В нім знаходилася фотографія Еви Захарій, а на папері стояло лиш кілька слів… "Третьої днини різдвяної, цебто на Стефана[91]я буду в столиці в доктора Емі, до побачення, може, в кіні, по обіді о четвертій годині. Е. З…"
Мов схоплений на злім вчинку, Юліян сховав лист з фотографією в кишеню, відтак зблизився до матері, що саме ще на хвильку появилась між дітьми і, незавважена, слідила за його рухами, спостерегла його замішання. Вона лиш одно спитала: "Чи то що злого, мій сину?"
Він усміхнувся. "Ні, мамо", — відповів і, схиляючись над нею, поцілував її в руку.
"Бо я вічно за вас боюся", — сказала і з тими словами вийшла.
Він похитав головою і подався за іншими, що саме увійшли, щоб попрощатися.
"Пождіть, панове! — кликнув радісно. — Я з вами також піду. Мені просто душно стало, я мушу пройтись. За годинку буду знов у хаті, укажіть лиш, де маю ночувати. Я нікого не збуджу. Верну без шелесту, мов кіт".
"Там, де завше пересиплявся, братчику. Там, де завше", — зачув у відповідь голос Зоні.
"То хіба враз з ялинкою?" — спитав він, вказуючи на кімнату з прибраним деревцем.
"Там, там ти наше різдвяне деревце… там" — і розбіглись, щоб внести братові одна плащ, друга шаблю, третя кашкет і рукавиці і випровадили з півголосним гуторенням, щоб батька не збудити, всіх трьох мужчин в ясну ніч.
З поворотом до хати замітила сестра Марія: "Він захоплюючий, сестри. Цей один рік при війську в В. виховав з нього, сказала би, готового мужчину".
"Так і здається, Марійко, — відповіла Зоня, переступаючи поважно поріг, — але він все ще таки дуже молодий".
"Я понад все люблю його голос", — додала Оксана, наслідуючи здержаним тоном низький голос улюбленого брата.
*
Як сказано, всі мужчини вийшли з хати. Ніч була ясна і доволі морозиста і вони, попіднімавши коміри по уха, йшли жваво вперед. Але не довго йшли разом, бо небавом порозлучались, ідучи на своє мешкання-нічліг, і лише один Юліян ішов сам.
Він віддихнув повними грудьми. Врешті він сам. Поглянув угору. Там мерехтіли зорі. Він вдома, в своїй батьківщині. Колосальна столиця, що в ній перебув цілий рік, де набрався духового багатства і життєвого досвіду наскільки це давалося — він її мав за собою. Він поширив свій світогляд і цього був собі свідомий. Його знайомі українці, що там з ним враз однорічниками служили, і ті, що і поза військом з ним зналися, так його щиро прощали, коли від’їжджав, і все наново… давали собі слово — держатися кріпко на своїм українськім становищу… бути вірним своїм постановам та лише одну ціль знати. Себе і Україну. "Що свій, то свій", — промайнуло йому, мов теплою струєю, крізь душу.
Він розглядався по улицях. Яке-то все було дрібне, пропорціональне, яке незначне… але нараз бачить його уява щось інше… вузьку кімнату, огороджену залісненими високими напівскалами-напівгорами, а на долині, у їх ногах, жене гірська вода. Над нею, між крислатою, королівської висоти, зеленню — біла палата. "Ґанинґайми!" — сказало щось голосно в його душі. Освітлені вікна сяють здалека в ясну ніч… там гучна забава, гостей повно і що хто хоче, а в одній світлиці, переповненій димом дорогих папіросів, він розріжняє з нього одну голову, неначе свою власну, бо ті самі риси, трохи строгі, лиш старшу. Коло нього другу, з виразом гордости і самопевности, — вельможа. Чи Йоахим фон Ґанинґайм? Ні! Це його перший завідатель і муж довір’я Альфонс Альбінський — лях. І ще десь там наче помінялись голови, за мить на його місце Ева Захарій. Так. Ева. Чорні виразисті брови, пишне чоло… Ні, не Ева, а бабуня Орелецька признається йому, що мов божевільний кидає банкнотами і картами без намислу, без намислу, що вона його любить, що багачка і в с е б у д е д о б р е. Юліяне Цезаревичу, чуєш? Так! Це він… він, той сам… в його грудній кишені її фотографія. Ті самі її чорні очі, що так важко, мов тягар в душі, важуть… але чи і огрівають її?
