У хащі дедалі темнішало. Барханов, уважно поглянувши вгору, озирнувся:
— Намет, хлопці.
Через дві хвилини сховалися у водонепроникний намет, що його спритно надули Джон і Веслі. Як великий пузир, намет виповнив коридор у сельві, і його боки вгинались під напором рослинності. Комахи й слимаки гинули за входом. А ще за хвилину почалася злива.
Стало зовсім темно. Вода булькотіла, обмиваючи намет, а тонкий пластик над головою гудів під водоспадом. Портативний кондиціонер видихав кисень. Веслі награвав веселі мелодії...
Обидва американці одного ранку з’явились у квартирі Пуебло. Високі, стрункі, широкоплечі, тільки у Веслі обличчя довге й ніби трохи здивоване, а у Джона — кругле і на диво життєрадісне. Чорняві, чемні й чепурні.
— Ви нас не впізнаєте? — спитав Джон. Пуебло й Олекса знизали плечима.
— Пригадайте Сан-Франциско, — нагадав Джон.
Олекса напружив пам’ять. Щось знайоме почало йому ввижатись у цих хлопцях, але... хіба мало людей пройшло перед очима за останній скажений місяць!
— Ракетодром! — нетерпляче нагадав Веслі. — Вам не вистачало двох місць у ракеті...
Це були ті самі хлопці з Філадельфії, які скорилися перед красою Тереси і Яни й заради дівчат відмовились від квитків.
— Ви встигли на свою сесію? — поцікавився Пуебло.
— Ми не встигли на свою сесію, — сказав Веслі Кейс.
— Ви б хотіли побачити отих гарненьких дівчаток? — запитав Олексій.
Хлопці перезирнулись.
— Охоче, — мовив Джон. — А хіба вони вже знайшлися?
Як і всі люди на Землі, ці американці знали про зникнення Яни й Тереси.
В ті дні до Буенос-Айреса, незважаючи на попередження Надзвичайної Ради, потяглися добровольці-рятівники. За короткий час переповнили всі готелі, в міських парках виросли селища з наметів, рух на вулицях так ущільнився, що довелося вживати спеціальних заходів.
Всесвітня Надзвичайна Рада ще раз звернулася до громадян світу із запевненнями, що для розшуку Соболя, Шевченко і Альмейди робиться все необхідне, і закликала ентузіастів залишатись удома. З’явилось повідомлення, в якому розповідалось майже все про Максима Свирида — починаючи з обману в УФТІ і кінчаючи викраденням наукових матеріалів. Світова преса розрядилась найрізноманітнішими здогадками. Серед них траплялись і близькі до істини.
Рада неохоче пішла на такі публікації, але вона усвідомлювала, що повне мовчання преси посторожить злочинців.
Потік рятівників вщух. Але ті, що вже були в місті, повертатися додому не хотіли. Утворивши сотні груп, вони почали діяльне розслідування. Преса повідомляла про кожен їх крок, вміщувала численні анкети, заклики до населення ще й ще раз перетрусити свою пам’ять і повідомляти про все, що може здатися корисним.
Деякі рятівники виявили таку кмітливість, що спорядили вертольоти з локаторами на кордони сельви і щоденно нишпорили над нею, обмацуючи кілометр за кілометром.
Тим часом Рада вирішила надіслати до плато розвідувальну експедицію — визначити точне місце його розташування і розміри, з’ясувати, чи можна атакувати ворога з сельви. А Таві, зокрема, плекав надію, що на плато зуміє проникнути бодай маленька група. Адже зруйнування ворожого гнізда призвело б до загибелі всіх, хто там був. Серед них — Артем, Яна і Тереса. Група рішучих людей у ворожому стані могла б швидко і зненацька знешкодити верхівку (захопити, наприклад, Фрада, а з його допомогою діяти далі) і попередити будь-які вибухи.
