От тільки не взяли ми його в Росини. Але головне ось.
Хлопець дістав із кишені піджака три білі портсигари з витисненими на кришках підковами і, як велику цінність, поклав на стіл.
— Треба лишень узнати,— мовив глухо,— який із них належав Кочубею.
Вчитель задумливо подивився на портсигари, але тавлинки з рук не випустив.
Зайшла Росина. В руках тримала зошит.
— Читай,— буркнув на неї Роман,— хто приніс оцю шкабатурку...— Нагнувся ближче до тавлинки, додав: — Тридцять четвертий номер.
Тільки тепер Микола Петрович помітив, що на саморобній табакерці приліплено маленький папірець із цифрою, написаною простим олівцем.
Росина привіталася з Галею та Вчорашнім, підійшла до столу, не роздягаючись, розгорнула свої записки.
— Номер тридцять чотири...— заходилася читати.— Принесла Марія Коваленко із сьомого класу.
І далі зачитувала, що розповіла школярка. Цю табакерку зробив колись ніби Маріїн прадід, якого вона ніколи й не бачила. Колись давно, як був парубком, працював у економії скотарем, пас у ярах худобу. Тоді й змайстрував.
Микола Петрович усміхався, хитав головою, придивлявся пильніше до березової кори. А вона вся помережена якимись значками чи наколками.
— А дай-но мені, Прісю, окуляри, бо я свої забув дома.
Озброївши очі, глянув, зрозумів, що тавлинка вся прикрашена мініатюрними малюнками. Байраки, худоба...
— Кмітливий прадід був у Марії,— сказав задумливо вчитель.— Бачиш, що він понамережував... Хоч на виставці показуй. Краса яка! Хай же береже, так їй і скажіть,— колись дітям і внукам своїм показуватиме, щоб і вони знали, який рід у них тямущий, талановитий...
Микола Петрович на Романове розчарування захотів поглянути і на інші, зібрані по селу, курильні дрібнички. Розіслав на столі дві газети, попросив викласти все із кошика.
— Та навіщо воно? — не втерпів Роман.— Краще б оці ось як слід роздивитися.
— Коли вже зібрали,— примирливо мовив учитель,— та ще й записали біографію кожної штуковини, то давайте глянемо.
— Це Росина наша постаралася такий скласти реєстр,— сказав Юрко.— Та ти роздягнися...
Він уже ступив ближче до дівчини, спираючись на ціпок, простягнув ліву руку, щоб забрати її одяг.
Вона злегка почервоніла, швидко скинула хустку та пальто, віддала все те хлопцеві.
А Роман з Онисимом тим часом викладали на стіл усе з кошика. Чого там тільки не було! Самих мундштуків різних фасонів і форм кілька десятків. Із бурштину, різноколірних пластмас, органічного скла, кістки, ебоніту, дерева, металу, у формі люлечки, хокейної ключки... А один навіть зроблений у вигляді ноги у футбольному черевику, на носку якого лежав м'яч з отвором для цигарки. І на кожній речі папірець з номером.
"Ах ви ж, любі мої діти,— думав Микола Петрович, розглядаючи все те.— І навіщо я завдав вам стільки клопоту?.."
— А це ось інші портсигари й табакерки... Дерев'яні,— пояснював Роман, певно, вже змирившись із дядьковим бажанням.— Це, казала Тетяна Степанівна, із самшиту...
T¿i увагу Миколи Петровича вже привернув непоказний мундштучок із бамбука, на якому стояв номер сімдесят шостий. Росина помітила те і зашаруділа листками зошита. Потім, не читаючи, сказала, що то дядько одного учня привіз аж із В'єтнаму. Він працював лікарем у Хайфоні. Врятував од смерті дочку хайфонського рибалки, і той подарував йому в подяку мундштучок.
