Ні, він не може цього зробити. Я розумію. І я вмру, але не дам себе зганьбити.
Ми спускаємось у яр, продираючись крізь колючу, запорошену сизим пилом дерезу.
— Отут, — каже чупринистий, —і ми спиняємось. Невеличка галява. З трьох боків дереза, з одного —
крутий схил. Хлопці розходяться, стають півколом попід дерезою. І ось я віч-на-віч зі своїм супротивником. Якусь мить стоїмо, нагнувши вперед голови і похитуючись, — приміряємось.
Будка вищий за мене, ширший і, звичайно, важчий. Та хіба я міг вибирати? У всякому разі краще битися з одним, хай і важчим, Будкою, ніж з десятьма.
Ви, мабуть, самі знаєте, що найдужче боїшся лише доти, доки не починається бійка. А тоді вже страх минає. Замість нього — лють, біль і бойовий азарт.
Будка розмахнувся, і хоч я й присів, але він усе-таки черкнув мене за вухом. І тут така мене раптом лють взяла, що я вам передати не можу. Ох ти ж гемонський Будка! Ох ти ж Будка дерев'яна! Зібрав ціле кодло і такий хоробрий?! А як був один, соплі по щоках розмазував?! Ох ти ж блощиця погана! І я з усією силою своєї люті кинувся в бій. Я дзиґою крутився навколо нього, тицяючи кулаками і відскакуючи. Він тільки безладно махав своїми "граблями", тупцюючи на місці.
Хлопці загаласували:
— Та що ти, Будко!
— Та бий вже його!
— Під дихало! Під дихало!
— По лопатці!
Проте Будка лише сопів і вимахував руками, як вітряк. Нарешті він піймав мене за сорочку, обхопив, і ми покотилися по землі.
— Навалюйся на нього! Дави! На лопатки! На лопатки! — під'юджували хлопці Будку Але Будка був уже готовий. І не він, а я поклав його на лопатки і придавив до землі, міцно тримаючи. Наші обличчя майже торкалися, ми хекали один на одного, і переможений Будка уже навіть і не пручався. Все! Моя взяла!
— Е, ні! Це нечесно! Не за правилами! Недозволений прийом! — чую я раптом і відчуваю, як мене тягнуть за штани, стягаючи з Будки. Підводжу голову і бачу — тягне довговидий, якого я тоді штовхав у груди. Я добре знаю, що я діяв чесно, що жодного недозволеного прийому не було, але я захеканий, і мені бракує повітря що-небудь сказати. Я тільки з надією дивлюся на чупринистого. Але він мовчить, не втручається. І я раптом розумію: становище моє безвихідне. Вони — Будчині друзі, і вони хочуть, щоб переміг Будка. Авжеж. Інакше не варто було б влаштовувати цей поєдинок. Інакше вони могли просто відлупцювати нас. Моя перемога — це ганьба для них усіх. І вони цього не допустять. Безвихідь одразу знесилює мене. Добре битися можна лише тоді, коли є надія на перемогу, а коли цієї надії нема... Мене вже стягнуто, і воскреслий Будка вже навалився на мене і з усією люттю за свою поразку товче мене головою об землю. Щось кричить, протестуючи, Ява, та що він може!..
Бум, бум, бум! — як дзвін гуде моя голова. І в очах темніє, і думки плутаються. Аж раптом:
— Ах ви безсовісні! Ах ви безсовісні! Пустіть негайно ж! Пустіть! Пусти! Ну! Пусти! — пронизливий Вальчин голос. І дзвін у голові моїй враз припиняється. І Будка злітає з мене на землю. І я бачу над собою чисту блакить неба, в якому літають білі голуби. І розумію, що звідкись тут взялася Валька, що вона зіштовхнула з мене Будку і стоїть наді мною, войовниче розмахуючи руками й кричучи:
— Безсовісні! Безсовісні! Школярі, називається! Бандити! Ось я все розкажу! Все розкажу в школі! От побачите! 1 батькам вашим розкажу І твоєму, Аліку, і твоєму, Вовко, і твоєму, Едику А на тебе, Будко, взагалі в міліцію заявлю. І тебе в колонію заберуть. От побачиш! Хлопці приїхали з села в гості до нашого міста, а ви їх бити! Та ще й гуртом! Нічого сказати — гостинні хазяї! Безсовісні!
