Стояв безмовно, похитуючи своєю червоною, спеченою головою.
— Але ж бо душно, — говорив, щоб щось сказати.
Нараз гаркнули бубни, заграли сурми й обої, загуділа земля від тупоту тисячів ніг.
Реншільд зіскочив з вікна і відступився набік, щоб король міг бачити, як переходить військо.
Йшли сірі баталіони високих і худих, бородатих фінців, а за ними голубі полки шведські з синьо-жовтими прапорами, з грифами, яблоками, схрещеними стрілами, з ренами й цвітучими деревами. Прапори, полинялі в бойових огнях, зі слідами крові, подерті, пошарпані, як вірлині крила, що в бурю попід небо літали.
Король стояв з шаблею під лівою пахою, з капелюхом у правій руці, і очима, що нагадували фйорди, летів кождому прапорові настрічу. Не кланявся, стояв випрямлений, як свічка, як статуя. Військо побачило його. "Vivat Carolus rex!" — роздавалось з тисячі грудей.
Музика тихла, мовкли сурми й бубни, військо здоровило свого улюбленого вожда, — полк за полком, кожда чета, кожда четвірня, аж до останньої.
Перейшли. А король все ще стояв посеред кватири з шаблею під пахою, з капелюхом у руці і очима, що нагадували фйорди, відпроваджував свої полки. Високий, худий, гордий.
Нараз уста його задрижали, як уста дитини, обличчя осінила усмішка, повна безмежної любові, і він вимовив одно тільки слово:
— Шведи.
В тім однім слові було все: любов, гордощі, жаль.
— Шведи, — повторив екселенція Піпер, стираючи хустиною піт з чола і сльозу зі свого ока. — Шведи.
— Куди ж підемо, панове? — спитав король, перебиваючи нараз довге мовчання.
— Куди нас ваша милість попровадять, — відповів граф Піпер.
Забув про самовпевнений погляд Реншільда, про його уста, що ніби на весь світ зневажливо свистали, не бачив його гострого носа, що, здавалося, рад був скрізь устрявати, — бачив тільки свого молодого, великого короля, і в ушах, і в серцю його лунали слова: "Vivat Carolus rex!"
— Підемо, куди нас ваша милість попровадять, — повторив граф Піпер.
Король кланявся, як звичайно, несміливо й покірно:
— Дякую, дякую панам.
А звертаючись до Гілленкрока, просив:
— Пане полковнику, будь ласка, продовжайте свою працю. Вона важна, вона дуже важна. Позвольте глянути на карту.
Гілленкрок відсунув столець від стола і цілий стіл хотів присунути близ вікна.
— Спасибі. Не турбуйтеся. Я й без того бачу.
— Похилився над карту і бігав по ній своїми синіми, розмріяними зіницями.
— Тут Дніпро, а тут ріка Сож, тут наш Могилів, а там Смоленськ, там Мстиславль.
На хвилину здержався на тих двох містах, ніби рішав, котре з них вибрати має.
— Прошу, працюйте дальше. Не перебиваю.
Взяв щаблю під паху, ще раз поклонився і вийшов.
Реншільд підступив до Піпера і простягнув до нього руку.
— Екселенціє!
— Екселенціє! — відповів Піпер, і поміж ними ніби нічого й було.
Реншільд і Маєрфельд вийшли. Гілленкрок узяв циркель, лівим коліном прикляк на стільці, лівою рукою підпер голову, а правою водив на північ і на схід від Могилева, туди, куди перед хвилиною перебігали сиві зіниці короля Карла.
— Могилів, Дніпро, Сож, Мстиславль, — повторяв, вгадуючи королівські гадки. — Значиться, перейдемо Дніпро в напрямі річки Сожі, підемо на Мстиславль.
— Підемо куди король велить, — повторив Піпер.
ДВАНАДЦЯТЬ ТИСЯЧ!
Літо стояло в повній красі. Життєва сила природи добігала до свого вершка, — місяць серпень. Незабаром і Спаса. Освятять цвіти, овочі і мід, відпічнуть спрацьовані руки хлібороба, і діти з жалем глядітимуть на небо, прощаючи відлітаючих журавлів: "Кру, кру, кру!"