Потім роздивлялися запальнички, кресала, кисети. Майже в кожної речі була своя історія, то коротша, то довша. Одні потрапили в село з далеких країв, інші тут же таки й народилися. Запальничку з гільзи привіз аж із Берліна після війни їхній земляк-танкіст, мундштук із китового вуса прислав батькові син — гарпунер з китобійної флотилії "Слава", з темного оксамиту кисет із красивою вишивкою проніс по тюрмах Сибіру їхній революціонер-більшовик...
— Бачите,— сказав Микола Петрович задумливо,— як багато можуть розповісти допитливому серцю прості непримітні речі.
Жорка вийняв з вельветової шоколадного кольору куртки блокнотик та олівець. Сороканіжка глянула на нього, прошепотіла:
— Вовча яма... Глушина... Закутень...
Вчорашній нічого не відповів, мовби й не почув, підійшов ближче до Росини.
— Але ж оце нам головне!..— показав Роман на три портсигари, що лежали край столу.
Вчитель узяв у руки і один, і другий, і третій. Обдивлявся кожен з усіх боків, одчиняв, зазирав усередину. Врешті здвигнув плечима:
— Ні, Романе... Схожі, тільки не його...
ВОЛЯ
У Романа до краю зіпсувався настрій. Він никав, мовби опущений у воду. Скільки зроблено, скільки надій жило, які мрії буяли,— і все дарма! Слід Івана Кочубея зник, і тепер уже, мабуть, назавжди. Отже, все те зібране треба роздати учням і крапка! Ще мине небагато часу, і вже ніхто не згадає про Івана Кочубея — відважного героя війни...
Збиралися всі в лісництво провідати Тетяну Степанівну, глянути на спортивний зимовий майданчик та й просто відпочити. Роман тільки махнув рукою: ніщо його в цю хвилину не цікавило.
А день стояв ясний, сонячний. Іскристий сніг аж сліпив очі своєю чистотою, первісною незайманістю.
Першими в білокриничанський яр пішли школярі, за ними й дорослі.
А там, на подив Миколи Петровича, дитяче гульбище було в повному розпалі. Одні на санчатах та лижах спускалися з гірки доріжкою до лісництва, інші окіллям ставу кружляли на ковзанах, ще інші катюжили ключками шайбу, розважалися на крутілці.
Учитель зупинився біля стовпа, на якому висіла прибита ще навесні вивіска. Тепер нижче неї було прикріплено ще одну фанерку. На ній масляною зеленою фарбою напис: "Ідеш у лісництво, згадай про пташок. Вони теж хочуть їсти!"
— Оце так,— сплеснув учитель руками,— а ми й забули про них!
— Та ви ж і не знали,— мовила тьотя Пріся.— Хай уже вибачать нам. Дітвори он скільки поназбігалося з усього села, нанесли харчу, мабуть, удосталь.
Юрків батько з цікавістю розглядав дитячі розваги.
Тетяна Степанівна помітила гостей і собі спустилася на став. Скоро прийшов і дядько Лесь. Микола Петрович хотів побачитися з Лебеденком, попросив одного хлопчину в заячій шапці, який хвацько катався на лижах, сходити до голови колгоспу та передати прохання прийти сюди, у лісництво.
Юрко з гордістю показував Жорці та Сороканіжці увесь, як він казав, "спортивний комплекс". Дивлячись на хокейне поле, Вчорашній реготав. Там замість сітки у воротах висіли дві ряднинки на палицях. Лупнула в них шайба, упала вниз — значить, у сітці. Профурчала мимо, загрузла десь у снігу — не в рахунок.
— Що ти хочеш,— підколола його Галя,— глушина...
Жорка тільки засопів:
— Ну, тобі нічого не скажи...
Сагайдак не зрозумів, про що вони, почав допитуватися. Вчорашній промовчав, Галя тільки махнула рукою.
