Приречені на щастя

Валентин Чемерис

Сторінка 42 з 51

Правда, ті двоє мовчуни, але все одно вони схожі на людей.

Привиди були дуже схожими на людей, тільки не видно було їхніх облич.

— А їх оживити можна? — раптом запитала Єва.

— Треба їх матеріалізувати, і вони оживуть.

— Коли б тіні матеріалізувалися, то ми б з тобою вже й не протиснулися на цій планеті з-за Адамів та Єв. Але то були б копії, а не оригінали.

— Оригіналів, дорога моя, і серед живих людей небагато. А все копії, копії, копії… Ніби ж людина живе, трудиться, над чимось навіть замислюється, а придивишся — копія.

— А може, й ми з тобою чиїсь копії?

— Не думаю.

— Чому?

— Копії не захотіли б летіти з Землі — затишної та обжитої — у невідомі зоряні світи, не знаючи, що їх там чекає. Копії бережуть себе, обростають речами в комфортабельних квартирах чи жирком на роботі. А летіти в зоряні світи за тридев’ять земель, ризикувати собою і своїм благополуччям їм ні до чого. Ризикувати можуть тільки оригінали. На них Земля тримається. А копії… Особливо їх багато в літературі, тут для них роздолля, рай земний, як казали колись у давнину на Землі. Самі в душі копії, вони копіюють твори із неймовірною легкістю. І видають ті копії під виглядом оригіналів. Але копія є копією, як її не маскуй. А оригінали видаються рідко, не щороку, як не щороку можна написати справжні твори. А поки що йде гра в копії. Але я вірю, що на Землі настане такий час, коли люди-копії нарешті переведуться, а залишаться тільки оригінали. Ось тоді гомо сапіенс відразу підніметься на вищий щабель.

— Яку зливу асоціацій викликали у тебе ці привиди, — здивувалася Єва. — А якщо трапиться так, що зникнуть оригінали, а на Землі лишаться тільки копії?

— Тоді… прогрес зупиниться. Піде деградація. Ось чому копії завжди заздрять оригіналам і за певних соціальних умов стають дуже небезпечними. Ти історію людства добре знаєш — скільки таких періодів було, коли владу захоплювали копії і що вони тоді чинили. Хто змусив отруїтися у Давній Греції мудреця Сократа? Копії! Вони не могли стати такими оригіналами, як-от Сократ, а тому знищили мудреця. А хто спалив Джордано Бруно на багатті? Копії! Людські копії або копії у вигляді людей. Хто переслідував Галі лея? Теж копії. Копії стріляли в Пушкіна і Лєрмонтова, переслідували Шевченка й Овідія, виганяючи їх подалі від людей, на край світу. А хто убив Гарсіа Лорку? Теж копії із фашистськими свастиками, копії, що захопили владу і які терпіти не могли оригінальних людей, котрі не підкорялися їм, копіям, біля державного кормила. Хто відрубав голову Улугбеку? Копії! Копії! Вони знищують оригіналів, щоб їх ні з ким було порівняти і щоб ніхто не знав, що вони всього лише копії.

Так вони довго гомоніли, стоячи на гребені хребта, освітлені вже призахідним сонцем. Щоправда, говорив Адам, а Єва слухала. Він жестикулював руками, і його безтілесний двійник, його копія на протилежному хребті, теж жестикулювала і копіювала Адамові рухи. І це було як наочний приклад до Адамової промови про копії.

17

Вечорами Адам м’яв шкури.

Гора вим’ятих шкур росла й росла.

Єва посміювалась, киваючи на ту гору.

— Ти гадаєш, я народжу тобі відразу десятеро дітей?

— Пелюшки, Євочко, завжди знадобляться.

Адам м’яв шкури, й одноманітні рухи, як не дивно, заспокоювали його.

З кожним тижнем вагітність давалася Єві все важче і важче. На виду змінилася, обличчя загострилося, на ньому з’явилися коричневі плями, під очима постійні синці. До всього ж вона стала коверзливою, як ніколи.