Настане осінній відпочинок, а там і вечори довші, і казки, і пісні, і вечірниці
Так звичайно, — та не тепер.
Хоч і тепер соняшні дні чергуються з ночами зорішливи-ми, по спеці приходять дощі, по погоді громи, на полях дозрівають збіжжя, а в садах овочі, хоч у природі не видно ніякої зміни, ніякого відхилу від звичайного щорічного порядку, так на землі, поміж людьми, інакше. Людей обгорнула тривога. Бентежаться, тривожаться, не можуть собі місця прибрати.
Звіється курява на шляху, — кидають серпи і коси й біжать у село, кажуть, що вороже військо надходить, гримить — гадають, що гармати ревуть, в шумі вітру чують крики і стони людей... Війна.
Казав би ти, що привикли до неї. Не віднині триває. Рік у рік набирають молодь у полки і шлють у далекі походи в Польщу, в Литву, в Московщину, Бог вість де. Не один пішов здоровий, як дуб, а вернув без ноги, без руки, обезвіченим калікою, тягарем для громади і для родини.
Багато не верне ніколи.
Невже ж можна привикнути до того?
Війна... Гетьманська столиця, Батурин, ще не бачить її. Тут тільки трохи московського війська постоєм стоїть, для порядку. Пишні батуринські сади вгинаються під яблуками, грушами та сливами, солодкими, як мід; зародили поля, худоба теж здорова. Та не тішаться своїм добром мешканці гетьманської столиці. Почувають себе, як перед відлетом птахи. З тривогою дивляться на північ і на зрхід. Звідтам хмари надходять, — буря іде.
Всіляко про шведів говорять. Кажуть, що добрі люди. В Могилеві нікому кривди не робили. Платять за все. А все ж таки страшно, бо це чужий, невідомий народ і лютерської віри. А найстрашніше, що цар велить перед шведами городи й села палити, пустошити край.
Тривожиться Батурин. Робота людей не береться. Гуртами по вулицях стають і розговорюють. Кожда вість блискавкою перебігає город, кожде слово стосотним відгомоном відбивається, росте до розмірів велетенських, страхітних.
Багатіші по погребах, клунях, омшаниках закопують добро, по лісах ями для себе заздалегідь гребуть, щоб було де перетривати негоду.
Свідоміші городу не гадають кидати. Це ж кріпость, треба тільки направити її. Направляють. Дивуються, чому гетьман не велів укріпляти Батурина, хоч, кажуть, укріпляє Стародуб, Чернігів, Ромен і Гадяч. Мабуть, не гадає, щоб ворог облягав його столицю. Потішаються.
На замку з раннього ранку до пізної ночі гримлять молоти, скрегочуть пили, глухим гомоном відбиваються від старих замкових стін удари сокир. Самі міщани проводять тую роботу, захищають себе і своєї столиці.
Мотря на лавці під хатою сидить. Вона в чорному вбранню, лиця приблідли, щолиш перебула недугу. Дивиться на небо синє, гаряче, на дерева, повні овочів і листя, на силу і красу природи, і так їй дивно на серцю, що й виповісти не може... Кривавий поміст, колода і сокира... Батько... Того образу не забуде ніколи. Хоч як бажає — не може... Дивується, як Любов Федорівна може ще жити на світі. Поїхала на хутір і безвихідно пробуває у ньому. Вона — причина такого нещастя...
Повіки опускаються на очі, голова подається взад, на білу, теплу стіну, перед очима літають рожеві листочки троянд, руки пашать, ніби хтось мурашок до них насипав, — чорно...
Мотря будиться на білій постелі. Біля неї сидить її муж. Чому він, чому не той, другий?.. Судженого і конем не об'їдеш... Той, другий, у Києві тепер. Військо туди з-під Білої Церкви привів. Київ ожив. Гетьмана дзвони св. Софії вітали. Та не так, як вона собі того бажала, як тітці розказувала колись. Де він, де його побіда, де цей великий день? Як важко дожидати його!..
