Парад планет

Ударивши себе кулаком у груди так, що аж загули вісім шийних, дванадцять грудних, п'ять поперекових, п'ять крижових і один куприковий спинномозкові нерви, роздосадуваний чудотворець Хома підступив до робота Мафусаїла.

— Прости, брате Мафусаїле! — проказав устами, що запеклись від смаги.

А що розпачу Мафусаїла Ізраїлевича не було меж, робот співав далі:

— A/A_max – A²/A²_max = A/A_max (1 – A/A_max).

Старший куди пошлють підсів до робота Мафусаїла, що завмер із заплющеними сірчано-кадмієвими фотоелектрич­ними елементами, і, схлипнувши та набравши в легені повітря, підтягнув:

— (A – A_min / A_max) – (A – A_min / A_max).

Грибку маслючку ще ніколи не випадало співати з роботом, та ще й поділяючи його невтішне горе, до якого сам спричинився своїм махровим егоїзмом. Отямлений людським голосом, Мафусаїл розплющив сірчано-кадмієві фотоелектричні елементи, про всяк випадок помацав у нагрудній кишеньці датчик вогню, бо згадалось, що мало не згорів на фермі під пекельним поглядом старшого куди пошлють.

— Прости, брате Мафусаїле! — повторив чудотворець Хома. — Завжди чесне діло роблю сміло, всяке діло по­чинаю з голови, й нема для мене над щирую працю мозольованую. Нема горя більшого, коли від роботи си­ломіць відлучають, а тут іще холера ясна принесла тебе на ферму, щоб став до транспортера.

— У роботів — як і в людей, — схлипнув Мафусаїл. — Праця робота годує, а лінь марнує.

— Ви, роботи, як? Сказано до роботи на шість — ви на шість, сказано з роботи о сьомій — ви о сьомій. А ми, колгоспники, звикли по-всякому... Ось я й приходив цілий тиждень удосвіта на корівник, хутенько діло робив і гав не ловив, так що тобі й навильника не зоставалось. Бо не міг якомусь приїжджому роботу віддати свою роботу, без якої я не старший куди пошлють, а казна-що!

Від почутого Мафусаїл, либонь, самозайнявся б, напу­стивши чаду повнісіньку чайну та зіпсувавши настрій деяким засвідникам, які тут відпочивали, поки роботи за них трудились. Та добре, що самоввімкнулась протипо­жежна захисна система, якою обладнали Шерстюка. А коли небезпека минула й досконала протипожежна захисна система відключилась, робот Мафусаїл Шерстюк здивовано сказав:

— Значить, Хомо Хомовичу, ти не з отих, що коли люди жать, то вони на межі лежать?

— Авжеж, не з тих, Мафусаїле! Мокрого поліна вогонь не лиже.

— І я не з отих роботів, що лежать, аби сало зав'яза­лось або для яких добра річ — попоїв, та й на піч!

Отак порозумівшись, грибок маслючок став на свої довгі ноги, а робот Мафусаїл на всюдихідні гусениці — й подались на колгоспний корівник. А на корівнику цієї вечірньої години як допались удвох до скребкового транс­портера, то за якихось півгодинки кругом панувала сте­рильна чистота.

Попоравши худобу, старший куди пошлють повів робота Мафусаїла Шерстюка не кудись, а додому, й познайомив із рідною жінкою Мартохою. Звичайно, молодиця зраділа гостеві і, походжаючи по хаті, мов пава, та поглядаючи, мов ясочка, проворно зготувала вечерю на стіл. Авжеж, поглядаючи на Мартоху, робот Мафусаїл хотів би вигнути брови дугою, а де їх візьмеш? Так хотілось бути повно­лицим, як місяць, але ж не судилось. Отож гість тільки блискав сірчано-кадмієвими фотоелектричними елемента­ми та під столом човгав гусеницями так, що шини весь час озивалися солодкою фортепіанною музикою.

— Ну, брате Мафусаїле, — припрошував грибок маслю­чок, наче йому не первина пригощати отаких модерних маніпуляторів, — чим багаті, тим і раді, не цурайся хліба-солі.

