жити не тільки в минулому й тепер, але і в прийдешньому, але й у вічності"; що на всі питання так званої "моралі" дивиться з точки погляду цієї "вічности", дбаючи як про ідеал, про "підвищення температури душі"[95-2].
Носії тих "вічних" ідей та самі ці великі ідеї вимагають, щоб до них підходити з іншою моральною міркою. В звичайнім понятті вони є "аморальні". "Льозент, великий історик інквізиції та її великий противник (читаємо в Бакля), осуджуючи жорстокість її в практиці, не може заперечити чистість її намірів"...[96-2] Треба вже раз розрізняти моральність історії і тих що її роблять від моральности одного з мільйонів, який не хоче ніякої історії[97-2]. Тут відкривається вже правдивий зміст "аморальности" великих ідей. Кожна істота (каже Йодль) прагне того, або гидиться тим, що, після законів її власної натури, уважає за добре або за зле. Добре є все, що зміцняє силу, здібності й повноту життя даної species; зле – що їх ослаблює. В цім якраз "аморальність" різниться від матеріялістичної і хуторянськоуніверсальної "моральности" провансальства.
Для наших інтелектуалістів пізнання було матір'ю моралі. Одиниця, мовляв, "приходить як моральний нуль на світ, пізнає речі... і постановляє потім ... поступати так або сяк; може навіть у наслідок пізнання засвоїти іншу систему поступування. Пізніше... відповідно до того узнає якусь річ за добру і в наслідок того її бажає"[98-2]... Та дійсність не така солодка й вигідна, в дійсності одиниця "хоче це (цю річ), і в наслідок того зве це добром". Душа не є щось, що пізнає, лише щось, що хоче. Цілій боротьбі за існування "чуже моральне поняття справедливости". Коли "звір... гризе того, хто його коле, ідея санкції не має з тим нічого спільного"[99-2].
З цієї точки погляду дістають "моральну" апробату і "злі" вчинки, а осуджуються "добрі" з точки погляду "вселюдської етики". Кожна species має свою чесноту, а суперечки різних чеснот рішаються не їх гармонізуванням і порозумінням, так само не таким шляхом відбувається запанування нової моралі. "Якими засобами приходить до влади якась чеснота?", питається Ніцше, і відповідає: "засобами боротьби. Панування чесноти можна осягнути тими самими засобами, якими взагалі осягається всяке панування. Так приходить він до своєї "moralfreie Tugend"[100-2].
Не маючи жодної спільної санкції, крім себе самої, немає кожна збірна мораль над собою спільних засад ("щастя всіх" і проче). Конфлікти різних чеснот (ідей, рухів) ніколи не можна вирішити їх погодженням, "гармонією", "жадні принципи не можуть заборонити, щоб слабший уляг насильству дужчого"[101-2]. "Мораль" не "пізнається" з досвіду, але є відразу, як платонівська, про яку згадувано вище. Вона не коже пізнаватися абстрактним розумом, і без відносин species та її інтересів, лише завжди числиться з ними[102-2].
Природа наділила нас бажаннями, приємність і біль – це лише вигадка природи для осягнення своєї мети. "Бажання є лише в тім самім змислі, що й вогонь і блискавка. Тому лише філістри можуть абсолютно відкидати і морально осуджувати війну, убійство, насильство, – філістри і люди з відмерлим інстинктом життя, кулішівські "євнухи"[103-2]. Леся Українка писала: "Брудні не наші інстинкти і пристрасті, але їх спотворення через купівлю і продаж того, що не повинно ставитися на торг"[104-2]. "Насолода й біль мають своє походження не в природі речей, але в природі пластичних організмів"...[105-2] "Ніяка річ не є добра,... лише відповідно до того, як вона впливає на організм"[106-2]... Тут ми знову приходимо до "спеціяльної" моралі, що диктується розвитком сили окремого організму, до Reichtum an Person, до Fuelle in sich, Jasagen zu sich, до Ueberstroemen, до Herrwerden wollen, до того критерія правди (і моралі), який є в "зрості почуття сили". Ті моральні ідеї є добрі, які йдуть на користь в конкуренційній боротьбі за існування, що йде поміж соціяльними групами або між групою та її природним окруженням; добре поступування те, яке на користь роду, зле – на його некористь[107-2].
Та етика присвічувала Вітманові, коли він співав про "творчу войовничість", далеку від "чутливої мрійности". Вона ж стояла перед очима Зудермана, для якого неморальним було лише "банальне, ординарне і вульгарне"[108-2].
Мораль, яка є мораллю всіх нових і свіжих рас, всіх сильних одиниць, всіх нових, повних майбутньости, ідей ...
Все тут сказане треба зачислити до однієі (четвертої) з головних прикмет всякої великої ідеї (і руху, що йде під її прапором), яку долучуємо до обговорених у попередніх розділах. Ця ідея є непримирима, безкомпромісова, фанатична, "аморальна", за свої приписи бере лиш те, що в інтересі species. Цими прикметами відзначається кожна велика національна ідея, і це, а ніщо інше, дає їй таку вибухову силу в історії.
РОЗДІЛ V
СВІДОЦТВО ІСТОРІЇ – "РОМАНТИЗМ" ЯК ЧИННИК ПОСТУПУ – СИНТЕЗА РАЦІОНАЛІЗМУ ТА ІНТЕРНАЦІОНАЛІЗМУ – П'ЯТА ВИМОГА ВОЛЕВОГО НАЦІОНАЛІЗМУ
Історія підтверджує правдивість сказаного вище. Бо в ній перемагають лише ідеї характеру "романтичного", релігійного, ідеї аґресивні, емоціональні й фанатичні. Під чиїм впливом, як не цих ідей, відбувалися всі хрестоносні походи, 1793 рік, визволення Франції від англійської столітньої інвазії за Жанни д'Арк, і багато інших, про які я вже згадував в попередніх розділах?
