Тут, розумієш, діло тонке. Буваю іноді в сусідів, запрошують, коли веселяться. Вони співають, підохочують і нас, а ми з жінкою ні тпру, ні но, ні дай, ні візьми. Незручно сидіти ступою. І, знову ж таки, душа просить, хочеться... Трохи вже наловчився про Галю молодую та про гусей, що йдуть на став, але того ж мало. Компанія, брат... Хоч би ще оцю, що ти співаєш. Навчиш?
— Можу. Тільки з мене співак, як з псячого хвоста сито. Послухали б Сашка Енгеля, ого-го.
— Отой з п'ятої камери?
— Еге.
— Так він же юда.
— То й що з того?
— Пісень, мабуть, не знає ваших.
— Знає і наших, і ваших.
— А такий непоказний, миршавий, рудий.
— Соловей також не дуже показний.
— Так, кажеш, він...
— Попросіть і почуєте.
— Пізно, хай уже завтра. Хотів би ще запитати тебе одне.
— Питайте.
— Скажи мені, хто з вас найголовніший і найрозумніший?
Михайло посміхнувся, але півтемрява сховала ту посмішку від простодушного Перцова.
— Найголовніший і найрозумніший... Нащо вам?
— Є одне діло.
— Мабуть, Грабовський.
— І я так гадав.
— Чому?
--— Розумієш, борода, вуса, завжди ходить з книжками, читає...
— На попа вчився, семінарист...
— Он воно що. А ти ж?
— Студент.
— Значить, менший від семінариста?
— Трохи.
— А інші ж хто такі?
— Різні. Студенти, семінаристи, гімназисти, учні фельдшерської школи, майбутні лікарі.
— Дивися ж ти! І фершали?
— Ліда Лойко — готовий фельдшер, а Балабуха і Голосов майже лікарі, вчилися на медичному факультеті Харківського університету.
— Справді? Чому ж справник говорить?..
Що говорив справник, Перцов не встиг повідати, бо його покликав Филимонов. Вони шепталися, закурювали, а за якусь хвилину Перцов уже відчиняв кватирку Грабовського.
Глянув — і здивувався: в'язень снувався по камері, щось жебонячи.
— Не спиться? — запитав.
— Зараз ляжу.
— Можна й не лягати, коли сон не приходить. Учені, кажуть люди, завжди якісь химерні. Думав трохи побалакати.
Грабовський підійшов до кватирки.
— Про що?
Перцов оглянувся, кивнув Филимонову, одімкнув двері і став на порозі камери, обтягуючи насокирену шинелю.
— От, ік приміру, нас привезли сюди і все лякають — соціалісти, соціалісти, але не кажуть, що воно таке, а ми, печеніги, хочемо знати. То чи не могли б ви розтовкмачити мені, а я б передав своїм.
Цього запитання, як і взагалі нічних відвідин вартового, Павло зовсім не сподівався. Дивно справді. Невже й похмурі печеніги оживають? А може, підступ? Але який і для чого? Кому він потрібен? Допити закінчилися ще в Харкові, жандармерії відомі дії та погляди народників, їх справа давно пішла на розгляд найвищих державних інстанцій, арештанти не дочекаються вирішення своєї долі...
— Чи й ви того не знаєте? — захвилювався Перцов.
— Знаю.
— Слава богу, — зрадів печеніг. — То кажіть же, бо знову справник може припертися.
— Соціалістами називають тих людей, які хочуть знищити самодержавство і встановити новий лад, справедливий, соціалістичний.
— Соціалістичний?
— Землю у панів, а фабрики й заводи у капіталістів забрати і передати трудовим людям — сільським та міським громадам. Завести рівне право для всіх, щоб не було голих, голодних, покривджених...
— І ви того домагаєтесь?
— І ми.
— О-о-о. А тюрми залишаться?
— Служба потрібна?
— Ну, живий про живе думає.