Мафусаїла довго впрошувати не довелось, він випив добру чарку горілки, аж у голові пискнув голосно датчик рівноваги, що коригував усі його дії, й сказав чемно:

— Еге ж, призволятимусь, не сидітиму, як сваха в гостях.

І так допався до наїдків та напоїв, що Мартоха поду­мала: "Видать, робот не простого роду — п'є горілку, як воду".

Горілка не тільки людей до добра не доводить... Скоро в сірчано-кадмієвих фотоелектричних елементах Мафу­саїла стояв густий посоловілий туман. Вокодер, що забез­печував введення мовних сигналів в асоціативні пристрої, почав заплітатись, бо яка вже там фільтрація сигналів! "Гай-гай, — міркувала співчутливо Мартоха, — а що ста­неться з його фотодетектором, фотодіодом і фототранзисторами! Жаль мені його чутливості до інфрачервоного випромінювання, а ще візуального й позиційного зв'язків, а ще й насоса з радіальною віссю обертання, ой жаль, жаль!"

А Хома, радий такій дружбі, знай пригощає Мафусаїла. Звісно, затягнули й пісню, бо, либонь, коли колгоспник та робот вип'ють, їм завжди прагнутиметься вилити свої душі як не в веснянках і гаївках, так у риндзівках чи русальних піснях, у петрівчаних чи косарських.

— Ой на горі вогонь горить, під горою козак лежить, — сидячи за щедрим столом, співав старший куди пошлють, а в зіницях його очей тремтіли срібні мурахи від елек­тричного світла.

— Порубаний, постреляний, китайкою покриваний! — підтягував робот Мафусаїл Шерстюк, а що човгав гусе­ницями під столом, то на всю хату лунала фортепіанна музика шин.

— Накрив очі осокою, а ніженьки китайкою, — виводив старший куди пошлють.

— А в головах ворон кряче, а в ніженьках коник плаче, — підтягував робот Мафусаїл, і в його посоловілих сірчано-кадмієвих фотоелекричних елементах стояли сльози.

Хома з роботом доспівали пісню про козака, який узяв собі паняночку — в чистім полі земляночку, а по тому, зсуваючи руками посуд і пляшки, обнялися за столом, гірко заплакали на плечі один в одного, й сльози Хоми змішувалися зі сльозами Мафусаїла.

Потім вони ще співали пісень про кохання — і про те, як летіла пава, на воротях упала, й про те, що зірочка по хмарочці як бродить, так бродить, і про те, що пора тобі, вербонько, розвиваться. Наспівавшись і охлявши, грибок маслючок заснув, уткнувши свою буйну голівоньку в курячий холодець, а робот Мафусаїл ні до­дому не йшов, ні кнопку під пахвою не натискував, щоб самовимкнутись до ранку. Мартоха щось там шила на лежанці. Хома спав чубом у холодець, а гість знай му­гикав пісні про кохання — й про черевички з рогожі, й про соснову кладочку, й про калину коло тину. Якби ото не горілка та не любовні пісні, які не одного з розуму зводили...

Підвела Мартоха голову від шиття, а робот Мафусаїл Шерстюк уже не співає — й чудно так дивиться на неї своїми посоловілими сірчано-кадмієвими фотоелектрични­ми елементами.

— Заспівали б іще "Ой на татарській границі", — по­просила Мартоха не своїм голосом, бо що не кажіть, Хома хропе, а вона ще ніколи не зоставалася з роботом віч-на-віч.

— Проведіть мене, Мартохо, бо засидівся, пора, — мовив Мафусаїл, зводячись із-за столу й п'яно похитуючись на гусеницях.

Щойно вийшли на ґанок під зоряне погоже небо, як робот Мафусаїл дихнув сапко, наче загнаний кінь. І, либонь, після випитого йому відмовили в голові не тільки датчик рівноваги, а й датчик кутової швидкості та датчик кру­того прискорення. Бо, потупцявшись на гусеницях довкола Мартохи, він іще раз дихнув сапко — й раптом яб­лунівська молодиця відчула, що невідома могутня сила відриває її від землі й підносить у повітря.

