прости... тут я... суди мене одразу".
Я впав лицем у Соломчине шитво й затрясся в гіркому риданні. Я сам себе не впізнавав. Але цим я тоді найменше переймався. Я довго хлипав, аж доки на голову мені не лягла м’яко тверда долоня.
"Ти знову покликав Його? Але ж Він нікуди не відходив. І тепер, коли плаче порожнеча твого серця, Він тут, аби вислухати тебе ще уважніше. Ти просиш Його суду. Це добре, але запам’ятай: Він засуджує не нас, а наш гріх. І в цьому найвища милість нашого Господа... Я йду, залишаю вас удвох. Бачу, ви маєте про що поговорити..."
Не знаю, як довго я так клякав. Не знаю достеменно, що сталося того дня, але щось зрушилося в мені. Як у скресінь на провесняній Латориці, коли сіра зубата крига, що стискає панцирем ріку, враз колеться і кришиться, відкриваючи сонцю веселу прозелень води. Так і з моєї душі зійшла зміїна шкура, в якій я гнітився і мучився ці роки. І в цьому другому моєму підземеллі явилося друге звільнення
— правдиве і до болю щемке. Відкрилася порожнеча моєї нутряної криниці. Її належало вичистити, вишкребти, звільнити від намулу, аби піднявся зі споду новий, чистий нурт.
Плямка на стіні... Як по-різному вчили мене її видіти Гречин і Симеон. Плямка на стіні... Вона принесла мені два звільнення. Перший навчитель вирахував його Числом, а другий — Духом.
(Заклався тоді в мені, як наріжний камінь у будівлі, позір на цей світ — оком і розумом його сприймати, а духом звіряти. Бо потуга і зрілість тіла невіддільні від сили й зрілості душі. Як той горіхо. Коли ще зелений, його не роздушиш, аби не пошкодити серцевину. А коли дозрілий, —тверде зерно легко відділиться від шкаралупи і зостанеться неушкодженим. Так і зріла душа легко відділиться від гріховного тіла і уникне його страждань.)
Другого дня Симко приніс мені рамці на поробку. Заодно поклав на стільницю грудку сиру, шкварки й вівсяний хлібець.
"Дякую, отче, але цього я не прийму Хочу постити".
"Чи не доста ти постив там, синашу?"
"Там я не постив, там я голодував".
"Добре кажеш. Щирий піст — велика спомога для подвижника. Вчить упокореності й мірності у всьому. Ніщо не кріпить і не молодить мене так, як постування. Кістки стають легкими, як у птиці. А серце веселе, як у хлоп’яти. З кожним великим постом я наче молодшаю на кілька років... Тут я приніс тобі деяку роботу, аби й руки були зайняті, не лише голова".
"Я майструвати люблю. А вас хочу попросити: розкажіть мені ще про того майстра, вашого побратима. Чого він досяг у своїй роботі?"
"Чого досяг? — старий влегшено присів на лавицю, поклав на коліна руки. — Хіба конче чогось досягати, змагатися за нагороди й похвали? Он павук які візерунки плете й не чекає подяки. Надлетить вітер, подре його плетиво, а він перечекає негоду й далі плете. Бо така його судьбина... А той тесля став таки-добрим майстром, його заповажали навіть старші. Любили з ним поговорити, бо він не лишень ремесло знав, а й письмо книжне. Вмів вилущити з нього посутнє, процідити казочки. Вибрати з них те, що чоловік потребує на щодень для скріплення духу. А сам придивлявся до храмів — як би свій збуцувати. Але не з дерева — для храму то слабкий матеріял..."
"З каменю надійніше", — підказав я.
"Ай, та його й камінь не задовольняв. Йому потрібен був матеріял ще більш надійний — людський".
"Кістки чи що?"
"Ні... Хоча я був колись на Чехах, загостював у братів-домініканців. І там завели мене до диковинної церкви. Іконостас, лампи й лавиці у ній були з людських кісток. Молишся, а на тебе чорними ямами очниць поглядають черепи, ніби запитують: "Чи підготувався вже ти до стрічі з нами?" Але ні, той майстер ... його, до слова, вже дехто навіть іменував учителем... той майстер шукав не мертвий матеріял, а живий, сказати б — вічний".
"Хіба є щось таке, що стоятиме вічно? — подивувався я.
— Сам казки розвіював, а простого не розумів..."
"Храми дерев’яні струхлявіють, думав він, кам’яні теж колись упадуть. Та й у храмах отих величних, коли не правлять службу, порядкують лихварі, гендлюють торгаші, навіть хуцобу заводять, а злодійчуки витягують у роззяв капшуки... Не вдоволняли його такі святилища. А що, як Божий храм, міркував він, закласти в кожному серці людському?! Щоб він жив у тобі, а ти в ньому".
"Хитро", — вихопилося в мене.
"Не хитро, а мудро, — поправив чернець. —1 він розпочав цю немилосердно складну працю. Залишив батьківську робітню і пішов у люди. Але дерево легше піддавалося обробітку, ніж людська порода".
"Йому не повірили?"
"Еге. Люди й собі не вірять, не те що комусь. Добре, що хоч прислухалися до тих бесід. Його підтримав дуже праведний чоловік і щиро подивувався з величі замислу, бо доти нікому не вдавалося звершити щось подібне. Він закликав челядь слухати того, але його самого вбили. А тесля пішов далі, холодіючи серцем. Дехто і йому погрожував, хтось насміхався, а хтось мовчки співчував, як блаженному".
"Чому, за що? Що лихого він їм учинив?"
"Він волів, аби люди були ліпшими, ніж насправді. Аби відійшли від паскудства, впустили в свої душі приязнь, любов одне до одного, навчилися прощенню, перестали ворогувати, а Божі заповіти сповняли нелукаво..."
