час прощатися з землею, на яку покладала он які надії, і зовсім засумнівалася: чи добре робить, що поспішає прощатися? Адже їй не сказали: "Анти, яких тут бачила, всі". А коли серед тих, кого не пощастило побачити, і є її Божейко? Що тоді буде? Вертатиметься, не розшукавши його десь-інде, назад? На те ж ані солід, ані самої її не стане вже.
Боги всесильні, боги всеблагі! Пощо караєте її так немилосердно? Коли долала кам'янисту путь від Венеції до Верони, потім — від Верони до Венеції та все під чужим небом, та все під спекотнявим сонцем, гадала, не стерпить муки, що випала на її долю. Як утікала, перестрахана, від вельможі та бігла, куди очі дивилися, теж думала, що лусне від страху та розпуки. А що ті страхи і що та мука, коли порівняти їх із мукою, що має нині? Чи то можливо: он скількох антів розшукала в чужій землі, а Божейка ні; називала його на ймення, малювала, як уміла та як могла, а всі, у кого питалася, дивилися на неї порожніми очима і нічого не казали. Ніби одурманено їх. Навіть ці, останні, що з ними звела жінка з Верони, те й робили, що знизували плечима та розводили руками: не бачили, не знаємо. Так ніби її Божейко — голка в сіні, ніби такий, що його можна не помітити. Усе пригадали: і як налетіли на їхню весь ромеї, як пов'язали та гнали до Дунаю, потім переховували в пристанищі Одес, пакували в лодії та везли за тридев'ять земель, а чи був серед них Божейко, не знають. Та в її Божейка ж одного на весь білий світ блакитніші за небесну блакить очі, осяйніша, ніж Хорс у небі, усмішка. Таж той Божейко такий доброликий і такий ставний, що другого такого на весь білий світ не знайдеш!
Скільки дивилася на висмалену сонцем землю, стільки й жаліла, що так обійшлася з нею та земля. Пливла до неї — вірила й надіялась, відпливає — не має ані того, ані другого. Бо де, справді, шукатиме Божейка, коли не знайде і в Фессалоніці, на яку, як і на Верону, вказували їй очевидці розпродажу тиверців у Нікополі?
Доки бачила обриси землі, доти й трималася думкою за неї. А згубила їх за овидом — і зовсім не знала, що їй робити. Кругом море. Що воно дасть, якою поживою винагородить її спустошене серце, коли саме пустельне з пустельних? Зітхнула й пішла на визначене їй у лодії місце. А вмостилася та прилягла на бесагу, одразу ж відчула, як долає її втома. Не противилася. Та й чого мала б противитись? Тепер їй тільки й відради буде, що сон.
Натомлені завжди сплять міцно, а натомлені горем — і поготів. Тож Миловида як втратила ниточку, що єднала її зі світом, одразу й розтанула в тому світі. Не чула вже ні гомону моря, ні голосу кормчего, ні прохолоди, що огорнула з настанням ночі лодію, усіх, хто був на лодії. Була й не стало її, і хто знає, як довго не було б ще, коли б не об'явилася бабуся. Стояла на порозі нової оселі, тієї самої, що мали поселитися в ній аж тамтого передліття, й кликала до себе. Голосу її не чула, та по тому, як махала, неважко було догадатися, таки каже: "Ходи сюди, внучко!" Не тямить, чому не хотіла коритися старій, однак не корилася. Лежала на узліссі серед буйнотрав'я й усміхалася. Тоді бабуся сама пішла до неї. Не гнівалася, була, як завжди, добра і милостива, та, наблизившись, спитала все-таки: "Ти чом не слухаєшся?"
"Я тут буду, — сказала їй. — Тут так лепсько".
"Гадаєш?"
"А чом би й ні?"
"Поглянь", — кивнула головою.
Миловида подивилася в той бік, куди показувала бабуся, й заніміла: до неї плазував гад. Великий і жовтобрюхий, а очі... очі мов дві жарини, горіли бажанням, ба не так бажанням, як жадобою.
