Зрештою, треба ж познайомитися з химерними записами двадцятого віку, якщо син так наполягає. Що він розшукав настільки інтригуюче, аби з цим знайомитися так нагально? Бідний мій хлопчику! Ти просто потрапив у полон до барвистої казки. Всіх пас у дитинстві переслі-дує жадоба казковості. Хіба не тому легенди і казки, міфи та билиці переживають понад віками? А втім… може, тому що в них приховано якесь втаємничене зерня нерозгаданого знання? Хм, ти вже шукаєш виправдання для синового захоплення! А якщо глянути тверезо, то слід би запитати всіх оцих юних "революціонерів": якого вам дідька треба? Дорослі зробили для дітей все що можна і навіть більше. Створено десятки Дитячих Республік з повним самоврядуванням. Свої школи, академії, інститути, експериментальні лабораторії. Можливість самостійного вибору у мистецтві, наукових розробках, у літературі, телепередачах. Бажаєш — ставай апологетом модерних пісень і ритмів, маєш охоту — насолоджуйся класикою! Не три напрямки, як у казках, а десятки, сот-ні. А їм, розбишакам, і цього мало, жадають взагалі переорієнтувати гнозис, мистецтво, науку в ключі дитинності. Ха-ха-ха! Ну й диваки! "Будьте як діти!" Хіба Учитель Нового Завіту мав на увазі інверсію всього потоку життя, орієнтуючись па дитячу психіку. А втім, одну хвилинку. Треба поглянути на першотекст.
Речислав натиснув кілька клавішів на міні-комп’ютері. Тихо замовив:
— Новий Завіт. Євангеліє від Матвія. Речення, що стосуються пріоритету дитини.
Над ліжком зажеврів екран. Попливли сяючі рядки євангельського тексту: "…правдиво кажу вам, якщо не змінитесь і не станете дітьми, не ввійдете в Царство Небесне.
Отже, хто применшиться, як це дитя, той і більший в Царстві Небесному.
І хто прийме одне таке дитя в Ім’я Моє, той Мене приймає…"
Гм. Досить категорично сказано. Навіть осягнення ступеня космічного (небесного) життя пов’язане з ди-тинністю. Мій розбишака підкований ґрунтовно. Гаразд, познайомимося з рукописами двадцятого віку.
Речислав вимкнув комп’ютер. Розкрив ветху зеленкувату папку. Пожовклий папір, машинописний текст минулого століття. Тепер такого примітиву нема. Кілька праць, сколотих іржавими скріпками. На першій сторі-нці назва заголовними літерами: "МАНІФЕСТ ДІТЕЙ СВІТУ". Гм! Автор не страждає скромністю. Просто-таки виступає від мільярдів дітей. А сам, безумовно, уже достатньо зрілий тип. Можливо, якийсь параноїк? У перехідні епохи такими шизофреніками можна ріку загатити! Ну-ну — поглянемо, що він маракував, цей апо-логет "дитинності".
Речислав перегорнув першу сторінку. Прочитав: "ПЕРЕДМОВА". І далі:
"Багато літ я шукав смислу та критерію буття, діяльності, творчості. Як і всі ми, дорослі люди, блукав у лабіринтах історичних програм, традицій та забобонів, залишених прабатьками. Я ненавидів разом з ними, я сумував тому, що вони напоїли мене сумом, я захоплювався безконечними історичними кровопусканнями, тому що дорослі одягали ті жахи в барвисте лахміття своїх концепцій та ідей, я поклонявся фальшивим богам, бо то були боги предків, я будував неосяжну в’язницю псевдожиття, бо батьки переконували мене, що будується пре-красний, гармонійний світ, де щасливими будуть ВСІ.
