Батько з мамою пересідають біля Левчука, а ми з Юліаном покірно займаємо їх місця.
— Вибачте, — мовить Юліан. — Найбільша незручність — перебивати людям гостину.
— Та ні? — бурмотить батько. — Ми тут всі свої. Правда, хто запізнюється, тому наливають штрафну, а хто приходить несподівано — тому три християнських.
— Майте на увазі, що після трьох у мене може вийти, як у того ведмедя: доки до меду доволокли — пообривали вуха, а доки відтягли — і хвоста обскубли.
Батько не стримав однобокої усмішки і набундючився, неначе даючи комусь одкоша: Та я і не казав, що моя донька скорчила дурня".
Стах налив Юліанові і залишив перед ним пляшку:
— Ми все-таки маємо надію, що ви наздоженете компанію. Будь ласка. Прошу.
Юліан наморщив чоло:
— Кажуть, ліпше раз заплакати, ніж сто зітхнути. А можна пом'якшити собі долю і випити з дружиною?
О, яка це для всіх переміна! Нехай дивляться, нехай думають, що спаде до голови, а я бачу новий шрам на Юліановому підборідді і маю свої помисли.
Він якийсь урочистий. Я ще не бачила його в чорному костюмі.
— На здоров'я, Мартусю.
— Дай Боже здоров'ячка, Юліане.
Він тримає перед собою чарку і про щось задумався. Я його розумію: у нас завжди, поки доходить до ковтка, пе-резичимо одне одному бозна-якого добра. Всього, всього тобі найкращого, Юліаночку!
— Аж підмиває гукнути гірко!", — сміється Антон. Юліан зводиться і наповнює чарки уздовж столу. Він
ще не прийнятий моєю родиною, і мені хочеться (та, мабуть, і їм), щоб це відбулося якнайшвидше.
— Як це мовиться, панове: за добрим початком діло не стає? — Юліан на мить схрещує погляд з батьковим. — Прошу вважати, що я був у цій хаті з перших хвилин гостини, і тепер моя черга побажати вам щастя і спокою.
— Дай Боже!
— Дай Господи!
— Та не до старості, а до смерті, — додає Юліан.
— Ой, пречиста наша Діво! — розчулено зітхає мама.
— За щастя і спокій!
Я хутенько накладаю Юліанові на тарілку і припрошую, щоб закусив, бо з незвички сп'яніє. Мені робиться смішно, коли набігає думка про хмільний содом під тим височенним чолом: які там поняття і контрасти можуть зіткнутися, якщо не стане контролю!..
Мама і ліктем, і коліном торкає батька, щоб проголосив тост. Стах затирає кулаком усмішку, Іван з Антоном перезираються в нерішучості, бо таки батькові належиться що-неоудь сказати. "Ні, він Юліана не признає". Щось там леоедить Оленка за правом господині, далі триває напружена, водевільно-твереза пиятика. Мамині очі — сама лють, бо їй, певне, здається, що батькова впертість — це п'яна примха. Врешті-решт батько зводиться, і мама полотніє від його слів:
— Стаху і Оленко, дякую за гостину. Підемо, стара. Молодим ще можна забавитися, а нам уже не до цього.
Прощається Тарас Левчук. Оленка зі Стахом проводжають усіх за ворота. Западає мовчанка. То ось який він, батьківський етичний статут! Нібито нічого особливого не трапилося, тим часом у кожного на серці прикрість, а мені просто-таки болить у грудях. Дякую, пане-батьку.
Іван п'є чарку за чаркою. Розлючена Стефа накидає на плечі кожушину і йде не прощаючись.
— Ти коли зі Львова?
— Вчора,— тихо відказує Юліан.
— Пора і нам, Ганно,— напіввипростується Антон.
— Пора...
— Побалакаємо про політику, хлопці,—вигукує Іван. — Старий пішов, можна про політику.
— Ходи, Іване, з нами, — Антон бере його за лікоть і виводить за двері. У сінях голосний шепіт: — Іване, не осоромся. Іване, захрипиш мені...