І хотіла підвестися та втекти, поки не пізно, і не могла: гад мовби прикував її жаринами-очима до землі.
"Бабусю! — крикнула не своїм голосом і прокинулася від ляку а чи від холодного доторку гадючого тіла. Лежала й дивилася перед себе, мабуть, не вірила, що не спить уже: до неї справді скрадався хтось, ліз до пазухи, де лежали соліди, золото, і шкірив, потішаючись, зуби.
— Мамцю! — крикнула не своїм голосом та й пхнула від себе татя, кинулася до лазу, де — бачила — сіріло в отворі світанкове небо.
На її крик збіглися ті, що пильнували за вітрилами, були за кормчих чи допомагали кормчим. Не забарився об’явитися й навікулярій.
— Що сталося?
— Дівку налякав хтось?
— Хто?
— Зараз довідаємося.
Вони спустилися вниз і поставили перед навікулярієм татя.
— Умгу, — своє щось ствердив навікулярій. — Зновувзявся за своє, Хрисантію? Ти ж присягався, христа цілував.
Винуватий тупив донизу очі й мовчав.
— Надіти вериги й тримати до ранку під наглядом.
Суд був на диво короткий і невелемовний. Не питали татя, чого він ліз до дівки, не питали й дівки, чо го хотів від неї тать. Те, мабуть, і без допитів знали. Зате спитали і не раз, як посмів він, Хрисантій, порушити закон моря: всякому, кого команда бере на лодію, гарантована безпека і недоторканість з боку кожного члена команди, як і порятунок на випадок якогось нещастя.
Та відповіді не почули.
— Повторюю, — хмурився навікулярій. — Ти знав цей закон?
— Знав.
— Чому ж порушив його? Чому зганьбив мореходів і стяг, під яким плаваєш?
Звинувачений хилив донизу голову й мовчав.
— Який буде присуд? — запитав навікулярій у команди. Тепер німувала команда.
— Хрисантій вдруге пішов супроти свята святих у побуті мореходів. Який буде присуд?
— Та який, — вийшов наперед один із найстаріших у команді, — віддати на суд моря.
— Необжитої землі у морі чи таки моря?
— На суд моря, — підтримала старого й команда.
Миловидка не розуміла, що то за присуд, одначе по засудженому бачила: він не з тих, що можуть бути приємними.
— Може... — похопилася й простягла до судді руку. — Може, не треба так? Він же не обікрав мене, тільки хотів обікрасти.
Для всіх то була, мабуть, новина і неабияка.
— Отак навіть? — перший стямився й запитав навікулярій. —Тоді й мови не може бути. За борт!
З татя зняли вериги й дали можливість помолитися. Та замість того, щоб звертатися до бога, Хрисантій обернувся до навікулярія.
— Хотів би знати, як далеко до берега і де найближчий берег?
— Отам, — показав навікулярій. — А про відстань ліпше б тобі не питати.
— Та ні, скажи.
— Не менше сотні стадіїв.
Тоді вже, як став край борту, перехрестився Хрисантій і стрибнув у воду.
Відстань між ним і лодією помітно зростала, а Миловидка все дивилась та й дивилася в той бік. І що довше дивилася, то більше страхалася. Бо це ж таки через неї все скоїлося. Хай нічим не завинила перед тим Хрисантієм, а не було б тут її, не було б і суду над ним, не сталося б того, що сталося.
Йой, боженьки, який жорстокий світ і які є люди на світі! Таж там, у Випалі, за такі провини спускають всього лиш ногавиці, дають кільканадцять пуг, найгірше — буків та й кажуть: "Жий і надалі будь розумніший".