Проте гармонія не приходила, щастя тануло в імлі абстракцій та нездійсненних мрій, хмари ненависті й байдужості сповивали світ. І саме буття вже здавалося диявольським спектаклем, створеним для насолоди яко-гось небесного, а чи підземного садиста. Бо, справді, де вихід з космічного зачарованого кола? І чому воно є, чому виникло? Чому не розпадеться? Чому Всесвіт не спалахне від вогню мук та страждань, бо, здається, й ка-мінь мав би розтопитися від пекельного жаху так званої історії!
Зненацька мене осяяло: чому ми беремо за основу буття дорослі уявлення, ідеї та цілі?
Адже діти — це не істоти, котрі ще не стали дорослими. Діти — це незалежне, неповторне, чисте, раді-сне людство. Діти — це пришельці із світу любові.
А хто такі дорослі?
Вони —лише спотворені діти! Не їхня в тому вина. Так сталося, що Господар Мороку напоїв їхні душі чарами й одягнув у лахміття рабів, царів, вояків, жерців, трударів, катів, ув’язнених, вождів, підлеглих. Він зму-сив їх грати мерзенний спектакль тисячоліть, змусив повірити в необхідність такої драми віків. І дорослі — спотворені діти, — ставши холуями Темного Чаклуна, почали методично катувати своїх друзів — дітей, — кот-рі приходять невпинно на поклик муки й стогону, що потрясає Всесвіт. І, катуючи дітей, дорослі каліки фор-мують їх "по образу й подобі своїй", щоб заглушити голос совісті, голос правічного знання Духа.
Так твориться наше, доросле, історичне, наукове, "серйозне", сповнене пихи й неймовірної гордині, люд-ство.
Гляньмо відверто, просто правді в очі.
Діти не вбивають, не крадуть, не брешуть, не лукавлять, не ненавидять, доки їх не навчать цьому; діти не питають про віру, знання, національність, не звертають уваги на колір шкіри чи очей; діти не бояться тварин, і тварини (навіть найлютіші) не бояться дітей і не зачіпають їх! Та що про це говорити! Навіть у найжорстокішо-му серці ката десь жевріє іскра ніжності до дитини, бо пам’ятає його темна душа, що народжений він невинним дитям.
І сказав я сам собі: зупинись! Годі йти далі дорослою стежкою, вона веде у морок, в небуття! Гора дорос-лої підлості закрила від тебе ясні очі Матері Світу лише тому, що ти прийняв зір і думку, почуття і форму чу-жинського, ілюзорного світу. Повернися до себе, стань знову дитям! І тоді ти побачиш себе на березі Правічного Океану Любові, поміж вічними друзями — дітьми.
І зупинився я. Сміючись, починаю здирати з себе химерне лахміття віків — дорослу душу, дорослі по-чуття, доросле псевдознання. Я кличу всіх дітей, полонених у в’язницях, у темницях ілюзорного світу Прадав-нього Чаклуна: прокиньтеся! Нас давно, давно, давно чекає Правічний Світ Правічної Матері — Світ Радості! Нам пора повернутися додому!
Це звернення до Людей Землі від імені ВСІХ ДІТЕЙ СВІТУ: вони не можуть сказати вам, дорослі, всієї правди. Це роблю я, бо відчув себе Громадянином Божої Держави Дітей…"
Речислав на хвильку одірвався від машинопису, засміявся. Чимось схожий цей покійний автор на мого запального Будяка-Віктора. Така ж нестримність, безапеляційність, максималізм! Просто-таки "Карфаген пови-нен бути знищений!" Або з "дорослими" в геєну огненну, або з "дітьми" у царство небесне! Ясна річ, що в ми-нулому віці жодна серйозна людина не могла піти назустріч таким покликам! А тепер? Гм! Щось тут є, якесь зернятко прокльовується. Навіть ідея — хто є справдешня людина: дорослий чи дитина — заслуговує на уваж-ний розгляд. Хіба є вік, щасливіший від дитячого? І яка безхмарна радість може дорівнятися до щирого погляду дитини? Гм! Чи не зарано я почав шукати виправдання для химери? Поглянемо, що там далі?
"…Слухайте, Люди Землі, так звані дорослі люди!
