ноги, перебирала кожен палець, кожну кісточку цього тіла, а думала про те, чого ж приїхала сюди, до Києва, ця угорська князівна, чого вона тут шукає, що замислила княгиня Ольга.
Думала Малуша й про те, що, може, в цю саму годину княжич Святослав пройшов тихо сіньми терема, зупинився перед дверима її хлівини, взяв клямку і не зміг відчинити дверей, бо Малуша замкнула їх, коли поспішала вранці на кухню.
"Та ні, — думала вона, — у теремі гості, не спить княгиня, Уліб, не сплять усі дворяни. Цієї ночі княжич не прийде до мене".
У ночвах була тепла вода, у князівни було тепле тіло. А в Малуші було холодно на серці, вона почувала себе такою нещасною, що кілька сльозин раптом зірвались з її очей і впали в ночви.
Коли б то Предслава знала, що ця дівчина, яка на колінах стоїть перед нею, — ключниця Малуша, миє їй ноги водою з Дніпра та ще сльозами свого серця. Хто ще в світі мив свої ноги в такій купелі?
Але вона цього не знала, була задоволена, що її так гостинно зустрічали в цьому городі, їй дуже подобався простий, але дуже приємний звичай русів — мити ноги своїм гостям, ій подобалась і дівчина, що на колінах стояла перед нею.
І, щоб висловити свої почуття, Предслава нахилилась вперед, простягла руку й поклала її на голову Малуші, на її м'яке волосся.
Малуша навіть не зрозуміла, чому князівна поклала їй на голову руку? Може, холодна вода? Може, вона щось хоче від неї?
Та ні, коли Малуша підвела голову й зустрілась з очима Предслави, то зрозуміла, що князівна це зробила від радості, щастя...
А де ж поділося щастя Малуші?
5
Святослав розумів, що мати його немарно з'явилась на Горі з угорськими послами і Предславою, яка за вечерею сиділа поруч із ним у стравниці й часто кидала на нього допитливі погляди.