XXVII
Давно відгриміли бубни, відгули перегудниці, відспівали пипели та сопелі; не чути в княжім теремі й гуку та гаму гостей — тих, з якими пирував там, у Подунав'ї, пив-гуляв і тут, у Черні. Тиша настала незвична й водночас бажана, така бажана, що навіть прохмелившись та добряче виспавшись, не мав бажання полишати ложа. "Заждуть, — сказав сам собі і ліг ниць. — Чи мало поту утер сього літа заради люду і князівства, най заждуть тепер, бодай седмицю, коли не дві".
Так і поклав собі: спочиватиме кілька днів тут, у Черні, потім забере Малку, дітей і подасться з ними до Соколиної Вежі, потішить усіх батьківською присутністю і себе потішить їхньою — дітей, жони, матері. Бо таки стомився в поході і таки скучив за всіма. Ано, таке відчуття, ніби цілу вічність не бачив.
Лежав ниць — думав, перевернувся горілиць — знову тішився, присутністю здорового духу в здоровому тілі і думав, аж поки не спинив той утихомирений потік його думок раптовий скрип дверей. Обернувсь на нього й осміхнувся вдоволено.
— Ти, Миланко?
— Я. Чи до татуня можна ввійти?
— Заходь, дитинко. Заходь та розказуй, як ся мала тут, чи здорова була?
Пролопотіла ніжками й миттю опинилася в ложі, поруч із татом. І горнулася до нього по-дитячому щиро, і обіймала, як може обіймати тільки щедра серцем дитина.
— Скучала за татом?
— Вельми скучала. Так вельми, що йой!
Розказувала та й розказувала, як довго не було його, як вона ждала-виглядала та вболівала, що пішов і немає, а князь слухав ті щирі словечка і тим часом думав: від кого він чув оте "так вельми, що йой"? Таки від Миланки? Ба ні, і від Миловидки теж. Заприсягтися може: його Миланка і ліпотою тілесною, і серцем-вдачею, мов дві краплі води, схожа на Миловидку. Чи не тому він і прихильний до своєї найменшої більше, ніж до будь-кого в родині, що вона схожа на Миловидку?
— Ну, а як ся почувала?
— Зле ся почувала, татку.
— Чом так? Хворіла?
— Не хворіла, а все ж зле ся почувала. Бо знала: татко пішов на брань, матиме січу з ромеями, і, може, не одну, а то мала втіха.
— Правда твоя, — горнув до себе доню й знову думав, яка вона йому рідна з рідних, ця дитина. — То мала втіха: іти на смерть і жадати чиєїсь смерті. Волів би з тобою бути, мала моя потішнице, слухати речі твої медові, бачити позирк очей чистих та ясних, осяйних та ласкавих. Анічого не хотів би, окрім цього, чуєш?
— Чую, татку! І вже не підете від мене, еге?
— Коли супостати, що за Дунаєм, не покличуть, нікуди не піду.
Обіймав і голубив, милувався її кучериками й знову голубив. Та втішався голублячи, та уявляв, яка вона буде, Миланка, коли матиме не п'ять, а всі п'ятнадцять чи й шістнадцять літ. "Яко Миловидка", — сказав, не вагаючись, і пригасив нараз радість свою, а пригасивши, замислився. Де то вона є зараз.. Миловидка? Чи повернулася до Випалу, чи все ще ходить світами? Пішла-таки, пішла, куди очі дивилися, а до Черна не завернула, бач. Цурається чи всього лиш боїться?
"Може, то й добре, що пішла десь, а не до Черна", — стає на думці Волот, і не встигає пояснити сам собі, чому добре, що Миловидка обминула Черн, як знову прочинилися двері і на порозі виріс челядник.
— Чи князь дозволить?
— Що трапилось? — обернувся на його голос. — Є така нагальність?
— Прибули слн від уличів, хочуть бачити князя.
Маєш. Натішився спокоєм, натішився й дітьми, — уже прислали слів. Одначе чому уличі? Чи давно бачився з ними? Чи між уличами й тиверцями можуть бути такі завеликі незгоди, щоб слати слів?
Не вірив тому, через те менш за все бентежився. Якась ма