Та найгірше було з їжею.

Попрохає вона, приміром, фазана, Адам добуде, запече його в багатті й ніжне, паруюче м’ясо подасть до столу, себто на камінь, що править їм за обідній стіл.

— Що це? — підозріло принюхується до м’яса Єва.

— Фазан, якого ти замовляла.

— Я замовляла фазана? — дивується вона. — Це тобі просто здалося. Фазана я терпіти не можу.

— А що б ти хотіла, моя дорога, з птиці чи з риби?

— Ну… хоча б… — Єва напружено думає. — Хоча б мідій!.. Я вже так давно не їла мідій!

Не кажучи й слова і не витрачаючи й хвилини часу, Адам виходить з печери, спускається в бухту, роздягається і запливає за прибій. Раз по раз пірнаючи, віддирає од підводного каміння десятків зо два мідій, приносить їх до печери, пече у багатті, і по якомусь часі ніжне оранжене м’ясо вже лежить у бронзовій мисці, розносячи апетитні запахи.

— Євочко!.. Твоє замовлення виконано, перед тобою найкращі мідії Леонії.

Єва сідає до каменя-столу, наштрикує шпичкою шматочок оранжевого м’яса, довго й підозріло до нього принюхується і, зрештою, сердито кидає:

— Знову мідії? Я ж їх терпіти не можу! Ти на злість мідіями мене годуєш.

Адам терпеливо й спокійно вислуховує і говорить:

— Вибач, будь ласка. А що б ти хотіла, моя дорога?

— Риби! — вередує Єва. — Так, так, я хочу риби. Мені здається, я вже давно не їла риби.

Через годину Адам повертається із великою рибиною, проштрикнутою списом. А ще по якомусь часі у бронзовій мисці парує запечена риба.

Але й од риби Єва відмовляється. І раптом викрикує:

— Хочу фазана! Так, так, хочу фазана!..

Адам дістає миску з м’ясом фазана, яку він подавав ще зранку, і врочисто ставить на стіл.

І Єва з апетитом їсть фазана.

Якось Адам наткнувся на гриби, що своїм виглядом і формою нагадували знані на Землі боровики. Отож зварив суп з м’ясом та грибами. Коли заніс до печери паруючий казан, то пахощі, як казала потім Єва, "трохи не збили її з ніг".

Ті пахощі й заманили печерного ведмедя.

У той вечір, коли вони всілися за кам’яним столом і глава хоч і маленької, але зразково-показової сім’ї розлив у миски юшку, почулося гупання, а потім сопіння.

— О, ще когось у гості несе! — жартома сказав Адам і відклав ложку. — Повечеряти не дадуть.

У ту ж мить розляглося таке ревіння, що луна в печері ледве не поглушила всіх.

Не розгубившись, Адам і собі закричав:

— Ану забирайся звідси геть! Дай спокійно повечеряти! Бо, як вийду, не поздоровиться!

Адамова впевненість мала під собою грунт: по-перше, у нього були спис, сокира і лук із стрілами, по-друге, і це головне, був упевнений, що у вузький прохід печери ведмідь не пролізе.

Як не дивно, але Єва не злякалась. Можливо, вона б і запанікувала, але в цей момент побачила, що Нявкунчик з переляку вистрибнув Адамові на голову і почав бити його хвостом по обличчю. Єва засміялася, розливаючи з ложки юшку.

А непрошений візитер застряв у вузькому проході — ні сюди, ні туди — і гатив лапою по камінню.

Тим часом Адам, різко змахнувши рукою і збивши кота з голови, кинувся до багаття, схопив палаючу головешку і ткнув її в пащеку нічному гостю. Заревівши, той в одну мить щез, тільки довго було чути його сердите ревіння, що віддалялося.

— Десятому закажеш, що непрошеним по гостях ходити не годиться! — навздогін кричав Адам. — Удруге не сунешся в печеру, де живуть двоногі істоти! Я до твоїх печер не заглядаю, і ти в мою не лізь!

