Побий тебе, думаю, сила божа! Хотіла залишити. І ото скільки днів зовсім не ходила. А вчора уранці чую — персні купує, либонь, уже у них діло покінчено. Я ввечері до нього. Застала. "Нащо се, — питаю, — ти персні купував?" — "А твое какое дело?" — "Як яке діло? — одказую йому. — Кому ж, як не мені, діло? Я знаю, — кажу, — все знаю, хоч ти і криєшся від мене. І не думай, — кажу, — вінчатися. Ото, як перед богом, хвалюся — я тобі слави нароблю!" — "Ты? ты?" — визвірився він. "Я! Я!" — кричу йому... Як махоне він мене в один висок! а далі повернувся та в другий!.. — так мені світ і закрутився... Не знаю я, що було зо мною, знаю тільки, що опинилася надворі.
— І такого б ката я любила! — здивувалася Христя. — Я б його ще на позов потягла! як він сміє отак бити, отак нівечити!
— Ох, не знаєш ти, Христе, нічого, — каже, важко зітхнувши, Мар'я. — Ти знаєш, що я б не тільки не згадала йому ніколи, що він отак мене знівечив, не тільки б не позивала його, а, як та собака, лизала б йому руки, аби він тільки не женився... Господи! І чого я така нещасна вдалася? Нащо ти, боже, дав мені таке прокляте серце? Я сама себе винувачу, сама на себе жалію і нічого не враю з собою! Мало я йому усякої всячини переносила, мало я йому всього передала? На себе не страчу — йому несу. І от тепер, бач, дяка за ее... Христе! прошу і остерігаю тебе: не люби нікого, ніколи. Коли тобі хто кинеться в вічі — одвернися та тікай мерщій! Коли що ворухнеться у серці — задави, залий отрутою його, тільки не давай йому волі! Хай ніхто так не мучиться, як я мучуся! — І Мар'я, припавши на плече до Христі, гірко-гірко заридала.
Два дні пролежала Мар'я, а на третій — пані загомоніла:
— Доки вона буде лежати? Скрут такий, а вона вилежує! — Треба вставати. Устала Мар'я — тільки тінь її — схудла-змарніла. Сльози та туга, туга та сльози день у день, ніч у ніч хоч кого зсушать; ледве вештається по хаті, хатню роботу справляє, а останню вже Христя. Вона і на базар і всюди бігає За Мар'ю.
У суботу Христя стріла знову на базарі Марину.
— А що ж ти не приходила?
— Сьогодні після обіду прийду. Безпремінно прийду, — обіцяє та.
Христя дожидала того після обіду, як бога. Вона кидалась до всього, бігала, поспішала перемивати й перетирати, щоб було вільно, коли подруга прийде, щоб побалакати з нею. Коли-то вони бачились? Чого-чого не перевернулось, не перейшло з того часу, як ще у селі балакали вони по душі; повіряли одна одній свої таємні думки-надії? Правлячись біля діла, вона пригадувала, що слід подрузі сказати, чого не слід.
Ось і після обіду настало. Уже і управилася Христя, а Марини немає. Ходе, нудьгує вона, позирає раз у раз у вікно, вибігає надвір, за ворота — Марини немає. Уже й вечір настає; зступаються померки в хаті. "Збрехала Марина, — думала Христя. — Та яка ж вона брехлива стала!"
Увечері пани пішли кудись і дітей забрали з собою. Тягли і панича — не схотів, зостався дома. От би коли Марині прийти — вільно, просторо! Ніхто не помішає їм, не перерве початої розмови. Нема ж її!.. Туга обіймає Христине серце. Хвалиться сумна Христя Мар'ї, котра чогось змерзла і побралася аж на піч.
— Бачила сьогодні Марину. Казала — прийду після обіду, та й збрехала!
— Жди Марини! Так би й кинула свого панича та прийшла до тебе! — відказала Мар'я.
Христі приходилося вірити Мар'ї на слово. Справді, коли б у Марини не було кого, чому 6 їй не прийти? Видно, правду Мар'я каже... Та й проклятуща ж ся Марина! "Стій же: діждуся я вільного часу, випрошуся в пані — сама до тебе прийду. Уже ж усе побачу. Не втаїшся ти від мого ока!" — думає Христя.