"А сам він був таким?"
"В тому й заковика, що був, а вони були іншими. І їх це сердило. Чому тесля має їх повчати? А він приваблював їх, чим лишень міг. Навчився воду обертати у вино, множити хлібні паляниці і рибу цілими кошами, зціляв недужих і навіть вертав до життя померлих. Аби схаменулися, аби прозріли ті, котрі ще живі. Щоб не були мерцями при житті..."
"З таким хистом він міг стати багачем і можновладцем і силою примусити їх жити чесно й гідно".
"Якраз ні, проти сили він повстав і протиставив їй правду і любов. Скільки всесильних царів було, а силою нічого не домоглися. І де вони тепер, де їх праця і надбання?"
"А він, де він тепер, той дивний ваш майстер?"
"Послухай далі, це ще не кінець. Хоча його кінець уже був близько. Це відчували і його приятелі, і вороги. Та й сам він. Малодушні криво всміхалися: безталанний син, що покинув хлібне ремесло задля мандрівних штукарств і теревенів із голотою. Ті, що чекали хліба й забав для тіла, стали боятися його чудес. Аби не накликали на них нещастя! Верховники стереглися смути. Притомилися від ходінь і гонінь навіть ті його побратими, що були з ним і вірили йому..."
"Такі, як ви?"
"Так. Були, були й такі, що прийняли його напучування, як живу воду для сердець, і називали його своїм паном, ба навіть царем. Царем — у сенсі володарем їхніх душ. Хоча сам він називав себе Сином Людським. І та пошана ще більше розпалювала заздрість і гнів старшини. Співчутливі радили: відступися, повертайся до свого дерева і живи, як інші живуть, не баламуть людей — їх не переробиш. Або ставай поважним священиком і матимеш добрий пожиток і шану. А де там! Він не відступався... Хто знає, як би все потекло далі, та один з нас видав його суддям. І був суд. Ніхто вже не чекав від нього чуда. А чудо сталося. Правда, таке, що на перший взір ніхто цього і не збагнув. Він дав себе засудити ні за що, він ні слова не зронив у своє виправдання. І через весь город повели його на кару, як збуя, як останнього злодія. І поклали на землю, на дерево. Востаннє він гладив долонями теплий шерехатий брус. Але недовго, бо руки прибили... Я часто гадкую про цю хвилину
— як прибивають до дерева людські руки, що доти пестили це дерево, згладжували його і зволожували трудовим потом. А тепер — кров’ю... Що він міг ще дати цьому дереву? І цим людям!"
"Отче, — здушено мовив я, — хіба ви розповідаєте про майстра? Про чоловіка?"
"Так, Він піднявся на хрест чоловіком, а зійшов нашим Господом. Але Його впізнали вже на хресті, оголеного, розтерзаного, скривавленого, що шептав щось до Бога запеченими вустами..."
"Чому так пізно?"
"Ніколи не пізно впізнати Господа... Ось і ти впізнав. Дивлюся на твої розбиті руки і маю на оці Його, пробиті залізом. Які вони схожі, ці руки двох майстрів, двох страдників. Не бійся, синашу, торкнутися до Його ран. Твої скоро загояться, а Його рани роз’ятрені навічно. Не бійся, Його це втішить. А я навчу тебе молитви Зріднення з Ним. Проказуй за мною:
Ісусе Христе, перебувай у мені, в кожній моїй часточці: в розумі, в голосі, в серці, в моїх устах, навіть
— на кінчиках пальців. Христе, перебувай в моїх очах і вухах, щоби благословити мої радості, щоб успокоювати мої страхи. Будь зі мною упродовж всього дня у всіх моїх думках, ділах і в бесідах. Якщо Ти є зі мною, все у мене буде добре, чи вдень, чи вночі. І світ буде ліпшим, коли Ти будеш сяяти через мос обличчя".
Симко пішов до своїх треб, а я ще довго дивився на стіну затуманілими від перечулення очима. Доки не запримітив перед собою таргана. Я збив його нігтем і роздушив на долівці. Аби не плямити стіну.
Відтоді найліпшими гостинцями для мене були Симкові бесіди. Він годував мене ними, як мудрий ворон своє пташеня. Медовою росою лягали вони на зворушене серце. Як нині світить мені з далини помки лита мідь його шляхетного лиця, отороченого посрібненою черню бороди, і запитливий поблиск очей з-під твердих кучматих стрішок. І впокорені руки на сутані добрячого сукна, що ледь прикриває м’які чобітки з телячої шкіри. І якесь тепле, мирне наповнення, що сусідилося коло цього чоловіка, де б він не був. І в тому наповненні мені було так любо, так прихисно.
Розказав тих днів Божий Симко і про себе. Як рибар вихопив із ріки колиску з посинілим дитинчам — повінь тоді широко несла злизані гражди горян. І обмастив дітвака собачою маззю, дав поссати молочка з каглянки, а відтак відніс живу надибу в монастир. І там, у теплому хлівчаті, він підростав. Випасав кіз, носив з хащі ягоди й паліччя, обходив садовину, прислуговував старому мовчазному отцю-настоятелю.
Той старець так мало говорив, що хлопчик навчився вгадувати його потребу по очах. Аж і сам підріс до послушника, прийняв постриг, діставши в заступництво ім’я святого Симеона. І навчений коло праведного старця монаших чеснот, завзятливо поринув у триб подвижництва. Спав, не стелячи, годинами колінкував на камені, вдягався в руб’я з жаливляної костриці, а в черепок свій сік лише принесене з лісу й городу, тоді як інші вмокали хліб у пахучу оливу і смакували рум’яною з печі рибою.