Він мимоволі вдарив рукою по серцю, над котрим спочивала її фотографія. Писала, кликала, як та зозуля, хоча він ані одним словом не обзивався за цілий рік до неї. Що було писати? Пусті фрази? Ні!.. Йому було іноді там так важко, через брак средств, боротися і ніхто не знав і ніхто не довідається, скільки разів продавав свій харч другим, щоб здобути кілька мізерних корон, мати їх та забігти десь до котрогось з театрів, до опери, бачити щось величаве зі штуки великих артистів, почути великих музиків, або заплатити вступ до наукових, цікавих відчитів значних переїжджаючих мужів, які йому конче треба почути, бо хто знав, як ще його життя в майбутнім укладеться? Ні! Він там не розкошував. Попри те, що виконував військові обов’язки, він ніколи не витрачував часу марно; працював, як міг. О, якби вони знали, ті, що їм легко жилось… як молодіж поневіряється ради нужденного сотика, щоб удержатись на поверхні життя. А українцям рідко коли жилося безжурно. І де йому було до неї писати? Писати, що він її не забув, як і ніколи не забував Покутівку, в ній… той темно-зелений став… і її батька, того для нього ідеального християнина. Його очі всюди його супровождали, ті великі сині лагідні очі, вони стерегли його, коли його товариші "розшарпували" до великоміської гульні. До нього він писав. Висилав у великі свята бажання і давав докази, що не забував його.
Між тим надворі пом’якло і почав сніг зсуватися. Молодий офіцер жене пустими вулицями. Він не втомлений. Ні! Йому треба широкого руху, бо чомусь йому нині, відколи прочитав записки батька, тісно. Він бачить в уяві іншу картину. Знов у горах.
Там стояла одна хата. В ній бачить і пізнає він мешкання "Цезаря Борджія" і в його кімнатах блідого, молоденького хлопчину… з темними очима і завзято і болюче стисненими устами, що горнувся до прегарної жінки "пана" і ляха завідателя Альбінського.
Відтак причуваються йому слова того вельможі: "Як нема кого іншого переслати мені письмо до моєї кімнати, чи що інше, то я можу пождати, лиш не посилай мені твого чуру. Хліба-соли я не жалую нікому, але мене ніхто не може присилувати глядіти на фізіономії, котрих я не виношу". Так. А тета Оля… ах, та тета Оля… він би її пірвав на руки і обніс кругом між людьми, як робили давно з славутними… або… або… о яка вона йому мила та тета Оля. А лише ім’я Ц е з а р е в и ч і в невільно було перед ним вимовляти… ім’я "Цезаревичів…"
Чи їх так багато?
Ні. Але страшні, бо покривджені. Один, що був відійшов з життєвої арени, оставив ніби полиск шаблі за собою; другий, станувши о щабель нижче в суспільстві, станув на непохитний ґрунт мозольної праці — і виховував, як вмів, дітей на характерних українців… а третій…
Він розсміявся.
Батько передав йому свою меланхолійну, просту, нецікаву історію… а він… він має з неї щось дальше витворити, крім цього, чи стрінеться він хоч раз в житті з тим гордим ляхом, що глядів згорда на його конаціоналів… а для себе лише щонайліпше з життя загарбував.
Раз він все-таки його в житті побачить… Мусить побачити і, вставляючись перед нього, представитись внуком Юліяна Цезаревича.
