До того ж сподівався, що стріла, пущена в серце — вона і є стрілою в серці. Це ж не палець відрубаний.
Втім, він постійно йшов поруч, тримаючи напоготові палаш, принесений Лелею з їхнього рідного села, той палаш мав срібну цівочку на лезі. Тож щойно звільнений вовкулака скочив на ноги, хлопчик щосили рубанув його шаблею по шиї. Велетень заточився і впав, обливаючись кров’ю.
— Ну, молодець, — похвалив Півень, зводячись на ноги. — Як це ти так швидко зметикував?
— Просто врятував, — винуватим голосом додав Борода.
— Молодця! Молодця! — загомоніли решта чоловіків.
А сам Івась мало не плакав, дивлячись на велику пляму крові, ледь помітну в місячному світлі.
— Ми його нічим не витруїмо, — нарешті з розпачем промовив він.
— Кого?!
— Запах крові, — відповів хлопчик. — Ні м’ятою, ні часником — нічим. Ох і люті ж вони до нас прийдуть!
Тільки тепер і до інших дійшло. Всі замовкли й розгублено дивилися на мертве тіло. Це був лиш один, смертельно поранений, вовкулака. І він легко розкидав двох найбільших і найдужчих чоловіків села. Скільки ж їх таких прийде? Як їх перемогти? Хто селу в цьому допоможе?
Адже розповідали діти — Лисий, Леля, Івась і особливо Василько про вовкулаків, про те, як Лисий і Леля перебили понад три десятки цих жахливих створінь. Але то було вдень, Лисий і Леля сиділи на деревах, і вовкулаки не чекали нападу… Люди так довго не вірили дітям, що ця небезпека справді може прийти, а тепер переконалися в тому, що вона ще страшніша, ніж досі собі уявляли. І що вона прийшла.
Борода сів навпочіпки й розглядав вовкулаку. Він узяв у руку кисть потвори й підніс її до очей.
— Кігті! — сказав він. І в цьому одному слові було стільки страшного змісту, що всі здригнулися.
Поки переносили тіло до села… Додому повернулися тільки під ранок — уже починало сіріти. Півні ще не співали, але вже вовтузилися.
Івась думав, що тільки переступить поріг, одразу впаде й засне. Але знову не так судилося, як хотілося.
Двері хати виявилися відчинені, вдома нікого. Тобто знову немає Марічки.
Нічним небом
Їй пощастило нікого не зустріти. Тільки на перехресті біля криниці ледве не наштовхнулася на якогось чоловіка — не впізнала в темряві. Він кудись біг, тож і не подивився в бічну вуличку, звідки йшла мала. А цікаво було б, якби він її побачив: така маленька, а несе перед собою таку велику ступу — значно більшу, ніж вона сама. Добре, що не побачив, але все ж таки шкода — от би здивувався!
Дівчинка поставила ступу під кущ — зараз, у темряві, її зовсім не видно. Підійшла до криниці, набрала води (вона вже навчилася опускати відро в криницю так, щоб набиралося не більш, як піввідра — більше б не підняла), наповнила свою баклажку, намочила чисту ганчірочку, повернулася до ступи й гарненько її протерла. При цьому примовляла так само, як Леля:
— Бідна моя тваринка, ніхто її не миє, не чистить… Зовсім занедбана дитиночка… Зараз ми нашу твариночку помиємо, почистимо, причепуримо…
Старші завжди при Марічці розмовляли. Вони думали, що вона ще мала, нічого не розуміє, тому від неї не крилися. Через те дівчинка знала значно більше, ніж вони гадали. Знала й про дерево зі зрізаною верхівкою. І навіть здогадувалася, де воно — те дерево — стоїть. Зрештою, навколо села не так багато старих велетенських дубів.
Закінчивши мити ступу, дівчинка склала в неї казанок, арбалет і рогач, пильно роззирнулася довкола, а потім, трохи покректавши, й сама забралася всередину.
В небі було значно світліше. Марічці чимало вже доводилося літати. Але ніколи — вночі. Її срібним у місячному сяйві волоссям грався вітер, ступа слухняно розтинала його. Ліс унизу лежав таємничим килимом. Якийсь самотній кажан зацікавився малою й кинувся їй навперейми, але не долетівши, злякався ступи, пронизливо пискнув і щез із очей.
Марічка легко знайшла потрібний дуб і обережно опустила ступу на зріз.
Ступа стояла рівненько, але от біда: Марічка не могла вилізти з неї. Тобто вилізти могла, але куди? Між краєм ступи й краєм дерева лишався виступ не ширший за її долоню. Власне, тільки кора. Тож мала вирішила саме тут, на дереві, не вилазячи зі ступи, дочекатися світанку, а вже тоді вирушити на пошуки.
Вона ледве встигла заснути, як тут же й прокинулася від незрозумілого шуму. Щойно дівчинка розплющила очі й згадала, де вона, як між нею та місяцем пропливла чорна тінь. Марічка негайно все згадала — про те, як Леля з Васильком ішли нічним лісом, а на них нападав велетенський птах, і про те, яким хитрим і підступним виявився лішак — наполовину людина, наполовину сова, і як нестерпно він хотів обдурити дітей і забрати собі ступу. Саме ту ступу, в якій вона сиділа зараз на страшній висоті, де ніхто не міг її захистити. Дівчинці хотілося кричати, але вона знала, що ніхто не прийде їй на допомогу.
Яка ж вона дурна! Їй же казали замкнутися й сидіти вдома! Чому вона не послухалася? Вирішила, що вона краще за всіх знає, як краще. Тоді не послухалася Лелю та Лесика й розповіла Пластунові про пастку… Але ж вона йому вірила, перебила себе Марічка. От і довірилася, сама собі заперечила.
