Поруч із їхньою стояли ще дві — Ромула з Романом та Констанція з їхнім робом. Хлопець позіхнув і, подумки кленучи старого консула, що збудив його перед курми, влз під широке корзно великий пакунок із дарунками й потягся з великокняжого двору. Максимін узайве нагадав йому:
— Й ні з ким ні про що!..
— Добре, кіріє консуле, — мовив Пріск і пішов. З двірця варта випустила його, але коли дійшов до Вишатиного двору, там брама ще стояла зачинена. Пріск подумав, чи погрюкати в дубові обаполи воріт, а чи ні, й таки не наважився. Що робитиме там, коли його навіть і впустять? Так чи так, доведеться стовбичити під вікнами того мовчазного вельможа.
Й він вирішив поблукати ранковим городом. У деяких дворах уже грюкали об цямрини колодязні відра — невсипущі попрокидалися й, певно, напували худобу. Десь у протилежному кінці скавульнув собака, в іншому місці заляскав крильми й кукурікнув півень. Пріск ходив то в один бік вулиці, то в інший, не надто віддаляючись од Вишатиного двору, й роздивлявся на чепурні скіфські оселі, рівненько вишпарувані глиною, побілені й підведені в кого руденьким, у кого синім або ж зеленим. Стріхи були майже скрізь однакові — солом'яні, але траплялися й ґонтові, й навіть черепичні.
"Прогулюючись коло терема, — писав потім Пріск, — я раптом почув слово, яке вразило мене. То було грецьке здоровлення: "Хайре!" ("Радуйся!") Се мовив чоловік, проходячи мимо. Дивлячись на одіж його, я-м узяв того можа за скіфа. Мене зчудувало, що скіфський вой рече по-грецькому. Складаючи полки з різноличних народів, вони переймають один в одного гунську, готську, а за частим зносінням з римлянами — й латинську мови. Грецька ж тут чується тільки між полоненцями, взятими у Фракії або ж на змор'ї Іллірії. Але їх зразу впізнаєш серед скіфів по рубищу й печальному виду. Той же, що мені вклонився, увидівсь мені скіфом, котрий жиє замож-но й розкішне. Він був одягнений у багату, ошатну одіж, його волосся було стрижене під кружечок. Очутилося ж, що то є грек, узятий полоном у Мізії, а тепер він живе тут..."
Се був Адаміс, який багато років тому врятував Гатила, коли той тонув у Дніпрі. Тепер він служив домажиричем у палатах цариці Русани. Адаміс щиро зрадів зустрічі з одноплемінцем, негайно повів його до свого дому, й добре пригостив, і все розпитував, як там на батьківщині, як живуть тепер люди й чим клопочуться.
— Вельми-м скучив за рідною домівкою, — визнав Адаміс, коли вони випили добрий дзбан розведеного, за грецьким звичаєм, водою вина. — Дуже-м скучив і за кревними, й за мовою своєю... Буває, як здушить серце — хоч плач або біжи пішки в Мізію...
— То пощо ж не біжиш? — спитав Пріск.
— Пощо... — повторив Адаміс. — Жону маю тут і п'ятеро дітей, і... добре тут жиється.
— Хіба то добре, коли серце купається в сльозах? Я не зміг би-м жити в чужій землі, Адамісе... Скільки-м пробув у сій Скіфії, а вже тягне додому.
Адаміс зітхнув, але заперечив:
— Я-м полюбив скіфський покон. Ми часто сполчаємось, то є так. Зате в мир насолоджуємося красним і велелюбим покоєм. І ніхто не тремтить, щоби в нього не відняли того, котре він має й шанує. В моїй старій вітчині, в Греції, волостять тирани, а малодушні роби не сміляться боронитись. Там немає правосуддя, ні рівності в податях. І сильні гнітять слабих...
— Ти любиш Скіфію дужче за рідну землю, — мовив Пріск, але в голосі його не було докору.
— Так є, — відповів Адаміс. — Ся земля є моєю другою вітчиною.
— І бороду голиш...
— Се велить покон скіфів.
— І волосся кружечком... Як ви се чините, що в усіх однакове!
— Вельми просто. Вдягаєш на голову судину таку, горнець великий, іже зветься тут макотер, бо в ньому труть мак, і відтинаєш усе, що виглядає з макотера.
Але розмова перейшла на веселе, бо від зустрічі й випитого вина, хай і розведеного на воді, обоє вельми звеселилися. В такому стані й повів Адаміс свого молодого гостя й одноплемінця до поважного болярина. Вишата вже встиг устати й поснідати, його жона боляриня Радмила, запнувшись для годиться прозірним полотком, пригощала юного ритора смачними стравами й добрим вином. Вишата запросив Максиміна разом із Пріском, а також слів од західного римського імператора, до себе на вечерю.
А наступного дня Вишата сам супроводив обидва сольства до цариці.
Жона Великого князя київського Русана мешкала в окремому хоромі. Пріск із непослабною цікавістю роздивлявся й усе запам'ятовував, щоб увечері записати свої враження.
"На двірці були многі тереми та кліті. Одні красно зістроєні з гладеньких колод, пов'язаних межи себе як вінки, й здіймаються на добру вись. Тут жила жона Аттіли. Зустрінутий у дверях варварами, я ввійшов до хорому й застав її на м'якому ложу. Підлога була встелена килимами, многі жони стояли окіл цариці. А діви сиділи навпроти неї долі й узорили різноличними нитками корзна, кої вдягають тут зверх одіжі. Вклонившись цариці, я підніс їй дари й вийшов..."
Повиходили й інші дяки та кляузники, лишились тільки обидва сли та ще римський воєначальник Роман, бо жона Великого князя київського — то таки цариця й простим людям не личить мулятися перед нею.
