Сподіватися ж, що Вандзя чесно розповість про все, що трапилося після того, як вони розсталися у Краковецькому лісі під Немировом, було марно. Жінка явно щось приховує.
— Пані знає, де мешкає її сестра?
— Ні, не знаю.
— Де ж пані зупиниться?
— Ну, тут, напевне, є харчевня або корчма...
— Ми могли б запропонувати свою опіку, якщо пані дозволить. Адже в чужому місті та ще і в чужій державі такій чарівній молодій жінці не зовсім безпечно подорожувати одній.
— Дякую. Я охоче скористаюся вашою люб'язністю. Звичайно, якщо пан не стане набридливо нав'язувати своєї опіки.
— О ні, хай пані не турбується. Адже я це роблю для дружини свого найліпшого друга! — запевнив Арсен.
Вони з'їхали з мосту і, поминувши кам'яну браму, вимурувану над самим урвищем прямовисного берега, попрямували вузькою
вулицею вгору, до центра.
Людей на вулицях було зовсім мало. Та й ті, забачивши вершників, хутко звертали вбік і зникали у дворах чи провулках. Минуло вже чимало років з часу турецької навали, але й досі всюди було видно сліди жорстоких боїв. Розтрощених вибухами будинків ніхто не лагодив. На черепичних дахах церков і костьолів, ратуші і будинків місцевої шляхти зяяли проломи, з яких із галасом вилітало вороння. Смердючі згарища поросли лободою і чортополохом. Тільки де-не-де можна було побачити ознаки життя — сохла на вірьовках випрана білизна або крізь запилене вікно виглядало на вулицю зелене листячко герані.
— Чи ви не знаєте, де тут Вірменський колодязь? — раптом запитала Вандзя, коли вершники виїхали на чималий майдан перед похмурим будинком ратуші.
— Як не знати, адже я народився і виріс у цьому місті, — відповів Арсен, дивуючись обізнаності своєї супутниці в таких деталях, про які чужинець не може знати. — Навіщо вам Вірменський колодязь?
Вандзя відповіла не зразу.
— Мені казали, що там недалеко є харчевня, де я могла б зупинитися...
Арсен приязно усміхнувся.
— Вважайте, пані, що вам пощастило: ми теж з моїм другом завжди зупиняємося в цій харчевні навпроти Вірменського колодязя... Та ось і вона! — Козак показав нагайкою на чималий будинок по другий бік майдану. — До речі, зараз у Кам'янці харчевень зовсім мало, і всі вони в руках турків... Тож треба хоч трохи знати турецьку мову, щоб порозумітися з ними...
— Я трохи знаю татарську.
— О, тоді цього досить.
Вони перетнули майдан і незабаром в'їхали на широкий двір заїзду, де біля конов'язі стояло кілька коней.
Господар заїзду каведжі Кермен-ага, худий високий турок у засмальцьованому барвистому халаті і посірілій від поту чалмі, провів їх у напівтемне приміщення, де пахло смаженою бараниною і часником. Тут сиділо кілька подорожніх, біля них шастав хлопчина-служник. Під стелею гув рій мух.
Каведжі запросив їх поїсти, але Вандзя заперечила, сказавши:
— Я не голодна і, крім того, хотіла б помитися з дороги і відпочити... Коли б у заїзді знайшлося затишне приміщення, я добре заплатила б господареві.
Арсен переклав.
Кермен-ага вклонився і повів Вандзю нагору.
— Ненко, ти помітив, як сторожко тримається ця жінка? — спитав Арсен. — Я певен, тут якась таємниця. Що трапилося з паном Мартином? Я мушу вияснити це. Залишайся тут, а я миттю...
Він тихо піднявся дерев'яними сходами на другий поверх. У коридорі було порожньо: Кермен-ага і Вандзя вже встигли зайти в одні з багатьох дверей. В які ж?
Арсен почав обережно скрадатися, прислухаючись до звуків, що наповнювали цей великий дім. Біля одних дверей зупинився, припав вухом: з кімнати долетіли слова, що примусли його уклякнути на місці. Говорила Вандзя, плутаючи польські, татарські і турецькі слова.