Коли се — двері рип! і — на порозі появилася Марина. У білому ситцевому платті, у чорному з ластику бурнусі, зав'язана чорним шерстяним платком, — баришня або багата міщанка, а не наймичка!
— Марино! голубко! А я думала — збрешеш! — скрикнула Христя і кинулася подругу обнімати та цілувати.
— Уже коли пообіцяла прийти, то прийду. Хоч пізно, бо раніше не можна було: поки управилася та прибралася.
— Роздягайся ж та сідай спочинь, — турбує Христя подругу. Та почала роздягатись.
— Та яка у тебе свита? — дивувалася Христя. — А плаття? Бач! Та гарно як тобі у сьому платті! А серги які? І трохи не схожа на ту Марину, що в селі була. А розчісана як гарно! Та як тобі личить та голуба лента, що Е косах! Дивись! Якби побачили тебе селяни, і не пізнали б! — торохтіла Христя, обдивляючись подругу і спереду, і ззаду, і з боків.
Марина стояла серед хати, даючи волю подрузі надивлятися на себе, любуватися уборами, постаттю. Висока, у платті — вона здавалася ще вища. Міцно воно обхопило її тонкий високий стан, вирисовуючи широкі плечі, високі груди. Довге намисто червоніло на довгій шиї, на душі блищав великий срібний дукач, а по боках його — два менших. Коси калачиком лежали на голові, перевиті голубою лентою; довгобразе лице червоніло, віддавало здоров'ям, очі грали радістю.
— Бач, як гарно! А ти гудила городські убори, — обізвалася Мар'я, виглядаючи з-за печі.
— Здорові були, Мар'е! — привіталася Марина. — Я вас і не примічаю. Чого се ви аж на піч забралися? Ото сором — літом на печі!
— Така, бач, стала, що й літом мерзну, — зітхнувши, одказала Мар'я. А Христя одно любується та дивується Мариною, аж панич з другої хати почув.
— Кого ви там вихваляєте так? — спитав він, просуваючи голову у двері. Марина якраз стояла проти його, висока та брава, і прямо дивилася йому у вічі.
— Та й молодець же дівка! — похвалив панич.
— Собі такі удайтесь! — не то з жартом, не то образливо одказала Марина, не спускаючи очей з панича.
— Куди нам? з межисіткою та в пшеничний ряд! — жартує той.
— То-то й е! — одказала Марина і, глянувши на Христю, зареготалася.
Христя собі піддержала, і обидві, регочучись, мерщій заховалися за піч.
— Козир-дівка! — похвалила паничеві Мар'я.
— Чия вона?
— А вам нащо?
— Так, хотів знати.
— А кортить? Хай кортить, не скажу, — дратує та. Панич підняв брови, здвигнув плечима і зачинився у своїй хаті. Марина і Христя, штовхаючи одна другу, виткнулися з-за печі.
— Пішов? — спитала Марина.
— Пішов! — одказала Мар'я.
—Шкода. Я хотіла ще з ним побалакати, — сміючись, каже Марина.
— А що, і у вас такий панич? — спитала єхидно Мар'я. Марина крутнула головою.
— Потурай їм! Вони всі одним миром мазані, — образливо одказала Марина. Може б, від того і розмова перервалася, коли б Христя не пристала до Марини розказати що-небудь.
— Що я тобі розкажу? Я хоч і буду розказувати, то все про людей, тобі не відомих; а от ти розкажи що про село. Як там у вас? Що Горпина — здорова, не пішла заміж? А Ївга і досі побивається за Тимофієм?
Христя почала розказувати і про село, і про себе. Марина слухала, коли-не-коли випитуючи то про те, то про друге. Мар'я лежала на печі, мовчала.
— Що ж, тобі наравиться город? — спитала Марина, коли про село та про знайомих перебалакали.
— Сумно якось... людно дуже, — одказала, роздумуючи, Христя.