Отак кричачи, вона допомогла мені підвестися і, взявши за руку, повела. А по дорозі і Яву прихопила. І хлопці розступилися і пропустили нас. Ніхто навіть не намагався затримати. І всі мовчали. Тільки коли ми відійшли, хтось пронизливо свиснув, і вся ватага, як горох з мішка, сипонула вниз, у яр. Може, вони б і по-іншому поставились, але, мабуть, вони вважали, що Будка достатньо розквитався зі мною.
Я йшов, похитуючись і руками витираючи під носом.
— Молодець, Павлушо! Ух, ти йому дав! Ну ж і дав! Він тільки сіпався! — піднесено говорив Ява, обнімаючи мене за плечі. — Ти їм усім показав, що таке васюківці. Молодець!
Мені було приємно це чути, але було прикро, що Валька цього не бачила, що вона бачила мене битого і що вона врятувала мене. Я їй, звичайно, був вдячний за це (хтозна, скільки б ще той Будка товк мою бідну голову!), але відчував якусь ніяковість і сором, що мене врятувала дівчина.
І все ж я був задоволений. По-чесному я таки переміг Будку, здоровенного Будку, який був старший і дужчий за мене. І який вибрав мене, вважаючи, що я слабак.
На стежці нас чекав братик Миколка. Виявилося, що це він покликав Вальку. Він бачив, як нас повели в яр, одразу збагнув, що наші справи кепські, і побіг по Вальку. І Валька прилетіла, розштовхала хлопців і кинулася нас визволяти.
— Ти теж молодчина, Валько! — сказав Ява. — Сама — і не побоялась! Вони ж могли й тебе відлупцювати за компанію...
— Хай би тільки спробували! Я б їм такого галасу наробила — з усього міста люди позбігалися б! І думаєш, я дряпатися не вмію? Хай би тільки хто зачепив, його б мама рідна потім не впізнала.
Ява поглядав на неї з захопленням і штовхав мене ліктем у бік: дивись, мовляв, яка дівчина, оце дівчина! Я киваю головою: згоден, мовляв, молодець дівчина... чорт з нею!
Обтрусили мене Ява з Валькою, почистили сяк-так, але все одно вигляд я мав, як у собаки з горла. Та що вдієш, Максим Валер'янович давно вже чекає, треба йти. Пішли ми.
Максим Валер'янович весело привітався з нами ("Здоровенькі були, панове добродії"), потім пильно глянув на мене і несподівано зробив застережливий рух рукою, хоч я й не збирався нічого говорити:
— Ша! Ні слова! Я все розумію! Була збройна сутичка з ворогом! Прикордонний інцидент! Причин не питаю, але думаю, щось поважне — справа честі, шляхетності і геройства... Вимога сатисфакції. Дуель. Незважаючи на труднощі, ваша величність виходить переможцем. Так?
Я всміхнувся і кивнув. Який він усе-таки! З ним якось одразу стає легко.
Більше Максим Валер'янович ні про що не став розпитувати. Він лише сказав:
— За десять хвилин має бути машина. І ми поїдемо на студію. Ви якраз добре прийшли.
Але нам навіть десять хвилин не довелося чекати. За якихось дві-три хвилини ми почули, як біля хатинки Максима Валер'яновича спинилася машина, клацнули дверцята, і за мить чийсь молодий голос загукав у дворі:
— Максиме Валер'яновичу, я вже тут! Я по вас...
РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ. На студії. Несподіванка перша. Несподіванка друга
І ось — брама. Брама, що відокремлює звичайний буденний світ від казкового, чарівного, фантастичного світу кіно. І якось прикро, що вона на вигляд така простенька і непоказна. І така низенька — не те, що перелізти — перескочити можна. Я хіба таку зробив би для кіностудії!..