Ми, Діти, жадаємо допомогти вам вирватися із зачарованого історичного кола, в яке ви потрапили і куди невпинно заганяєте нас. Ви декларуєте любов до дітей, і працюєте в ім’я наше, ви йдете на тортури та жертви задля дітей, ви вмираєте на полях нескінченних війн, щоб ми могли вмирати після вас, ви захаращуєте полиці бібліотек суєтними, фальшивими, нікчемними книгами, щоб напоїти наш прозорий дух і чистий розум химер-ними, викривленими, ненависними знаннями, ви нав’язуєте дітям свої страхітливі сексуальні виверти, затьма-рюючи святу дитячу любов чорним смердючим двійником, породженим у клоаці ілюзорного світу.
Ви, дорослі, ніколи не запитували нас — чи бажаємо ми того, що ви нам нав’язуєте, чому ви нас навчає-те?!
Ви деспотично втискували і втискуєте нас у тісні рямця та форми жорстоких програм жадоби, користі, підлості, страху, обману, насилля, забобонів, відчуження, нищення і самознищення, приниження й марновірст-ва. І той страхітливий процес ви називаєте вихованням нових поколінь, естафетою культури, знання, цивілізації тощо.
Ви, дорослі, ненавидите нас, нашу чистоту, нашу ясність і доброзичливість. Добра дитина для вас — докір вашій спотвореній душі, тому ви поспішаєте "одорослити" її, щоб ліквідувати власний комплекс непов-ноцінності. Ви радієте, коли дитя починає заучувати і лепетати ваші нікчемні вірші, коли воно наслідує, ще ні-чого не тямлячи, паскудні звичаї дорослих. І ви стараєтесь не помічати нетутешньої туги в очах дитини, не слу-хаєте дивних речень і запитань, котрі інколи прориваються з непорочних ще вуст…"
Речислав відклав на мить пожовклі аркушики, замислився. Ось тут автор химерного "маніфесту" цілить у яблучко! Згадуються дитячі літа сипа, тоді ще була жива незабутня Марічка. Вони часто гуляли у вільні дні гірськими плаями, розмовляли про мистецтво, історію, про далекі світи, проблеми кохання і культури, педаго-гіки і юрисдикції. А тим часом крихітний Віктор, який метушився поміж замшілими скелями, щось промовля-ючи до квіточок, до потічка, до каменів та ящірок, інколи підбігав до батьків і вимогливо запитував:
— Мамцю, а скеля жива?
— Ні, синку, скеля мертва.
— Неправда, я відчуваю, як вона дише… Вона тепла й ласкава…
— Ти виростеш і все будеш знати, — повчально зауважував батько. — А тепер не заважай нам розмовля-ти.
Проте Віктор не заспокоюється і знову втручається у плин неквапної розмови батьків:
— Татку, а квіточки бачать світ?
— У них нема очок, синку.
— Є в них очки! — заперечує син. — Вони дивляться на мене, вони так весело сміються! Ти не чуєш, а я чую!
— Ну добре, добре! Розмовляй з квіточками, але не заважай нам!
Таких випадків було безліч. Від настирливих запитань дитини відмахувалися, як від дзижчання мухи. Вперто, цілеспрямовано вимагалося лише одне — засвоєння того, що нагромадили дорослі впродовж тисячолі-тніх історичних блукань. Справді, чи не проходять цілі покоління, байдуже позіхаючи, мимо дивних скарбів, котрі помічає дитяче око? Адже недарма лише дитя закричало свого часу: "Король голий!" Гм! Хай навіть так. Хай у дитячому віці ще функціонує якесь там атавістичне (чи потенційне?) відчуття. А як його відкрити? Як ввести у еволюційне річище? Чи не буде такий новий орган чи ціла низка органів катастрофічним нововведен-ням для людства? Поглянемо, почитаємо, що там далі писав дивак двадцятого віку…
"…Ціла ріка запитань у дитячому віці.