Дивись, Тарас-ага, скільки у мене вже набралося шкурок: сім чорнобурок, дев'ять рудих лисиць та три вовки. А зайців стільки набив, що ми з ana щодня ситі і собаки стали гладкі від зайчатини, — весело розповідав молодий табунник, блискаючи жвавими антрацитово-вороними очима. — Ісхак теж полює з байським орлом, бо ж стільки в степу розплодилось вовків, що кожної ночі шестеро жигітів чергують при табуні. Цієї зими я б уже не впорався з вовчою зграєю: напевно, з'їли б мене вовки.
— Ати вмієш обробляти шкури на хутро? — спитав поет.
— Тайжан вміє, друг мій. Я — ні, — признався Жайсак, складаючи хутра в скриню. — Коли набереться з півста чорних лисиць і багато рудих, — поїду в Оренбург продавати. — Жайсак зітхнув: — Важко назбирати грошей на калим і весілля, Але хочеться надіятися...
— А що чути про нареченого Кульжан?
— Нічого. Лежить нерухомо. На той рік побачимо, що буде. Шевченко помітив, що йому важко і неприємно про це говорити, тому одразу змінив розмову.
— Аде Абдрахман?
— По аулах мандрує, пісні співає. Де ж йому бути? А тепер гостює у нашого бая Азат, молодий акин. Якщо хочеш, ходім до бая, послухаєш його пісень.
У великий мороз Джантемир перебирався з юрти в будинок на березі Орі. В його просторих, але низьких кімнатах, підлоги та стіни були суціль укриті килимами і вовчими шкурами. Справжні груби добре нагрівали дім. Вікна з подвійними рамами мали знадвору віконниці, а у великі морози на віконниці ще навішували для тепла товсті мати з сіна. Сиділи й спали на невисоких помостах на зразок полу, хоч для себе Джантемир купив в Орську справжнє ліжко з пружинним матрацом, яким дуже пишався.
Коли Шевченко з Жайсаком увійшли до кімнати, Азат співав якусь веселу пісню на зразок танцювальної. Зейнеб, Нурипа й Шаукен сиділи край помосту й весело погойдували в такт головами, посмикували плечима і навіть приклацували пальцями. Побачивши гостя, бай кивнув йому головою і вказав місце поруч себе, але перебивати акина не став. І з того, що на цей раз Джантемир не підвівся і не потиснув йому руки обома руками, Тарас Григорович зрозумів, що бай не забув його "Заповіту".
Жайсак сів за спиною Кобзаря і пояснив, що пісня жартівливо розповідає про забудька-зятя та сварливу тещу. Пісня всім сподобалася. Жінки весело сміялися, а Джантемир посміхнувся і щось сказав півголосом жінкам, поки Азат настроював домбру.
Потім Азат заспівав старовинну тягучу пісню про жигіта і його коня, який рятує хазяїна від погоні, а коли поранений хазяїн падає з сідла, приносить йому води з річки відсвіжитися і обмити рани.
Поки Азат відпочивав після пісень, Джантемир обернувся до Шевченка.
— Скажи своїм майирам, щоб вони вовки стріляли. Дуже багато вовків у степу. Треба їх вбивати. Хай візьме рушницю і майир з жовта борода, і лисий майир, і майир з вареними очима, як у риби, і другий з червоним обличчям і з маленький чорний вуса. Треба вовки бити. Вовки кожен день один баран і ще один баран з'їдають.
— Тобто щоб вони полювання влаштували? — перепитав Шевченко.
— Так! Так! Полювання! Великий полювання треба робити! Скажи Мєшка-майиру. Дуже просимо. Жигіт просить. Джантемир просить. Дуже треба вовки стріляти.
— Добре. Перекажу, — сказав Шевченко, вирішивши в крайньому разі передати офіцерам це прохання через Александрійського, який щойно повернувся з відрядження.
— Не забудь, — повторював Джантемир. — Я тобі за це барана подарую.
— Та я й без барана передам, — знизав плечима Шевченко і замовк, побачивши, що Азат знов береться за домбру.