— Залишаться, але тільки для тих, які не хочуть чесно працювати і завдають шкоди суспільству — злодії, вбивці, різні здирники.
— Такі, як Проша?
— І такі. Його ж, здається, уже нема між вами.
— Нема, утік, подався назад до наської тюрми. Каже, невесело...
— Шукає веселого життя?
— Атож. Він такий. Значить, кажете, соціалізм. Тепер ясно, спасибі, бо справник торочить... Мабуть, сам не тямить.
— Тямить, та навмисне забиває вам баки, нацьковує на нас. Коли хочете, завтра дам вам книжку, в якій самі знайдете і про соціалістів, і про царя, навіть про таких, як Проша.
— І про Прошу, того п'янюгу, написано?
— Про таких, як він, що служать цареві. Візьмете?
— Взяти можна, але я неписьменний.
— А з ваших хто-небудь читає?
— Один Волков трохи бекає, але тільки по молитовнику.
— Якщо хочете, вранці сам прочитаю вам уголос на коридорі.
— Оце діло інше, ми до того вдатні. Знаєте, і страшно, і цікаво.
— Без риску і блохи не зловиш...
— То правда. Пораджуся з своїми, а потім скажу вам.
— Радьтеся.
9
Уже в середині великого посту Марченко почав не пізнавати свою тюрму, а як запахло весною, то від того жорстокого порядку, який встановив справник зразу ж по приїзді харківських народників, не залишилося й сліду. Всі камери політичних від самого ранку і до пізнього вечора одчинені, арештанти ходять один до одного на посиденьки, збираються по три-чотири разом, читають, сперечаються, навіть розігрують водевіль "Москаль-чарівник", приймають відвідувачів коли хочуть, а печеніги з ними запанібрата, прямо-таки на дружній нозі, роблять їм різні покупки, приносять свіжі газети.
Дуже змінилися посланці печенізької каторжної. Згубили свою мовчазність та похмурість, стали балакучими, моторними, жвавішими й веселішими, посміливішали. Сам городовий бачив і чув, як вони, вечеряючи в трактирі, кричали: "Хай живе соціалізм!", "За здоров'я наших соціалістів!" Гарно навчилися нести службу: більше стоять не біля камер, а при коридорних вікнах, пильно стежачи за тим, яке начальство наближається. Наглядач усе це знає: ідеш подвір'ям і бачиш вартового через шибку, а заскочиш у коридор — тихо, двері камер замкнені і печеніги стоять коло них, наче жердки поковтали.
Так, так, Марченко знає, і його іноді охоплює страх — легко можна загубити службу або й за грати втрапити. Страшно, та що поробиш? Він же не звірюка безсердечна, а живий чоловік. Має і власних дітей. Хто знає, як складеться їхнє життя, якими стежками підуть, де закінчать ті стежки. От був Брайловський — всього двадцять шість років, тільки жити та бога хвалити — і нема: минулої ночі преставився. Позавчора приїхала його ненька, сива, мов голубка, чекала, аби випровадити сина в останню дорогу. Чи витримає, бідна, ті проводи? Тут камінь заплаче.
Ні, ні, Марченко таки не кривдитиме політичних в'язнів. Славні вони люди — письменні, чемні і на всілякі штуки вдатні. От хоч би Ліда Лойко: подивилася наглядачеву дружину, потерла скроні, перенісся — і наче стерла мігрень, аж дома веселіше стало. Або Микола Голосов. Запеклий рибалка. Каже, вміє ловити рибу і доріжкою, і блешнею, і підсакою, і нахльостом поміж кущами. Мастак. А яку сітку зв'язав — не намилуєшся, такої і в Харкові не знайдеш.
Наглядач давненько вже плекає знадливу мрію. Настане весна. Він тихенько, щоб не знав справник, візьме Миколу Андрійовича, і вони удвох майнуть на Донець. Повудять рибку, наварять пресмачної ухи, вихилять, звісно, по чарочці міцної калганівки і набалакаються досхочу. А справникові — дулю, все йому недогода, готовий облизувати начальство і спереду і ззаду, аби вислужитися...