Ну, а тим часом одчиняється ота низенька брамочка і ми в'їжджаємо на територію студії імені Довженка.
Дивлюся ліворуч (о!..) — фруктовий сад, і не який-не-будь маленький, а здоровенницький— не видно, де й кінчається. Наче ми не на студію потрапили, а в радгосп...
— Мабуть, це для артистів... Після зйомок працюють... — шепоче Ява.
— Мабуть, — погоджуюсь я.
Піянули праворуч — стоять підряд кольорові щити (як ото гасла на шосе), і на тих щитах написано різні хороші слова, зокрема й такі:
"В людині має бути все прекрасне: і обличчя, і одяг, і душа, і думки". А. Чехов.
Я зітхнув. З усього в мене тільки, може, думки й лишилися (та й то хтозна!). Обличчя — наче ним цвяхи забивали. Одяг пожмаканий, брудний. На душі — чужий годинник... Лише в думках своїх я був дуже хороший і прагнув до вчинків прекрасних і шляхетних. Та людству про це було невідомо.
Ми вилізли з машини і слідом за Максимом Валер'я-новичем пішли до дверей кіностудії. Ого! Які інтересні двері! Крутяться! Як млин або оте лапате колесо у пароплаві (тільки "на попа" поставлене!). Штовхнеш одні двері, а другі вже тебе доганяють і по спині луплять. Хороші двері!
Проштовхнули нас двері досередини. Ява одразу в себе носом потяг і скривився. Я теж. Лікарнею пахло. Біля самісіньких дверей кіностудії пахло лікарнею. "Мабуть, щоб не думали люди, що таке корисне для здоров'я діло — кіно робити", — подумав я. А може, просто тому, що одразу ліворуч була студійна амбулаторія.
Ми піднялися східцями трохи вгору і пішли довжелезним коридором. Ми з Явою не раз читали про кіностудію у книжках, що коли потрапляєш туди, то дива починаються одразу ж у коридорі: князь Ярослав Мудрий ходить там, обнявшись із Хмельницьким, який-небудь римський гладіатор прикурює у прикордонника, яка-небудь морська цариця розказує простій колгоспниці про те, яку гарну кофточку вона купила вчора в універмазі.
І нам кортіло побачити все це... Ми озиралися на всі боки. Але по коридорах чомусь ходили звичайнісінькі дядьки й тітки у звичайнісіньких костюмах (іноді у спецівках, як на фабриці) — і ніяких гладіаторів і царів не було й близько.
Мабуть, ми потрапили у такий день, коли цікавих зйомок на студії не було! Не пощастило нам!
Аж раптом...
— О! О! — штурхонув мене в бік Ява. По коридору назустріч нам ішов дядько в зеленому військовому кашкеті, у гімнастерці, з портупеєю... Високий, ставний, із суворим обличчям...
— По-моєму, Кадочников... У ролі партизана... — шепнув Ява.
Побачивши Максима Валер'яновича, військовий привітно всміхнувся і козирнув. Максим Валер'янович теж усміхнувся вітаючись. Коли ми розминулись, я одва-жився і спитав Максима Валер'яновича:
— А... хто то? Як його прізвище?
— Петренко, — трохи здивовано глянув на мене Максим Валер'янович. — Хороший чоловік... Пожежник... Відповідає на студії за пожежну охорону...
ТПю!..
— Якісь пожежники пішли... неінтересні... Навіть касок не носять... — ховаючи очі, буркнув Ява.
Довго ми крокували вузьким напівтемним коридором. І майже всі, хто нам зустрічався (а людей у коридорі товкучилося, мов на Хрещатику), віталися з Максимом Валер'яиовичем, — ну прямо, як у селі — "драс-туйте" на кожному кроці.
Нарешті Максим Валер'янович зупинився біля дверей, на яких висіла табличка: "Знімальна група "Поцілуйте мене, друзі!".