Рука молодого офіцера мимоволі вхопила за ручку шаблі і стиснула її. Якісь сани прогнали, задзвонивши крізь тиху ніч, і збудили офіцера з його дум. Він завернув одним кроком і попрямував додому.
Сніг чим раз то уставав, а заким Юліян ліг до супочинку, він приступив до вікна і відчинив його широко. Так йому треба було. Холоду і супокою. Коли мати раненько увійшла нечутним кроком до сина, він спав кріпко, а крізь відчинене вікно нападав сніг білим пухом на футринах і аж недалеко постелі уклався.
Вона гляділа здержаним віддихом на одинака. "Дороге моє… та й молоде ще таке… молоде, — прошептала, — а в сні чогось поважне, бо зморщені брови". І нечутно як увійшла, так і віддалилась безшелесним кроком.
*
Через два дні гуляла заметільниця і розносилась у воздусі. Студений вітер різав по лиці тих, що відходили з хати, і обертав кругом. Сніг насів на дахи грубою верствою, оперся попід мури, обтяжив галуззя дерев, балкони, умістився по ґзимзах камениць і рамах вікон і білів, де б не засягнув оком. По дорогах і тротуарах наріс аж надто високо.
Третьої днини змінилася погода і сонце виглянуло начас.
Робітники обмітали, чистили тротуари-дороги, вивозячи фірами ту білу масу, що так в достоту насипалася, як вже зо дві зими тому назад не було.
"Нова чвертка на небі настала та й зломила силу", — кликнув один робітник до другого.
"Зломила що зломила, а до Йордану ще вам покаже свою фортуну".
"Покаже… бо то Й о р д а н, як і свята руські були; бо ті перші все бувають мляві. Що ляцьке або німецьке… то не наше".
З одної бічної вулиці над’їхала сотня драгунів на пишних конях, блискуча, чиста, кріпка, і розмова перервалася.
"Між ними є більша часть і наших… куме. Кажуть, українці до коней придаються".
Військо проминуло.
"Ану скорше замітайте, скорше", — упімнув поліціянт, що стояв недалеко і вже передше завважав мляву роботу робітника.
"Кум" глянув на нього спідлоба, та й сплюнув вперед себе, не рухнувшись ані на цяточку.
"Числитесь до робітників, а праця ваша на місці".
"А вам що до мене? Ви мене годуєте?"
"Я вас не годую, але нехай буде по правді, якби всі такі робітники, як ви, світ би "скрепиривав" на місці".
"Ади, пан шваб який ретельний; аж мене вздрів. Ади-и-и", — заспівав та й підняв мітлу.
Поліціянт обернувся і пішов кілька кроків дальше.
"Мене хто мав силувати до роботи, га? як хочу, йду, а коли ні, то ні".
Юліян, що саме переходив, підхопив ті слова і глянув на чоловіка.
Цей здійняв капелюх.
Юліян машинально подякував.
"Кажу, мене хто мав силувати до роботи, як хочу, то піду, а коли ні, то ні".
Українська вдача. Не здійметься, аж його не припече, аж не вдариш молотом. І тут же в його уяві здійнялися німецькі і чеські робітники. Раз народ. Так і мають.
Все той однаковий родинний гній… "Хто винен? Не здатні до існування?" — спитав його голос внутрі. Нема фанатизму, нема заохоти, нема імпульсу і "не дай Боже" понад достаточне в українця, пригадався йому, наче воскрес з глибини душі, голос одного професора, що цінував тим лінивість українського ученика в школах.
"Ади, ein, zwei, ein, zwei[92], та й пішов, — забурмотів робітник, — що йому за біда? А ти тут стій та й махай мітлою, та й махай, коли б ти так махав, а я б твоєю шаблею знав що робити…"
"Куме! ви вже готові?"
"Я? Зар-раз…"
"Бо я своє скінчив і йду полуднувати.