Шкода Брайловського. Та ще й з Грабовським не знати, що буде. Здається, теж наставився туди. Майже місяць уже хворіє. І недуга якась незрозуміла. Ночами рідко спить, їсть трошки-трошки, мов котеня, висох на тріску, з кожним днем тане, наче свічка лойова. Вдень читає, пише або ж лежить на нарах, дивиться в стелю і щось шепче, а ночами... Зайдеш у камеру — змовкне, запитаєш, що з ним — відповідає:
— Нічого, серце поболює...
На вимогу завідуючого ізюмської тюремної лікарні Феоктистова півмісяця тому перевів хлопця до нього. Той костоправ стежив за ним цілих дванадцять днів і прийшов до страшного висновку — в'язень божеволіє, робить, мовляв, якісь недоладні рухи, істерично ридає, впадає в тяжку меланхолію. Недуга затяжна, хронічна і ледве чи піддасться вилікуванню.
Марченко несхитно певен: Грабовський хворий, тяжко хворий, але не божевільний. Ой Феоктистов, Феоктистов, якби випало тобі так пожити, як він жив, стільки поголодувати, поспати на цементі, коли б тебе так помордували, так полікували, як лікували його в твоєму арештантському бараці різними мушками та бромом, одірвали від товариства, дошукувалися в тобі психопата, навмисно робили ним, ти б не ридав, не впадав у меланхолію, а ліз би на стіну, заводив скаженим вовком. От же повернувся вчора хлопець до в'язниці, наглядач побалакав з ним і побачив: він абсолютно нормальний, але дуже знервований і змучений. Всю ніч просидів при Брайловському, той і помер у нього на руках...
Уранці всі арештанти і навіть печеніги просили наглядача зробити людський похорон покійному. Він не зміг відмовити — занадто важко все це, подібна смерть за час його нагляду ще не траплялася в ізюмській тюрмі. Звелів пофарбувати і оббити червоною китайкою домовину, покласти в неї нову подушку. Попа не покликав — Брайловський не православний, — а равин не прийде до в'язниці. Дай бог, аби хоч не наскочив справник. Той паскудний чоловік може все зірвати і лиха накоїти. І виплодиться ж на світ таке нещастя.
...Похорон почався опівдні. Самі в'язні обмили, спорядили товариша в його камері, винесли труну в коридор і поклали на два стільці. Обличчя й руки покійного були бліді й жовті, наче навощені, тільки під очима синіли густі сліди задавненої муки. На білій подушці його буйні кучері здавалися особливо чорними й гарними.
Коло домовини стояли в'язні, а за ними — печеніги. Всі мовчки ковтали терпку жалобу і витирали сльози на очах. Скорботну тишу сколихнув Енгелів баритон. Завжди такий соковитий і дзвінкий, тепер він тужив, ледь-ледь відлунюючи хрипкими нотами:
Замучен тяжелой неволей,
Ты славною смертью почил,
В борьбе за народное дело
Ты голову честно сложил.
— Прощай, Соломоне.
— Прощай, товаришу.
— Прощай, друже.
— Рідна земля тебе не забуде.
— Ми підемо далі тією ж дорогою, і твоє ім'я завжди буде між нами.
Грабовський не міг вимовити слова, упав на груди покійного і застогнав. Михайло Рклицький та Ліда Лойко завели його в камеру і положили на нари. Інші товариші винесли домовину до брами і передали тюремній обслузі.
Всю другу половину дня коридор німував. І в'язні, і вартові тинялися кволі й марудні, немов осінні мухи. Камери були повідчинені навстіж, і ніхто не остерігався наскоку начальства. Так і звечоріло. Згодом арештанти поснули, а Перцов та Филимонов відлучилися в місто повечеряти. Куняв тільки один Волков.
Раптом у коридор увірвався справник.