Сумно й тривожно дивиться Чуйкевич в очі своєї любої дружини.
Мотря підносить повіки.
— Ти тут?
— Біля тебе, Мотре.
— А робота?
— Я її пильную.
— Правду кажеш?
— Невже ж я коли брехав тобі, Мотре?
— Не хочу, щоб із-за мене терпіли твої діла. Не забув якого приказу, Іване?
— Вони в мене списані на папері. Роблю що гетьман велів, не турбуйся!
Очима, повними вдяки, дивиться на нього.
— Що нового? Є вісті які?
— Вісті, як птахи, не знаєш звідки прилетіли. Неважні.
— З Києва нема якої почти?
— Чуйкевич замнявся, мовчав.
— Таїш що переді мною? Може, щось недобре?
— Ні, Мотре. Нічого доброго і нічого злого. Отак собі.
— Чому ж ти тоді не говориш? Не бентеж мене.
— З Києва післанець прийшов.
— З Києва? — І Мотря сіла на постелі. — Хто такий?
Чуйкевич взяв її за руку.
— Не тривожся, сотник один із сердюцького полку, ти його не знаєш.
— 3 чим прибув? Може, гетьман нездужа, може, його цар до себе покликав?
— Заспокійся. Гетьман здоровий і здоровить тебе. Цар його кличе, та він не спішиться. Нема дурних. Казав перебрати і наготовити акти, що я і зроблю.
Мотря заспокоїлася, але за хвилину стала знову питати:
— Тільки всього? Не таїш ти що переді мною?
— Як на сповіді кажу, яка ж бо ти!
— Хочу все знати, все, все, — розумієш? Не хочу бути куклою до забави, дитиною, перед котрою закривають правду: підросте — довідається. Коли я дружина тобі, так нічого не скривай переді мною. Не бійся, я сильна, не вгнуся. Кажи!
— Нічого незвичайного не привіз цей сотник. Вір мені.
— А що розказує про Київ, про гетьмана, про діло?
— Багато.
— Хочу почути. Мушу!
— Підожди. Він ще нині не їде. Завтра запрошу його до себе, розкаже. А нині ти хора, — спічни!
— Не можу. Це недуга не тіла, а душі. Ти знаєш: душа спокою не має.
— Оповідання ще гірш збентежать тебе.
— Збентежать і заспокоять. Знаю свою вдачу. Поклич його. Ось бачиш, я вже здорова, сильна, — поклич.
Чуйкевич не міг відмовити. Згодився і післав за сотником чуру.
— Кажи, що просимо пана сотника до себе на вечерю.
Чуйкевич пішов перебиратися, щоб гідно привітати гостя. Вернувши до світлиці, здивувався. Побачив Мотрю відсвіженою і причепуреною. "Яка сила волі у тієї жінки, — погадав собі. — Такий удар перебула й не зломилася. Цікавість до справи тримає її".
Мотря прибирала в світлиці. Стара мебель творила гарний контраст до її молодечої появи.
— Мотре, невже ж у нас прислуги нема?
— Не можу всидіти без діла. Тривожуся, сама не знаю чого.
— Лиши тривогу мені, я мужчина. Найгірше вже поза нами.
— Хто знає, Іване, — відповіла, сідаючи в старосвітський фотель, — не раз здається, що гірше, як є, вже й бути не може, а поживеш, і побачиш, що ні. Бездонний ящик Пандори. Невже ж ми знаємо, який дарунок готує нам доля?
— Як поганий, то не приймемо. Хай ворогам нашим підносить.
— Доля не питається нас, — що хоче, те й дає.
— Поборемо злу долю і заживемо щасливо. Говорив зі щирої душі, бажаючи не так собі, як своїй дружині тихого, безтурботного щастя.
— Дай Боже, — відповіла Мотря. — Ось і наш гість. Чуйкевич вибіг назустріч.
— Мир дому сему і всім живущим в нем, — промовив гість, переступаючи поріг.