Пріск мав намір оглянути й інші будівлі великокняжого двору, та юрма, що тирлувалася коло ґанку головного хорому, заступила йому дорогу, й він не зміг проникнути всередину. Смерди, й можі, й різне болярство дрібного кшталту чекало виходу Гатила. Нарешті Великий князь київський з'явився на ґанку в супроводі мовчазного вельможа Вишати. Й кожен, хто мав до князя прохання, підходив по черзі, й Гатило творив свій суд.
"Не тільки гуни, а й инчі народи, їм підволосні, любили сього дивного можа за його велії цноти й за правосуддя. Многі греки й римляни добровільно служили йому..."
Скінчивши суд, Великий князь київський повернувся до хорому, де на нього вже з трепетом чекали сли від різних країн і народів.
Але ні римських, ні грецьких послів Гатило так і не прийняв ні того дня, ні наступного. Вишата ж, коли його про се питали, тільки всміхався й калічив грецьку мову:
— Гуляйте. Аттіла знає, коли...
Й сли обох імператорів, і їхні люди з учти цілі вечори просиджували за дошками табули [16], щоб якось та згаяти час. І щоразу розмовляли про Гатила, бо він був уже не тільки в сій варварській країні, а й у цілому світі. Й Пріск, уважно дослухаючись розмов, старанно відтворював їх на тонкій заячій скорі пергамену.
"Ромул, між, бувалий у многих сольствах, маючи мудрість у тому, рече, що щастя й могуття Аттіли такі велії, що він, пещений ними, вже не терпить нікоторого перечення, хоч яке справедливе воно. "Ніхто з дотеперішніх царів Скіфії, та й инчих земель, — рече далі Ромул, — не вчинив стількох великих діл, та ще за такі короткі літа, як Аттіла. Його волость простирається за острови на океані, й не тілько народи Скіфії, але й римляни та греки суть його данниками. Не доводячись і тим, він хоче розширити свою державу звоюванням Персії. Мідія [17] ж не далеко від Скіфії. Гуни вже відають дорогу туди: ходили тією дорогою, коли в них шалів голод. І Західня, й Всхідня імперії не змогли суть стати супротиву йому, бо полчилися в инчих землях. Тоді Божко з Красоєм, котрі є з роду царів скіфських, сполчили велії полки й проникли в Мідію. Се ті самі, котрі пізніш були слами в Римі для укладання ладу з нами. Вони самі речуть, що, минувши в той похід степи й переправившись через озеро Меотіду, подолали гори Кавказькі й за п'ятнадцять днів досягли Мідії. Й тільки велії полки персів примучили їх вернутись у свою землю — инчою дорогою, понад берегом Каспійського моря".
"Так, — рече далі Ромул, — Аттілі неважко примучити собі Мідію, й Парфію, й усю Персію. Ратна сила його така, що ніхто супротиву їй стати не зможе. Ми молимо бога, щоб Аттіла повернув оружжя своє на персів".
"Але я вельми страшуся, — рече Максимін, — що, примучивши мідів, парфів і персів, Аттіла вернеться зодтуду володарем Риму, Всхіднього й Західнього. Зречеться достойності титулу стратига, коїм ушанували його римляни, й звелить величати себе імператором. Він уже мовив колись у гніві своєму: "Полководці імператора вашого роби йому. А мої ж полководці такі самі царі, як і ваш імператор".
Лише на п'ятий по прибутті день Великий князь київський Богдан Гатило прийняв сла імператора Теодосія, а також Ромула, сла західньоримського імператора Валентинівна Третього. Ні Максимін, ані Ромул не мали підстави бути невдоволеними тривалим "звіщанням" і могли вважати свою місію вдало виконаною. На знак закінчення переговорів Гатило вшанував обох слів пишним обідом.
"У значений час разом із слами Західньої Римської імперії, — пише Пріск, — ми смо предстали Аттілі при вході до столової світлиці. Тут кравчі, за поконом землі сієї, піднесли нам чари, аби смо перед трапезою помолилися за здоров'я царя їхнього. Випивши, ми пішли смо на вречені нам місця коло столу. Ослони стояли обабоки світлиці. Посередині, за столом инчим, сидів Аттіла в кріслі. Позад нього, на звишінні в кілько приступок, було його царське місце — під пологом з різноличного цвіту ткання. Такі пологи над злюбним ложем вішають римляни й греки".
Первоповажні місця були за столом управоруч од царя. Ми смо сиділи з лівого боку. Вище за нас усівс'я Борич, найзнатніший серед скіфів. Конюший мостився на сідлиці вправуруч царського місця. Навпроти нього повсідались обидва сини Аттіли. Однако ж старший син був поруч нього, на которійсь розстані, трохи вище й сидів, шанобно потупивши зір перед вітцем".
Борислав, якого Пріск, назвавши Боричем, бачив уперше, бо той лише сього дні приїхав з далекої Мізії, з-за Дунаю, раз по раз підносив угору келиха й виголошував здоровниці за Великого князя, й за імператора Теодосія, й за другого імператора — Велентиніана. Велій болярин був дуже веселий, бо змолоду полюбляв пири, й Гатило мусив пригасити його запал:
— Борисе, — він називав його коротким іменням дуже рідко, але того дня сказав так навіть при гостях, немовби вернулася їхня буйна молодість і не було сиве волосся ні в князя, ні в його побратима. — Борисе! Боричу! Дай-но гостям попоїсти, бо впоїш голодних! Люди-бо заморські, п'ють вино з водою.
— Хай відають, коли пирували в князя нашого! — весело відгукнувся Борислав, але таки припинив споювання.
Пріск писав потім:
"Одмінні страви подавалися всім на серебляних блюдах.
А перед Аттілою було поставлене просте.