— Ага Кермен, я маю до вас пильну справу. Ви мене розумієте? Я не мужчина, я жінка... Ханум, ханум... Я дружлна ак-мечетського мурзи, що в Криму. Ах, видно, ви нічого не розумієте! Матка боска, він нічого не розуміє... Як же йому пояснити?..
Почувся скрипучий голос каведжі:
— Не хвилюйся, ханум, я все розумію. Кажи, в якій справі ти прибула сюди і хто тебе прислав? — Він добре говорив польською мовою.
Вандзя аж скрикнула радісно:
— О, ви говорите по-нашому! Тоді слухайте уважно: мене прислав сюди пан Яненченко... Полковник Яненченко. Чи пан каведжі знає його?
— Так, я знаю його. Що ж пані привезла мені від полковника?
— Люстерко... Пан полковник казав, що ви все зробите для мене, якщо я передам вам невеличке люстерко...
— Де ж воно?
— Хай пан залишить на деякий час кімнату, я повинна дістати його... Пан розуміє...
— Розумію, розумію. — В голосі каведжі забриніла нотка сміху. — Я зайду через деякий час.
Арсен ледве встиг відскочити і заховатися в дверній ніші сусідньої кімнати, як двері зі скрипом розчинилися і каведжі почимчикував коридором до виходу.
Коли завмер скрип сходів під його ногами. Арсен швидко прошмигнув до Вандиної кімнати і відчинив двері. З несподіванки жінка скрикнула і, отетеріло дивлячись на непроханого відвідувача, застигла біля столу.
Арсен причинив щільно двері, зупинився перед на смерть переляканою жінкою, яка марно намагалася неслухняними пальцями застебнути гудзики жупана.
— Пані Вандзя, я все чув. Давайте сюди дзеркальце!
— Але ж, пане...
Арсен вийняв пістоль. І хоча стріляти він, звичайно, не збирався, зброя подіяла на жінку магічно. Вона запустила руку в складки свого одягу, довго порпалася там, однак безуспішно: дзеркальце десь запропастилося. Жінка винувато-збентежено усміхнулася.
— Але ж, пане...
— Нічого, нічого, — підбадьорив її Звенигора, і не думаючи відвертатися. — Діставайте, пані! Розсупонюйтеся, розстібайте ваш незвичний одяг і діставайте! Ну!
Він вирішив не церемонитися з нею: кожної миті міг знову повернутися каведжі.
Вандзя знітилася і, відвернувшись, розстебнула широкий жовнірський пояс на штанях, з потайної кишеньки дістала невеличке металеве дзеркальце. В цю мить у коридорі почулося кахикання каведжі.
Арсен миттю вихопив в ошелешеної жінки дзеркальце і прошепотів:
— Про мене — ні слова! Скажи, що дзеркальця ще не знайшла... Що, може, воно біля сідла в саквах. Хай почекає... Пам'ятай — стріляю я без промаху!
Він швидко відступив у куток, за грубку, і сховався за широким дерев'яним ліжком.
Скрипнули двері, почувся голос каведжі:
— Ну що, пані, знайшла?
— Нехай пан ще зачекає трохи, — пробелькотіла Вандзя. — Я гукну пана... Бо ще не встигла...
— Як пані хоче. — І каведжі, здивовано стенувши плечима, позадкував з кімнати.
Вандзя в знемозі опустилася на стілець. Арсен вийшов зі своєї схованки і став перед нею, тримаючи в руці дзеркальце.
— Пані, що з паном Мартином? Тільки — правду!
— Не турбуйтеся, він живий і здоровий.
— Де ж він?
— Залишився у Львові...
— А пані?
Вандзя мовчала. Боязко глянула на козака, і в її очах промайнула така туга, що Арсенові раптом стало соромно, що він розмовляє з беззахисною жінкою, тримаючи в руці пістоль. Застромивши-зброю за пояс, уже спокійніше сказав:
— Отже, пані покинула мого друга?
