І пішов він на хутір Несторів, до Уляни, а двоє діток його малих за руки батька вели. Упав він на коліна посеред двору, а Уляна Несторка на ґанку стояла. І казав Громницький до Уляни так: "Велика вина моя перед тобою і людяками нашими, бо се я твого онука, комунара, в "чорного ворона" підсадив, і ти знаєш. Але пособи мені з милості до дєток моїх малих, бо хочу бачити, як ростимуть". І мовила до нього Уляна Несторка: "Відкрию тобі очі, щоб стежку бачив, з милості до дєток твоїх малих, але серця твого не відкрию, бо нема в тебе серця, мертве яно давно". І пошептала Уляна, і став Громницький стежку бачити, І вже не порядкував він у селі, а був виконавцем при сільській Раді. А навесні тридцять сьомого року заїхав у село великий "чорний ворон", і був список у тих, хто в "чорному вороні" приїхав, а в списку сімнадцять пакульчан, і всі люди помітні в селі. І показував Громницький як виконавець, де хто живе, бо ніч була. І ковтнув "чорний ворон" шістнадцять пакульців, а сімнадцятого — Назара Мохнача — не було вдома, бо він у Сиволозьких лугах коло сіна був. І сказали Громницькому ті, хто людей забирав: "Ти будеш сімнадцятий, бо нам треба число, а ждать нема коли, потомилися". І штовхнули Громницького в "чорного ворона".
Із Книги днів
І я до Книги днів вписую слово своє, бо такого ще не случалося досюль, щоб людяки Краю власті земної й небесної перестали боятися. Щось із ними приключилося, а що — ніхто не відає. Се вже як на японців військо збиралося вирушать, ї сходило сонце, як завжди, од віку, з-за Чорного лісу, над болотом Замглай та рікою Невклею, але не литвинів із тачками, повними глини, яно освітило, а постоли їхні, що біля воріт цегельні пакульської рядочками стелилися. А самі литвини в березі сиділи, наче ластівки перед відльотом, і мозолі на ногах у воді відмочували. І прийшов майстер до них, і сказав: "Беріться хутчіш до роботи, бо хужей буде, пани не дадуть себе в обиду". Але не послухалися яни, наче то вітер з-за Невклі гомонів, а не майстер. Тади сказали управителю Штомі, і примчав він з помістя на коні білому, сердитий вельми. І закричав він до литвинів та мужиків пакульських, хто на цегельні робив, бо заодно вони були: "За нагаями скучили? То я вже послав по стражників!" Тади підвівся Яків Литвин, з тих Литвинів, що Горіхову землю з Гаврилом Латкою колись шукали, але повернулися з Сибіру і в Пакулі пригніздились, а був йон письменний: "Балакатимемо ми тольки з баронесою Наталією Костянтинівною, а не зі слугами її". І не робила цегельня цілий день, і піч загасать стала. І везли вугілля з Мрина возами до печі, але робітники валку з вугіллям до цегельні не пропустили, і мусили візники в помістя завертать. Другодні приїхала баронеса в кареті до воріт цегельні і слухала робітників мовчки, дверцята карети прочинивши. І казав їй од громади всієї Яків Литвин, бо письменний був: "Хочемо, щоб нам підвищили місячну оплату на п'ять карбованців. І хочемо позмінно працювать, щоб робочий день був вісім годин, а не всі дванадцять. І хочемо, щоб харчі економічеські були луччі, бо ми возимо тачками глину, а не пух: яловичини по півфунта на людяку денно і сала по півфунта, борщ і кашу змінну — гречану, пшеничну та ячну, а на вечерю юшку". Грюкнула баронеса дверцятами, і од їхала карета. Уранні ж наїхало в Пакуль стражників без ліку, і пристав з ними. Били яни робітників нагаями, хто до роботи не ставав, а Якова Литвина скривавили усього, руки зв'язали і повели з собою у Мрин. І казав урядник управителю Штомі прилюдяках усіх, щоб харчував робітників луччей. І од тих пір давали їм харчів, як вони вимагали: яловичину, сало, борщ і каші змінні, а увечері юшку. І стали литвини до роботи, і пакульці з ними. А Яків Литвин тольки через місяць з тюрми повернувся, сухий, як тараня. І не взяв його Штома на цегельню: "Вертайся, де був, там харчі луччі". І я з людяками теє все переживав і вписую до Книги днів, щоб діти й онуки знали.
І ходив по хатах безгородників Гаврило Латка, сам я сеє чув і бачив І до Книги днів уписую. Ходив по бідніших хатах Гаврило Латка і так людякам гомонів: "Як вів я коней на ніч повз Вишневу гору, освітився шпиль гори світлом дивним, і явився мені Нестор Семирозум, на могилі йон сидів і люльку розкурював. І мовив до мене Нестор: "Що шукав ти, Гавриле, у краях далеких, скоро у своїм Краї знайдеш. Панською земля дотуль буде, докуль сніг зійде. А як сніг зійде, вашою земля буде. І посадите ви сади горіхові, і виростуть сади, як у розказу моїм давнім, і будуть горіхи на деревах з людяцьку голову, і наїдатиметеся од пуза". І ще гомонів до мене Нестор Семирозум: "Є указ царський про землю, але пани й підпанки його ховають од вас". І були такі, що послухалися Гаврила Латки. І пішли яни до отця Олександра, сина Серапіонового, що вже на тім світі був. І прийшли яни до отця Олександра, і запитували в яго про указ царський. Але розгнівався отець Олександр і прогнав легковірів. І зійшли сніги, але нічого не мінялося. І ходив Гаврило Латка по хатах і казав так: "Як ішов я в неділю по щавель у яр повз гору Вишневу, явився мені серед білого дня Нестор Семирозум, і гомонів йон: "Ще не час, але знайте: пани посіють, а ви збиратимете, як своє". І я вписую, як од Гаврила Латки чув. А болєй нікому Нестор тади не являвся.