Інститут Вернера зробив зразок індивідуального захисного набору від іонних випромінювань. Прилад випробували, і до Буенос-Айреса прибуло десять комплектів.
В такий час і з’явились до Пуебло Веслі Кейс і Джон Джессеп. Після обміну репліками Олексій з Альмейдою натякнули, що продовжувати розмову не варто. Та вже за півгодини поглядали на американців з повагою. Це були розумні й проникливі люди. Вони були переконані, що світова громадськість знає менше, ніж Надзвичайна Рада, і зовсім мало — про те, що Рада робить.
— Бо інакше, — сказав Джон, — бездіяльність цього шановного органу пояснити неможливо. А я, вірте мені, досить добре знаю — не особисто, звичайно, — людей, які там зібрались.
Вони були також переконані, що Олексій і Пуебло все знають і беруть участь у розшуках.
— Люди давно відвикли від секретів, — сказав Веслі. — Я з вами розмовляю, а самому соромно: хіба можна закидати серйозним людям за дитячу гру! Це говорить звичний здоровий глузд. Але ситуація така, що більш глибокий здоровий глузд, — Кейс торкнувся свого серця, — підказує зовсім інше.
Вони не пристали до жодної з добровільних груп, бо розуміли: справжнє, діло сьогодні робить той, хто стоїть у тіні... А вони дуже хотіли взяти участь у справжньому ділі.
Джон Джессеп і Веслі Кейс працювали інженерами-операторами на заводі сільськогосподарських машин. Обидва були біологами-аматорами. Що й казати, дівчата справили на них сильне враження. Але тепер уже йшлося не тільки про дівчат... Вони зіткнулися із зазіханнями на свої життєві принципи і не хотіли лишатися осторонь.
Ще одна якість: Кейс і Джессеп були спортсменами.
Розмова з Бархановим, консультації з радою і американськими громадськими організаціями — так Джон і Веслі стали учасниками експедиції. І вже напередодні старту з Москви прилетів п’ятий член групи — Гнат Петрович Соболь, батько Артема. Вже мав шістдесят років, але жартома згинав трьома пальцями товстий цвях, щоранку бігав не менш як на п’ять кілометрів, прекрасно розумівся на механізмах. Він був закоханий у сина, соромився про це говорити, і коли при ньому вихваляли Артема, скромно опускав очі. М’яка, лагідна людина, Гнат Петрович умів бути наполегливим і завжди ставив на своєму.
Він легко порозумівся з Кардашовим і Лансаною. Обидва керівники Ради погодились, що жодна людина в світі не має підстав відмовити Гнату Петровичу.
На світанні вилетіли на північ. Кожен мав портативний квантовий генератор, схожий на старовинну кінокамеру, комплект іонного захисту, електропістолети, захисний одяг, який знешкоджував незліченних дрібних ненажер. Загальний вантаж: радіоапаратура, надувний намет, запас харчів, устаткування, що прикривало експедицію від радіолокації.
З вертольота вийшли за п’ятдесят кілометрів від плато. Почався піший похід там, де ніколи, скільки існує планета, не було людини.
На першому привалі Веслі витяг з кишені електронну гармошку й став награвати. Його інструмент звучав, мов невеликий естрадний оркестр. Джон підспівував, притупував ногами, смикався на місці. Після кількох американських пісеньок Гнат Петрович зажадав української. Веслі не вмів. Довелось наспівувати.
Найшвидше Кейс засвоїв "Сусідку". Гнат Петрович розчулився: в серці сельви слухати таку музику нікому не доводилось.
А тоді Веслі сказав, що експедиція без власної пісні — не експедиція. Він почав творити. Спочатку з’явилася мелодія — бадьора, швидка, ритмічна і така в’їдлива, що з третього разу Гнат Петрович почав підспівувати.
Веслі проспівав:
Тримайтесь, друзі, в час важкий!
Хай лине день за днем.
О-гей-я-хоп,
О-гей-я-хоп...