А в степу подув вітер — і відразу поповзли по землі білі сніговійні полози, легко звиваючись проміж заметів. Вітер шпурнув у шибки сухим снігом, і всі, оглянувшись на вікна, помітили, що сонце вкрилося білою імлою.
"Час вертати, — подумав Шевченко, — буран буде".
Його не затримували. Глибше насунувши шапку і щільніше пов'язавши башлик, він швидко рушив у напрямку Орська.
— Почекай, Тарас-ага! Я дам тобі коня, проведу тебе, — кинувся за ним Жайсак, але чи то вітер одніс його слова вбік, чи то Шевченко не хотів його слухати, але він не обернувся.
Вітер міцнішав і весь час змінював напрямок, наче танцював над сніговійним степом якийсь дикий танець. Густий поземок мчав над землею по коліна Шевченкові. Хвилин за двадцять він був вже поетові до пояса. Шевченко наче вступив у білу річку, яка все глибшала й глибшала. Далеко на обрії блищав хрест Орської церкви, але швидко і він поринув в імлу, і Шевченко з головою пірнув у потік летючого снігу, який із запаморочливою швидкістю мчав повз нього. Вітер штовхав Кобзаря не просто вперед, а якось навскоси, а іноді вдаряв з другого боку, і тому важко було триматися вірного напряму.
"Не зіб'юся, якщо вітер буде віяти в одному напрямку", — думав він, прискорюючи кроки, але страшний біль у колінах і ступнях примусив його йти повільніше. Він уже насилу витягав із снігу хворі ноги.
А вітер почав крутити сніговий смерч, трубним димом звиваючи його в височінь, потім раптом вдарив поета в обличчя, а за мить навпаки, в спину. Тепер поземок мчав над його головою прозорим негустим пухом, за яким ледве помітно блакитніла емаль ясного зимового неба, з дрібними хмаринками на ньому, що раз у раз затуляли сонце.
Понад годину через силу брів Шевченко обважнілими хворими ногами і раптом помітив, що починає сутеніти і небо затяглося сірою імлою. Він напружив останні сили. Йому здавалося, що Орськ десь зовсім близько, але у згуслому потоку поземки не блимав жодний вогник, а мороз міцніше й міцніше проймав тіло. Знеможе ний, захеканий, зупинився Тарас Григорович, щоб хоч мить передихнути.
"Кінець, — майнула думка, — Тільки невідомо, хто перший доконає мене: вовки чи мороз".
— Тарас-ага! Де ж ти зайшов, дорогий?! — раптом пролунав над його головою голос Жайсака. — Сідай на коня. Ай, куди подався! Хіба так можна? Тільки собаки тебе й знайшли.
І над головою Шевченка ніби виринула з пучини коняча голова, а над нею кошлатий малахай Жайсака. Його вовкодави старанно обнюхували поета. На поводу Жайсак вів другого осідланого коня.
Шевченко не знаходив слів для подяки. Сісти на коня він уже не міг. Жайсак спішився і спритно підсадив його у сідло, потім знов стрибнув на свого вороного і поскакав уперед, ведучи на поводу поетового коня.
— Ой бой, куди зайшов! Просто до вовчої улоговини, де саксауловий гай, — приказував Жайсак. — Жаман-Кала з одного боку, а ти пішов у другий бік. Певно, шайтан тобі очі відвів од вірного напрямку. Тільки шапка твоя трохи в поземку чорніла.
Добрих півгодини скакали вони клусом, поки не замайоріли перші вогники Орська. Коні зупинилися біля казарми. Шевченко насилу сповз на землю. Ноги його вже не згиналися.
— Зайди погрітися, — запрошував він Жайсака. — Ти ж мене від смерті врятував. Хоч чаю гарячого випий. Адже жіти закляк.
— Не можна! Треба табун дивитися. Вовків багато, — пояснив Жайсак, стрибаючи на коня. — Тільки не забудь, Тарас-ага, скажи майирам, хай вовків стріляють. Без майирів їх не подолаємо. Ну, я поїхав!