Тольки годочок до школи я й ходила, а карлючки малювать навчилася, і вписую. Була я на городі, мак полола, аж біжить моя Ориська: "Мамо, тамочки якась бариня приїхала, вас кличе". І вже пряничка смокче, гостинця. Пішла-бо я, аж бричка коло двору, а в дворі сама пані Дарина, покійного пана Опанаса сестра рідна. А яна як жила в помісті, уже послі Сибіру, я дитя її гляділа. Уклонилася я низенько і гомоню: "Спасибі, пані, що нас, простаків, не забуваєте". А се вже було, як учителя Гриневича у тюрму забрали. Зайшла яна до хати і тихо, щоб і Ориська під вікном не вчула, гомонить: "Казатимеш сусідам, що я прислугу напитувать приїжджала, бо моя Марусина до черниць душею притулилася і в монастир ладнається". А далєй дістає яна з валізки паку книжечок, я стольки і не бачила ніколи, та й мовить так: "Се книжки, в яких правда про ваше життя гірке написана і про весь Край наш. І як діять, щоб по-людському жить та людьми зватися. Приходитимуть до тебе люди ваші і братимуть почитати. А тільки ж ти нікому не проговорися з начальства, бо усім лихо буде. Якщо боїшся, то я не залишатиму". А я така, що зроду нічого й нікого не боялася, маладьонкою на спір з дєваками та хлопаками опівночі на могилки сама ходила. І брали в мене людяки пакульські ті книжечки, і читали тайно. А далєй, як ото такеє зчинилося в селі і війська найшло хмарою, хтось таки справнику підказав. Влетіли яни в хату непрохано і трохи тих книжечок у закапелку знайшли. Повели яни мене на зборню і били нагайками, як останню. І запитували у мене, хто книжечки в моїй хаті залишив. І плакала я, і присягалася, і хрестилася — Бог за таку неправду не покарає: "Спала я сном глибоким коло дєток своїх, а чоловік мій на війні з японцями і ще не вернувся. Аж наче мене хто штовхнув. Тольки я очі продерла, освітився комин печі, наче місяць-повня у вікно заглянув, хоч було на молодику. Освітився комин печі, і явивсь мені Нестор Семирозум, наче живий, хоч давно мертвий він, а на долоні його простертій осі книжечки. Се, гомонить, для людей пакульських. Поклав книжечки у закапелок і зник, і світло погасло. Думала я, що наснилося мені таке. Аж уранні заглянула в закапелок, лежать книжечки. А що там написано — не відаю, бо не вчитаю їх, тольки зиму й ходила до школи, бо матка покійна в няньки оддала". Дак яни оддухопелили мене так, що до Масляної ні лежать, ні сидіти не могла, та й одпустили: що з дурної баби візьмеш, а ще чоловік на війні, і трійко дєток під вікнами зборні криком кричать. Уписую до Книги днів, як було, нічого не видумуючи.
Ніхто в Пакулі, окрім мене, уже не знає сього, і я вписую. Хто знав, тих у краї далекі заслано або ще далєй — на той світ спроваджено начальством. Тож вписую до Книги днів, аби пам'ятали ті, хто після нас у Краї житиме. Устим, син Мартина Волохача, Вовком прозваного, зо мною родався, як із Києва його під вартою привезли і жив він в Уляни. Хоч родаки ми далекі, його жінці двоюрідним дядьком доводжуся. Прийшов йон на Болотницю, куток Пакуля од болота Замглай, і нічийого порога не переступив, а тольки мій. Переступив Устим поріг мій, а вже сутеніло, і гомонить: "Покличте, дядьку, того й того до себе, наче в карти грать, а я буду казань свою казать, про що в городі Києві од мудрих людяк дізнався". І покликав я людяк, яких йон назвав, і прийшли яни. І сказав Устим, аби я вікна ряднами завісив, аж тади моргун світив. І так я зрабів, як йон сказав. І гомонів Устим до людяк, що зібралися, наче з листа читав, хоч невеликий йон грамотєй, тольки й знав учення, що в школі пакульській. А запомнів я тольки про одне: земля — яна наша, а не панська, і треба її в панів забрать силою, а для цього готувать рушниці, коси, вила і йти на панів збройне. Тричі переступав йон поріг хати моєї і навчав нас, людяк підтоптаних, хоч сам молодий був. І запитав я одного вечора: "Хіба ти ае Устим, син Мартина Волохача, що вчиш нас, як жить?" Зблиснув він сердито з-під брів густих (туточки я батька його згадав) і мовить: "Не син я Мартина Волохача, якого одрікся давно, а син партії", ї не відали ми, що се таке — партія, і роз'яснив йон: "Се калі гуртуються люди, які однаково думають". І не стримався язик мій слизький: "Хіба можуть людяки однаково думать? Скольки людяк, стольки й голів". — "А треба, щоб були як одна голова і одне серце, бо як не навчимося однаково думать і оружжя в руках тримать, рабами повік будемо", — так Устим сказав. І запитав у нього Семен Гончий, син покійного Потапа Гончого, бо грамотний був і святе письмо на сон читав, і книга свята у нього була, йон її в скриню, під три замки ховав: "Написано ж бо в писанії: хто меча в руки візьме, од меча загине. Дак кого нам слухать тепер?" — "Те писаніє — то день учорашній, його поміщики та попи вигадали, щоб народ у кабалі і тьмі тримать. А я прийшов до вас із новим писанієм — писанієм пролетаріату", — і знову зблиснув очима Устим, бо не любив йон, коли сперечаються з ним, а любив, коли слухають, се я одразу помітив.