— Так, — ледь чутно прошепотіла Вандзя.
— І куди ж пані простує? В Крим? До дітей?
— Так, — ще тихше промовила Вандзя, і на її очах блиснули сльози. — Пан догадливий...
— Я так і думав... А звідки пані знає полковника Яненченка? Якщо пані скаже правду, їй не треба мене боятися.
— Пан Ян теж у Львові... На службі у коронного польного гетьмана Станіслава Яблоновського.
— 0!— вирвалося у Звенигори, який ніяк не сподівався, що полковник Яненченко, втікши від Хмельницького, опиниться аж у Львові. — То виходить, що то Яненченко передав дзеркальце Кермен-азі?
— Так.
— Що ж у ньому? — Арсен зі всіх боків оглянув дзеркальце, але не помітив нічого підозрілого.
— Всього лиш лист Кермен-азі, щоб він допоміг мені добратися до Криму... Пан Яненченко був такий добрий і шляхетний, що безкорисливо, з одного тільки співчуття погодився допомогти мені... Якби всі були такі, пане Звенигора...
— Де ж той лист?
— Хай пан відкрутить ручку-Арсен швидко відкрутив рогову ручку і з неї витягнув згорнуту в трубку цидулку. Розгорнув. Повернув до світла. На двох невеличких клаптиках паперу густо, дрібними, як мак, літерами було написано по-турецькому.
В першому справді Яненченко просив Кермен-агу допомогти жінці, яка подасть цього листа, дістатися в Крим, де у неї чоловік і двоє дітей. А в другому...
Арен не повірив своїм очам, коли прочитав другий лист. У ньому Яненченко звертався до кам'янецького паші з пропозицією захопити Львів. "У всьому краї не знайдеться зараз і трьох полків боєздатного війська, що могло б противитися вашій милості, вельмишановний паша Галіль. Гетьман Яблоновський ще тільки розпочинає збирати ополчення, яке сходиться з великою неохотою. Захищати Львів теж нікому. До того ж я, ваш покірний слуга, зумію відчинити потайні ходи, якими впущу в місто значну частину війська його султанської величності, — писав зрадник. —
Кращого часу для нападу, щасливішої нагоди для захоплення Львова і бажати годі!"
В першу мить у голову запала думка, що Вандзя — співучасниця Яненченкової зради, що вона знала, з чим їде в Кам'янець. Але глянувши в її засмучені очі, побачивши, з якою надією стежить вона за тим, як він читає цього злополучного листа. Арсен зрозумів, що жінка була введена полковником в оману, що він використав її як зв'язківця мимо її волі.
Що ж робити? Як бути з Вандзею? Залишати її саму тут ніяк не можна, щоб вона не розповіла каведжі про те, що лист, адресований йому, потрапив у чужі руки. Разом з тим каведжі знає, що йому с лист від Яненченка, і буде домагатися його у жінки. Якщо Яненченко довірив Кермен-азі таку важливу таємницю, то, безперечно, між ними здавна існує якась потаємна згода, домовленість, і старий здогадується, що лист дуже важливий.
Арсен гарячково обмірковував, як бути. Його погляд упав на два листочки, що тримав у руці, — один призначено Яненченком для Кермен-аги, а другий — для паші. А що коли пошити в дурні всіх — і Яненченка, і Кермен-агу, і пашу?
Він непомітно для Вандзі сховав листа, призначеного для паші, собі в кишеню, а листа для Кермен-аги заклав у дзеркальце.
— Пані Вандзя, перепрошую вас уклінно за ту неприємність, яку завдав я вам своїм допитом, — промовив він, повертаючи жінці дзеркальце. — Я пересвідчився, що ви не вчинили супроти пана Мартина нічого лихого... А за те, що ви покинули його і хочете відшукати своїх дітей, я не осуджую: адже це так природно і кожному зрозуміло!
— Справді, пане? — скрикнула Вандзя радісно.