— Де пропадали так довго, мон шер? — зустрів Шевченка Козловський. — Певно, у писаря?
— До киргизів ходив. Ішов назад і заблукав, а цей юнак відшукав мене, коли я чорт зна куди зайшов. Я вже до смерті готувався, — казав Шевченко, обпікаючись гарячим чаєм, який приніс йому Кузьмич. — Думав, вовки живцем роздеруть.
— Хіба вовки на людей нападають?
— А то ні?! — буркотливо обізвався Кузьмич. — Вони тут люті, а на зріст з піврічне теля.
— Мене Джантемир-бай просив поговорити з офіцерами. Благає улаштувати облаву. Тільки навряд чи згодиться наш Мєш-ков займатися цим, — заклопотано сказав Шевченко, — як би їх зацікавити?
Козловський раптом закрутився на місці в якомусь шаленому захваті.
— Дякуйте Богові, мон шер, що є на світі вовки! Невже ви не розумієте, яке щастя пливе вам у руки?!
Шевченко здивовано глянув на нього і ліг на нари.
— Та зрозумійте нарешті, — обурився Козловський, — що це для вас єдиний випадок надовго позбутися причіпок начальства.
— При чому тут причіпки?
— А при тому, що "не підмастиш — не поїдеш", — з азартом вигукнув Козловський. — Але підмазувати треба тонко, розумно, тактовно, а облава — це просто геніальна штука! Ви улаштовуєте облаву. Нашому братові, солдату-нагоничу, підносите, крім казенної їжі, чарку горілки, а панів офіцерів напуваєте в дим. До того ж, кожен з них одержує по кілька вовчих шкур — своїх мисливських трофеїв — іна добрих півроку вони дають вам цілковитий спокій і на все — розумієте — на все, — багатозначно підняв він палець, — дивляться крізь пальці. Тепер нарешті зрозуміли?
— Але, по-перше, я нічого не тямлю в полюванні, а тому не зможу організувати облаву як слід; а по-друге, де взяти силу грошей на таку пиятику? З офіцерами самою горілкою не обійдешся: їм подавай ром та шампанське.
— А Джантемир нащо? Треба тільки йому пояснити, що за таку послугу слід добре почастувати офіцерів та й нагоничів не забути. Вовки жеруть у нього щоночі по два барани. Отже, йому вигідніше одразу втратити десять баранів, ніж до весни втратити сотню. А я досвідчений мисливець і вам допоможу. І зовсім безкорисливо, тобто ви мене, звичайно, почастуєте, як усіх. Але тоді вони й від мене надовго відчепляться.
Шевченко мовчав.
— Завтра ж підемо до Мешкова, — наполягав Козловський. — Прийдемо не як солдати, а як парламентери від Джантемира. Доб'ємося згоди Мешкова. Присягаюся, що він одразу дасть згоду. Від Мешкова поїдемо до Джантемира. Мєшков нам і коня дасть задля майбутнього випивону, а до бая з'явимось, так би мовити, офіційно, як представники Мешкова, і одразу розтлумачимо цьому товстому кнуру, по-перше, що він повинен дати нам якомога більше нагоничів з його киргизів, щоб не тягти всю роту в степ, і, по-друге, що треба добре напоїти і нагодувати офіцерів і солдатів. Потім візьмемо з собою цього вашого Жарайбека, чи як його там, і разом із ним оглянемо місцевість, де водяться вовки,
І в найближчі дні заготуємо все потрібне, купимо горілки і все це звеземо Джантемирові, бо влаштувати пиятику в Орську — неможливо. Грошима і всіма господарськими справами розпоряджатися будете ви, ая — головний єгер.
— Добре. Я подумаю і завтра вам відповім, — сказав нарешті поет і, коли Козловський відійшов своєю чудернацькою ходою, дістав олівець, уривок цукрового паперу і заглибився в складні арифметичні розрахунки.
З грошей, привезених Лазаревським і подарованих Лідією Андріївною, у Шевченка лишалося карбованців тридцять.