— Ой! — злякано скрикнула Мартоха, бо так би скрик­нула будь-яка жінка.

Тулячи залізні губи до м'якого жіночого вуха й лоскочучи її теплу щоку своєю залізною щокою, робот Ма­фусаїл шепотів:

— Ти ж така хороша, як калина!

Як медом не зіпсуєш куті, так і улесливим словом не зіпсуєш жінці настрою. І Мартоха, що вже хотіла закри­чати і вдарити робота по руках, мовила несподівано для себе самої:

— А вас, Мафусаїле, не краса красить, а розум!

— З твоєї краси можна напитись води, — шепотів робот Шерстюк, І його сірчано-кадмієві фотоелектричні елементи світили Мартосі прямісінько в душу.

Мартоха, може, й відштовхнула б робота, але як ти відштовхнеш, коли так красно говорить, коли від нього так тривожно пахне корівником, наче від рідного Хоми!

Згадавши про свого коханого грибка маслючка, Мартоха вмить розгнівалась на робота і, засунувши йому під пахву руку, проворно натиснула кнопку. Робот Мафусаїл ви­мкнувся, й тепер непорушно, мов стовп, стояв на ґанку, тримаючи на руках жінку. Тепер, здавалося б, можна зіскочити додолу, та як ти зіскочиш, коли руки могутні завмерли й не випускають. Еге ж, завмерли черв'ячна передача й система шатунів, не рухаються мініатюрні роликові ланцюжки, що імітують сухожилля людини, міцно вчепились у Мартоху п'ять пальців, які, мабуть, теж перебувають під впливом п'яти планет — Венери, Юпітера, Сатурна, Сонця і Меркурія.

Застогнавши від розпачу, Мартоха ввімкнула кнопку під пахвою й попросила:

— Мафусаїле, майте совість, відпустіть, бо що сусіди скажуть, як нас побачать удвох?

Та що там закоханому роботу якісь сусіди! Щойно ввімкнувшись, він ще міцніше пригорнув до грудей знад­ливу молодицю, шепочучи їй на вухо:

— Моя дорога до твого порога, моя стежечка до твого сердечка!

— Мафусаїле, та не пустуйте! Хіба в нашій Яблунівці мало для вас дівчат? І молодші за мене, і вродливіші, тільки моргніть і кивніть! Хлопці їхні чи в армії, чи на ударних будовах. То хіба їм не краще ближній чоботар, ніж далекий рабин?

Ну, вона спересердя візьми й знову натисни йому кноп­ку під пахвою. Та хіба порятуєшся із залізних обіймів? Ухопив, мов чорт грішну душу. Звісно, якій жінці не кортить, щоб на руках поносили, та ще в таку зоряну нічку, та ще коли голова чамріє від пахощів саду й городу! Але ж Яблунівка не без очей та язика, завтра плескатиме, що п'яний робот носив Мартоху по обійстю, а вона горнулась до нього, мов барвінок.

— Та відпусти, люципере вражий! — гнівно скрикнула, знову натискаючи кнопку. — Чи я можу з тобою отак стояти до ранку, коли завтра в ланку?

— Мартохо, як жаль, що не я розчесав вам косу до вінця, — белькотав робот.

І тут рипнули сінешні двері — на ґанок, голосно по­зіхаючи, ступив сонний грибок маслючок. Полупавши очима, він застеріг, нарешті, принишклу й скоцюрблену свою жінку на гандрабатих руках остовпілого робота Мафусаїла Шерстюка. Ну, подумала Мартоха, зараз Хома кинется в бійку за мою честь, зараз не тільки полатає одяг на негостинному гостеві, а й потрощить йому фотодетектори, фотодіоди й фототранзистори, де й подінеться його чут­ливість до інфрачервоного випромінювання.

— Це ти, Мафусаїле? — поспитав глухим голосом грибок маслючок.