І повернувся до Єви.

— Шкода, стільки м’яса втекло!

І, наче нічого й не трапилось, вони сіли вечеряти. Адам з Євою до свого каменя-столу, а Нявкунчик, усе ще не заспокоївшись (щетина на ньому грізно гороїжилась, і він сердито гатив себе хвостом по боках), обережно підійшов до своєї черепашки.

Невдовзі всі троє були зайняті юшкою.

Юшка і справді була смачною.

18

Закінчилася зима, а з нею і сухий сезон.

Задув, набираючи силу, північно-західний пасат, у вилинялому за зиму, білястому небі нарешті з’явилися хмари, і невдовзі перші дощі — рясні та дружні — прибили пил на Великих Рівнинах, зашуміли очеретами на ріках, захльоскали на озерах. Настало літо.

Сіренький небозвід наче хто підсинив — на очах заголубів.

Одного такого дня, коли відбувалися вищеописані приємні опади і голосніше від звичайного на озерах галасувало леонійське птаство, Адам повертався з полювання. Повертався не з порожніми руками: в одній ніс лук (стріли виглядали з торби, що висіла через плече), а в другій тримав важенного дудака, кілограмів на дванадцять-п’ятнадцять — аж руку відтягувало! І головне, з першої стріли взяв, бо таки навчився володіти луком.

Такого дудака вполювати б на Землі — сенсація! "Як повідомив представник Товариства мисливців та рибалок, член цього товариства геолог Адам Весна під час відпустки вполював рідкісну дрохву вагою майже пуд". Напевне, так писали б на Землі газети в недільних випусках, а тут і похвалитися ні перед ким. Єва вже звикла, що він регулярно приносить такі трофеї, тому й уваги не звертає, ніби так і повинно бути. Та-ак… Дрохви тут ваговиті, чи й понесеш в одній руці.

Йшов Адам голий до пояса — дощик-бо теплий, як душ. Гарний дощ! Засмагле, міцне тіло відливало бронзою. Дудакові крила (щоб не волочилися по землі) він зв’язав перевеслом з трави і ніс за міцні ноги, час од часу міняючи руки. На душі було спокійно і радісно.

Дощ то затихав, то знову рясно припускав, у голубому небі плавало не жарке зараз Сонце з своїм супутником, то пірнаючи за хмари, то виринаючи на чистоводдя неба, й Адамові хотілося застрибати, як колись у дитинстві, вигукуючи: "Сліпий дощ!.. Сліпий дощ!.."

І хоча Великі Рівнини зеленіли круглий рік, однак з початком літа і теплих дощів наче омолоджувались. Зелень ставала смарагдова, наче щойно з’явилася на світ білий і ще не відала, що таке сухий сезон — гарячий і бездощівний.

Адам повернув до річки Єви і пішов її лівим високим берегом. Річка в сухий сезон, себто взимку, була тиха й присмиріла, а влітку бурхлива, норовиста, як і та, чиє ім’я вона носить.

Дощ припустився, і по всій широчині ріки здійнялася хлюпавиця — одночасно лопались тисячі бульбашок, і в повітрі аж дзвеніло. На мілинах, попід очеретами, стояли, сутулячись, довгоногі та довгоносі бушлі, та в очеретах, незважаючи на дощ, кричало птаство.

До вілли "Кам’яні пенати" лишалося хвилин з десять ходу. Адам поміняв руки. І подумав: "Якщо народиться син, неодмінно навчу його стріляти з лука. Без лука на Леонії не виживеш".

Згадав Єву і прискорив ходу: як вона там? Пологи можуть початися з дня на день, і він остерігався надовго залишати її саму. Лякала неясність, непевність їхнього становища. А раптом виникнуть ускладнення? До кого бігти за допомогою?.. А втім, що буде, те й буде.

Дощ поступово затихав, виглянуло Сонце з своїм супутником, і над Рівнинами встали аж дві веселки.

39 40 41 42 43 44 45