Юрко хотів, щоб гості й на лижах накаталися уволю, і на крутілці натішились, а Жорка, якщо хоче, хай і на ковзани стане. Він таки не відмовлявся од тих розваг. Галя теж трохи покаталася на крутілці, а потім не відходила від Юрка. Була чомусь задумана, мовчазна. Скоса поглядала на ковзанярську трасу. Там у темно-синьому спортивному костюмі, подарованому на іменини, червоній шапочці спритно й легко пропливала колами Росина. Юрко часто проводжав її довгим і, як здавалося Галі, залюбованим поглядом. А дівчина й справді була пружна й легка, ритмічно помахувала руками, маяла довгою чорною косою. "Ось хто тримає його тут, у селі",— думала з болем Сороканіжка.
Невдовзі надійшов у лісництво Лебеденко. У білих валянках, облямованих темно-жовтою шкірою, кожусі з сірим смушковим коміром і такій же сірій хутряній заламаній шапці, він зупинився біля дорослих, що стояли гуртом на місці літнього таборища.
Довгенько про щось розмовляли. Потім кликнули і Юрка до себе.
— Так от що, синку,— сказав батько, коли хлопець наблизився,— сьогодні й ти поїдеш разом з нами додому.
У Сагайдака-меншого аж брови підскочили від здивування.
— Чого це раптом?
— Зовсім не раптом,— спокійно сказав Микола Петрович.— По-перше, Леонід Іванович хоче тебе бачити. По-друге, школа...
— Хіба її тут немає?
— Англійська, Юрку... Англійська...
Хлопець і сам думав про це не раз і тепер мовчав.
— Отож-бо,— поклав батько синові на плече руку.— Скрізь, голубе, потрібен розум...
Юрко водив поглядом по обличчю інших дорослих, шукаючи в когось підтримки. Всі мовчали, певно, не бажаючи перебивати розмови батька з сином. Тільки Лебеденко по-хлопчачому якось чи по-дружньому підморгнув йому, сказав:
— Хай буде так, Юро! До весни вже рукою подати... А там, тільки жайворон у поле, ти до нас... На свіжу пашу...
І всміхнувся.
За цей час, що Юрко в селі, вони встигли зблизитись: голова колгоспу і школяр. То, бувало, ходили разом на ферму чи поверталися назад. Часом, коли із школи йшли, Олександр Юхимович раптом виявлявся попутником. І гомонів із школярами так, ніби був з ними однолітком: то сперечався, то щось цікаве розповідав. Все те, вочевидь, і викликало в Юрка до Лебеденка почуття товариськості. І тепер хлопець, почувши його голос, тільки зітхнув:
— Хай буде так...
Про те, що Юрко Сагайдак залишає сьогодні лісництво, за кілька хвилин уже знали всі, хто був на ставку. Сороканіжка відкрито й неприховано раділа з того.
Росина, коли почула про це від Юрка, хвильку дивилася кудись униз, потім підвела довгі темні вії:
— Так ти захотів?
— Батько...— мовив спроквола хлопець і додав: — А ти хіба хотіла, щоб я залишився?
— Дуже!
Росина стояла поряд із Юрком. Йому кортіло зазирнути в її обличчя, але дівчина відвернулась.
Ступив крок, щоб усе-таки бачити її лице, та вона рушила до ковзанярської траси, неквапно поїхала нею. Юрко не спускав з Росини погляду, поки рухалась навколо ставу, піднімалася східцями до будиночка лісництва. Незабаром вийшла звідти в своєму звичайному одязі — пальтечку та хустці. Спустившись знову вниз, покликала до себе Романа, Онисима.
— От що, хлопці,— сказала розсудливо,— ми колись домовлялися, що, як тільки Юрко видужає та приїде до нас, випустимо на волю знайду. Згодом, пам'ятаєте, вирішили відкласти це... Звичайно, шкода, що Сагайдак їде, але що поробиш. Все ж, я думаю, було б добре, якби цей день нашого жалю став днем радості для лосеняти. Давайте випустимо його сьогодні на волю.
Сказали про те й дорослим. Ніхто не заперечував.
Великим гуртом школярі йшли на ферму.
Росина хотіла хоч кілька хвилин побути з Юрком на самоті, але від нього не одступала Галя, і це бентежило, хвилювало дівчину.