Візьмім наші часи! Один з тих, хто робив велику війну й вів до перемоги свій нарід, пише: "При старих сталих військах, генерали грали важнішу ролю, ніж політики. Але в останній війні, коли нація була військом, було інакше. Найнебезпечнішою зброєю на війні, це не тяжкі армати, лише здібність (провідників) кріпити серця... Чи ви колись уявляли собі, що Німеччина скапітулює на ворожій території? (Але це сталося, бо) ... їй зломлено хребетний стовп. Чи ви думаєте, що щось подібного могло б статися, коли б Німеччина мала на чолі такого Клємансо, Ґамбетту або Пітта? Але Німеччина їх не мала. (Вона мала)... політиків, що не знали, як промовляється до серця нації"[109-2] Промовити ж "до серця", нації, як старався я довести, можна лише сугестією та однією з тих "романтичних" ідей, за які маси віддають своє життя. Такою ідеєю в світовій війні була ідея боротьби "культури з варварством". Сила тієї ідеї була така переконуюча, що вона не тільки скріпила волю союзників перемоги, але зломила волю до перемоги в німців. Сила цієї ідеї була в її безкомпромісовості (французьке jusqu'au bout, англійське knock out), в порівнянні з якою, половичною й непевною була воля німецьких провідників, що безперестанно поновлювали свої щирі мирові пропозиції...
Представник другої побідної нації повторяє ту саму думку: "Двигун всякого чину є почування. Всі великі історичні рухи були попереджувані міцними почуваннями. І власне ті особистості, яких почування були найбільш несамовиті, мали найбільший вплив на стан і характер суспільности. Чисто інтелектуальне почування ніколи не вистачає для опанування юрби... Величезний успіх релігійних реформ завдячують вони переважно іраціональній силі їх чуттєвої природи, а ніколи інтелектуальній". Не лише світ кермується "пристрастями, а не інтелектом, але й... дійсні пани світа, щоб заслужити цю назву, мусіли бути часто ентузіястами і фанатиками"[110-2]. Історія свідчить, що під впливом тих ідеологів "основувалися великі імперії, здвигалися церкви, мечети і катедри, змінилася ціла поверхня землі"[111-2]. Ніби вторуючи американському соціологові, пише його французький колеґа: "Лише фанатики основують релігії і держави,... На гукання Петра Аміенського мільйони кидаються на підбій Орієнту... Слова візіонера Могамеда уділили його сторонникам силу перемогти старий грекороманський світ... Лютер затопив світ в огні і в крові"... A що, в порівнянні з ними, питається автор, зробили в історії Ньютон і Ґалілей? Фанатики творили історію, візіонери, винахідці звабливих видив найбільше спричинилися до зміни обличчя світу. Їм це вдалося, бо вони "несвідомо втілювали в собі ідеали своєї раси і свого часу, дали їм вираз" бо нарід можна за собою повести, лише "здійснюючи його сни і мрії", бо в решті решт ідеї кермують світом. Щоб ці ідеї втілилися, мусять вони мати до послуг собі мрійників і сновид. "В ім'я хоробливих фантазій перетворювався світ, загибали культури, нові повставали натомість... Ілюзії були найважнішим чинником в історії... Ілюзія покликала до життя піраміди,... море крови проллято задля здобуття однієї однісінької домовини, викликано революції, основано держави". Йодль каже: "ціла історія вчить, що успіх все по стороні народів з сильнішими пристрастями"[112-2].
Ґеорґ Зіммель навіть підноситься до твердження, що "безхарактерність" XIX віку має своє джерело в занепаді впливу чуттєвої сторони нашої вдачі й гіпертрофії розумовости. Інтелект, за Зіммелем, взагалі, як і гроші, – безхарактерний, "не з браку потрібної якости, але тому, що він цілковито стоїть по той бік вибираючої односторонности... Ми жадаємо від усіх речей... означености характеру, а часто теоретична людина все розуміє й прощає. Сплощення чуттєвого життя, яке приписують теперішності в противність до односторонньої твердости і жорстокости минулих віків; легкість інтелектуального порозуміння між людьми, хоч як різнородних натур і становищ, в той час коли така визначна інтелектуальна особистість як Данте, говорив, що певним теоретичним противникам треба відповідати не доказами, але ножем; тенденція до полагодження, що пливе з байдужности до основних питань внутрішнього життя, які... не може рішати ніякий розум, – аж до ідеї про світовий мир включно, що особливо плекається в ліберальних кругах, історичних носіях інтелектуалізму і грошевого обороту: все це випливає, як позитивний наслідок, з цієї неґативної риси бгзхарактерности"[113-2]... Безхарактерність нашого віку, його угоди, який він вніс скрізь – в відносини між клясами, націями, поглядами, релігійними партіями, позбавивши людськість всяких ширших перспектив і плянів, замкнувши її в вузький круг буденщини; безхарактерність, яка поставила на карту саме існування нашої цивілізації, отже і на думку Зіммеля корінилася в гіперінтелектуалізмі, в "безвір'ї", в браку фанатичної "односторонности", емоціональности.
Не ту "безхарактерність", яка приводить народи на край загибелі, але цю "працю для порожнечі", ці зусилля фанатиків винагороджує історія.