І ми до вас прийдем!..
Джон підправив останні рядки:
Ще тільки крок,
Ще тільки сто —
І ми до вас прийдем!..
Гнат Петрович підключився до творення. Він склав куплет про те, як сельва стає стіною на їх шляху, але то дарма, бо "в нас сила є, і промінь є!.." А за півгодини вже всі знали нову пісеньку і залюбки виспівували під акомпанемент Кейса:
Тримайтесь, друзі, в час важкий,
І знайте: ми прийдем!
Надвечір зарості стали рідшими. Окремі промені низького сонця пробивалися крізь зелене склепіння й золотили стовбури. Шаруділи змії. Хрипіли земляні жаби. Джон, який у цей час очолював групу, попрохав збільшити чергування на цілу годину, бо генератор тепер вмикався рідше.
Барханов погодився.
Небо стало густо-синє, майже фіолетове. Тільки на заході підсвічувалося знизу ясним зеленим сяйвом.
Вийшли на узлісся. Попереду здіймався відлогий схил, по якому розбіглися віялкові пальми.
— Травичка! — сказав Гнат Петрович. — Звичайна собі трава. Оце так дорога!..
Олексій всміхнувся, Джон і Веслі штовхнули один одного плечима. На них чекали розкішні години: йти по траві. Від пальми до пальми. Генератор на ремінні за спиною, над головами — чисте небо, повітря не душить випарами, і під ногами — яке щастя! — звичайнісінька трава...
— Привал! — кинув Барханов. — До ранку. Повеселілий Олексій і американці швидко розкинули
намет, підготували хімічне вогнище, що не давало світла. Веслі наспівував...
— Завтра підемо в обхід, — сказав Барханов. — Ми не можемо дозволити собі такої розкоші — простувати відкритим схилом.
Його слова зустріли мовчанкою. Люди ледь тримались на ногах. Гнат Петрович зітхнув. Олексій чекав, як той переконуватиме Барханова... А Соболь — ні пари з вуст.
Небо після заходу сонця швидко вистигало. На невидимому вогнищі булькав казанок з кавою.
Веслі не любив мовчанки. І от заграв естрадний оркестр, схований у плескатому ящичку електронної гармошки. Статечно бурмотів контрабас, замріяно вив саксофон, в унісон співали скрипки, дзвеніло банджо, а щітки й барабан відбивали ритми. Веслі вмів імітувати фортепіанну музику, але більше любив одчайдушно галасливі або вкрадливо ніжні мелодії естради.
Він заспівав. Першими підтримали Гнат Петрович і Джон, потім приєднався Барханов, а тоді не стримався й Олексій:
Тримайтесь, друзі, в час важкий!
Хай лине день за днем.
Ще тільки крок,
Ще тільки сто —
І ми до вас прийдем!
Стіною сельва на путі
Підводиться... Та де
В нас сила є,
І промінь є,
Тож ми до вас прийдем!
Останній раз охнув контрабас, Гнат Петрович зітхнув і сказав:
— Треба, щоб цю пісню почули Артемко і Яна. Веселіше їм стане в тюрмі...
Недалеко булькотів потічок. Олексій пішов на його голос. Нестерпно хотілося хлюпнути в обличчя водою.
Обійшов кущі, спустився по камінню. Русло пробило в землі глибоку дорогу, і обидва береги зводилися нагромадженнями гранітних брил.
Опустив руки у воду. Вона була тепла, м’яка. Ліг на березі й занурив голову в хвилі. Відчував, як ожило й заворушилося волосся на голові, як бульбашка повітря відірвалася від носа і, лоскочучи, ковзнула по щоці вгору... Ще нижче... Вода затікала за комір, хлюпнула в спину й відкотилась.
Вихопився, перевів дихання і знову туди. Втома, що ломила кістки й знесилила м’язи, перетворилася на блаженну втому відпочинку...
Олексій сидів на камені, віддихуючись.