— А тобі, Марино? — обізвалась Мар'я.
— Мені? Коли б хто давав сотню рублів і сказав: кидай, Марино, город та йди знову у село—не пішла б! І не піду... Ніколи! ніколи!—граючи очима і усміхаючись рожевими устами, торохтіла Марина.
— Бач, а спершу й тобі було так, як Христі, сумно?
— Підождіть трохи — і Христя зживеться. Ось свято настане. Гуляння, катання... Вийдеш на вулицю — повно всюди, народ як плав пливе... та всі в дорогих празникових уборах... Очі розбігаються, дивлячись!
— Христя не любить городських уборів, — сказала Мар'я.
— Христя? — скрикнула Марина. — То вона тим, що ніколи не наряджалася.
— Чому не наряджалася? Наряджалася, — збрехала Христя.
— Коли? Ану нарядись, ми подивимося.
— Не хочу.
— Мар'е! Устаньте, та нарядимо її, — скрикнула, схопившись, Марина.
— Не хочу! не хочу! — замахала руками Христя.
— Та ні. Се казна-що! Ти не хочеш, то ми хочемо подивитися. Мар'е! уставайте-бо, — усміхаючись, каже Марина.
Радість Марини перейшла і на Мар'ю: запалі сумні очі почали тихо загорятися; бліде лице почервоніло, на устах заграла усмішка. Мар'я тихо підвелася і почала злазити з печі. Христя скочила з місця і мала утікати у горниці. Марина погналася за нею.
— Ні, не тікай, бо не втечеш! — придержуючи, каже Марина. Христя противиться.
— Христе, голубко! Для мене! Ну ж, для мене зроби, — умовляє Марина.
— Та що ж я для тебе зроблю?
— Нарядися. Ми подивимося; ти сама побачиш, як гарно.
— А як пани на той час зійдуть!
— То що? прийдуть — подивляться! — каже Марина.
— Коли там вони прийдуть? Десять разів можна нарядиться й розрядитися, — увернула і Мар'я.
— Нуте, Мар'е, ми її спершу розчешемо, — турбує Марина. — Сідай! Сідай отут, на кінці полу; я розчешу тебе. Де гребінець?
Поки Мар'я шукала гребінця, Марина розпустила Христі косу. Густе волосся, як хвиля, падало аж додолу.
— Та й коса ж у тебе! От коса! — хвалила Марина, проводячи гребінцем вподовж волосся, їй приходйлося аж геть одступити від Христі, щоб розчесати краї, — таке воно було довге. Зрівнявши, Марина розділила його на дві половини, ще попочесала, а потім заплела в коси; товсті, як рука, спускалися вони по плечах до полу. Поки Марина плела та чесала, Мар'я стояла проти Христі й любувалася, як з сяк-так зачісаної голови вилилась тепер така хороша голівонька, що й очей не одірвеш від неї! Як же Марина обвела ще коси кругом голови, зв'язавши калачем на потилиці, то й не пізнати Христі! Невеличкі уха, до сього закриті густими пасмами, тепер одсторонились, немов усміхалися; поза ухами, на потилиці ні одної і малої волосини, щоб стирчала, одстовбурчилася — гладенько, рівненько, мов виточено. Так уже приложила рук своїх до того Марина. Лоб увесь вийшов з-під волосся, невисокий, зате широкий та білий; на ньому, мов дві п'явки, чорніли над очима дві брови. І лице наче подовшало чи внизу повужчало — зразу не запримітиш. Так перемінилася Христя.
— А гарно як! Господи, як гарно! — скрикнула, глянувши, Марина. — Дайте дзеркало; хай вона подивиться сама та скаже. Мар'я кинулась у горниці за дзеркалом.
— Дивися! — сказала, підносячи, Марина присвітила. У Христі аж іскорки в очах замиготіли.
— Бач. Не я тобі казала? Бач! — торохтіла Марина. — А якби ще сюди за косу квіточку. Одну рожеву квіточку!
Мар'я здивувалася Марининій дотепності:
— Мистець ти, Марино! справжній мистець!
— Тепер скидай оце ганчір'я та надівай...