Вертаються Стах і Оленка. І між ними перебігла кішка: Стах розгублений, Оленка сердита. Мені здається, що, якби я могла схопити мить, з якої все покотилося шкереберть, я почепила б її на груди замість хрестика.
— Погомоніть собі, чоловіки, — кажу до Стаха і Юліана. — У нас з Оленкою секретне діло.
— Я його покину?— випалює Оленка, щойно я зачиняю кухонні двері. — Дивися. — Вона перекидає в скрині плетені светри, костюми і костюмчики, вишивані пішви, килими, сувої рушників, гаптовані лейбики, корсети і показує свої руки: — Я все вмію. Я вмію зварити, спекти, виткати, пошити, оздобити. А він знає хихихоньки з молодицями, реготи з мужиками, випити, поїсти і поспати. Скажи мені, Мартусю: я негідниця? Покину, сучого сина. Я кохаю, давно покохала того хлопця, що був у нас,— Тараса Левчука. Він мене так само кохає. Ми кохаємося, і він забере мене до Кракова. Я ще мала надію... Я думала, що це божевілля, ти мені переб'єш. Та ти ж нічого не знаєш! Після того, як сюди на вивідки приїжджали агенти з дефензиви, тато звелів Ганні написати до тебе листа і запросити на бесіду. Не знайшли адреси, зате ти сама приїхала. Тут усе було викомбінувано, як по-писа-ному. Ми показали перед селом, що зробили тобі попередження: або ти лишаєш політику, або ми від тебе відцуралися. Мама не хотіла того, але тато її переконав. Учора зіграли одну комедію, сьогодні мали зіграли другу, тобто посватати вас з Левчуком. І я, Мартусю, його люблю (Боже, ми давно з ним близькі, щоправда, діти — від Стаха), але мене так залякали, що я готова була від нього відмовитися заради тебе і нашого спокою. О, той спокій. Якби твій чоловік за нього не випив, може б, тато оговтався. Сердешна ти моя, як тобі не пощастило! Тепер я, Мартусю, покину Стаха. Я на його очах поцілувала Левчука. Мені вже однаково... Але дітей я йому не лишу! — Вона впала на лаву і зайшлася риданням.
"Поплач, небого, стане легше..."
З сіней я чую, що Стах розповідає про "змову" Юліа-нові. Вертаюся до кухні за пальтами. Оленка й далі плаче. "Тобі, дорогенька, легше".
— Що каже Оленка? — питає Стах, коли я заходжу до світлиці.
— Що покине тебе.
— Це я вже не раз чув. Казиться баба. Ми всі покази-лися.
— Зроби мені невеличку послугу, Стаху.
— Забрати від старих твої речі?
— Так.
— Марто, хоч ти май розум. Онде вечоріє. Переспіть, завтра я дістану підводу і одвезу вас до станції.— Задумливо провадить далі: — Нині хата повністю тримається на жінці. їй і вкрасти легше, і заярмаркує, і за двадцятий сніп не так соромно згинатися. А хто я нині? В мене ковальський фах, але в селі кільканадцять пар коней і возів з десяток. Окрім того, ковалі з колонії мають вугілля, залізо, кращі інструменти, де мені з ними тягатися. Та й тиняюся, як бовдур. Ще й чогось боюся, проста річ — на смерть перелякати. Жінка не має до мене поваги, бо хіба я заслуговую? Чим? Становиськом, розумом, винахідливістю/ Цей крам не має збуту. Тут його доволі, досить лиш одного відсотка, щоб підтримувати видимість якогось життя.
— Ти коли-небудь розмовляв так з Оленкою?
— Ой Мартусю! Може, вона від цього втікає.
— А може, від обтяжливого обов'язку?
— Я не збагну. Я тут темний, як пень.
— А що вона каже/
— Нічого. Мовчить, набирається, як губка, злості, тоді подушку в рядно — і на хату. Колись я бігав по селу, шукав, падав на коліна, щоб верталася і не смішила нас перед людьми, потому плюнув — витворяй що хочеш.
Скрипнули двері до кухні, гримнули сінешні, під вікном задудоніли і стихли кроки.