Тепер от вирішила йти рятувати Лесика й Лелю — і що? Врятувала? І їм не допомогла, і сама в таку халепу вскочила.
Вона ледве-ледве виткнулася за край ступи й визирнула туди, де зникла тінь птаха. Чи лішака? Вона тільки на мить вистромила голову й тут же сховала, пересвідчившись, що птаха там ніде не видно.
І вчасно сховала голову, бо птах знову пролетів над нею, мало не зачепивши розчепіреними кігтями край ступи. Це ще добре, що не зачепив. А що буде, якщо зачепить? Ступа впаде, й Марічка разом із нею полетить на землю, ламаючи гілки…
Ні. Далі чекати не можна. Вона знову визирнула й тут же сховалася. Птах не напав. Він, мабуть, зрозумів, що вона зразу ж сховається. А якщо повторити це, тоді він уже напевне нападе — тільки й чекає.
Марічка заплакала. Леля ніколи б не заплакала, вона перемогла б цього птаха так само, як колись перемогла орла. А мала не може, бо зовсім мала. Навіть керувати ступою лівою рукою, тримаючи правою шаблю — й того вона не зможе, бо мала, зовсім мала. Мітлу — й ту тримає над ступою, піднявши вгору руку. Вона заплакала ще більш безпорадно.
Вона плакала й плакала, доки не зрозуміла, що птах уже давно не літає. Сльози враз висохли. Мабуть, не дочекався, поки вона знову визирне, подався шукати іншої здобичі. Марічка обережно визирнула зі ступи. І мимоволі скрикнула.
Перше, що вона побачила, були величезні круглі очі. Неймовірних розмірів сова, мало не вдвічі більша за Марічку, сиділа на великій гілці неподалік і відсутнім поглядом дивилася на дівчинку. Між ними була зовсім невеличка відстань, але не настільки, щоб негайно напасти. Сова, безперечно, могла б сісти ближче. Однак чомусь цього не зробила.
Коли в хатині баби Яги Лесик і Василько розмовляли з лішаком, Марічка ховалася з Лелею на печі, тож не змогла як слід роздивитися того покруча. Сова, яка сиділа перед нею, цілком могла бути як лішаком, так і не лішаком — просто велетенською совою.
Марічка пірнула на дно ступи, взяла арбалета й знову визирнула. Птах був на місці.
Вона повільно підняла зброю і поклала її на край ступи. І тієї ж миті сова знялася з гілки й полетіла геть. Звідки сова може знати, що таке арбалет? — подумала дівчинка. Виходить, це був лішак?
Тепер вона довго не могла заснути — переживала таку небезпечну зустріч. Якщо це був лішак, чому він не перевернув ступу, не скинув її на землю? Чому не напав, коли Марічка сиділа на дні й нічого не бачила?
А потім дівчинка почула, що птах повернувся й почав говорити. Вона не відповідала й не висовувала зі ступи голову. Єдине, у що їй лишалося вірити, так це в те, що сова боїться ступи, й тому не нападе, поки дівчинка в ній ховається…
Світанок вона проспала. Прокинулася, коли окраєць сонця вже визирнув із-за верхівок дерев.
Дівчинка обдивилася навколо, чи ніхто не ходить поблизу, чи не помітить її, потім кинула погляд униз, за край ступи й завмерла, вражена несподіваним відкриттям.
Уночі вона цього помітити не могла. Зараз, у світлі перших променів сонця, мала, немов зачарована, дивилася на ступу й дерево, на якому ступа стояла. Можливо, Петрусь помітив би це ще вночі, а вона тільки зараз зрозуміла, що ступа — звідси. Її дно так щільно притислося до зрізу стовбура, навіть щілину важко було б помітити, якби не кора — на ступі її не було. Тепер ясно, чому поверхня ступи була така гладенька й водночас нерівна — просто стовбур дерева, звільнений від кори.
Марічці захотілося негайно повернутись до села й розповісти Петрусеві про своє відкриття — він же так любить майструвати, так любить усе, виготовлене з дерева!.. Якби їй нещодавно не виповнилося шість років, можливо, вона б і повернулась. Але доросла людина повинна доводити до кінця розпочату справу. Та й те — не менш цікаво буде розповісти про це відкриття Лесику й Лелі.
Дівчинка витягла мітлу й підняла держално вперед і вгору. Ступа м’яко відділилася від рідного дерева й, набираючи швидкість, помчала на схід, туди, де за деревами протікає Мала ріка. Мала вона не тому, що справді маленька, а тому що вона значно менша за ту велику ріку, через яку Марічка, щоправда, також літала на ступі.
Після сидіння на рідному дубі ступа летіла легко й швидко. Її настрій передавався Марічці, нічні страхи відійшли, вона знала, що сови вдень не літають, та й про ставлення лішака до сонячного світла пам’ятала.
Дівчинку сонце радувало, особливо після вчорашнього похмурого хмарного дня. Втім, хмари на небі й зараз були, але сонця вони поки що не затуляли. Принаймні їх не було на сході, куди летіла ступа. На захід Марічка не озиралася. Коли летиш, краще не крутити головою — це кожному зрозуміло.
Незважаючи на вранішнє сонце, летіти було холодно — вітер продував до кісток, і дівчинка дуже швидко змерзла. Ніби відчувши це, ступа полетіла повільніше. Марічка пам’ятала, що Леля не могла довго літати — ступа починала тремтіти, ясно було: треба дати їй відпочити. Тому мала раз у раз позирала вниз, видивляючись місце для відпочинку, якщо ступа втомиться.
Раптом попереду сліпуче зблиснуло, й відкрився дальній берег ріки. Він був пологий, сонячні промені вільно купались у воді й знову стрибали вгору.