— Пішла.
— А діти де, Стаху?
— У Стефи, з Івановою мамою. Одвели, щоб не вешталися під ногами.
— Вона подалася до Стефи.
— Ні, Мартусю. Тепер її не буде з тиждень, плакатиме за дітьми, оббріхуватиме чоловіка, а мені якби хто плюнув в обличчя, що все те зношу.
— Стаху, вона пішла за малими.
— їй-бо, Мартусю, ти маєш мене за недолітка. Ходімо до Стефи — переконаєшся. Однаково дітей треба забрати.
Я зиркаю на Юліана, він мовчки погоджується. На клаптику паперу він малює якийсь всюдихід, та раптом відсуває папірець:
— А мені можна з вами?
Стах залишає ключ у дверях і виводить з-за хати вовкодава. Припнувши собаку, озирається на темні вікна.
— Уже п'ять років, — зітхає він, — ця хата мені чужа. Я по натурі хворобливий сім'янин. Мій куток мусить бути захищений від всіх вітрів, бо маленький протяг— і я почуваю себе як на відірваній від берега кризі. Видно, це таки недуга. Якщо господиня мого кутка не дихає на нього теплом так само, як я, то вона стає спільником якихось ворожих сил. Не просто зрадницею, а союзником усіх нечистих, які на мене чигають. Я намагаюся не показати цього, клопочуся, вдаю веселого, але на серці тривога і ніщо мені не вдається, невдачі, невдачі... Мчить вулицею Калюшева бричка. Я вертаюся з колонії — ходив купити вугілля, проте не домовився з мазуром. Правда, дрібниця? Ще дома Оленка мовчазна, як монахиня. Але и це не таке страшне. А я байдужію до всього. Таж парубком у галопі стрибав і вистрибував на коня... Налітає бричка, а я шкандибаю серединою вулиці, мов глухий...
Сипле сніг. Оленка вийшла п'ять хвилин тому, одначе слідів її не видно.
На гавкіт пса з хати, лаючись, вибігає Ганна.
— А я думала — Стефа. Боже, що я маю з її Іваном! Казала Антонові — одведи, нехай за ним Стефа миє та підчищає. Ні, вклав спати, а той свинюка розблювався... За поріг боюся вас просити.
— Та ми... — почав було Стах.
— Стефі не при сідниці, — перебила його Ганна. — Замерзне чоловіку канаві, скрутить шию — їй однаково.
— Оленка в тебе? — питає Стах.
— Ні, — трохи здуміло відказує Ганна. Згодом кидає: — Що, знову?..
— А чого ж приплівся!
— Не було.
— Діти вже сплять?
— їх старі забрали до себе. Мале щось розпхинька-лося.
Стах не забуває сказати: "На добраніч", і ми рушаємо від воріт. З-посеред подвір'я Ганна кричить:
— Марто, завтра ввечері приходьте до нас.
— Якось воно буде,— відповідаю. І до Стаха: — До старих?
— Не лишаєшся ночувати?
— Ні, Стаху. Зрозумій, що й нам треба пошукати свого куточка.
Ми зупиняємося за воротами. Через хвилину Стах виносить мої речі. З хати навіть у вікно ніхто не виглянув.
— Не забувайте, — подає руку Стах.
— На все добре, Стаху.
В обличчя ліпить сніг. Ми з Юліаном виходимо в німе сизе поле. Через півгодини минаємо відгороджену бетонною межею ниву. Десь там далі — западина і хід до грота.
Глава IV
Начальник станції відчинив нам почекальню і приніс засвічений ліхтар.
— Тут нетоплено, — сказав він, торкаючись рукою груби. — Але дрова і вугілля є, тільки доведеться принести, якщо згодні.
Юліан пішов із залізничником по паливо. Від підлоги і стін почекальні тхнуло тютюновим димом. Я підкрутила ґніт в ліхтарі й сіла на лаву.
А як рано криваве сонце покривало те бо свище, то він не відвернувся від того образу, бо мав силу.
Досвіта через станцію проходили два поїзди: один на Львів, другий на Тернопіль.