Камінна душа

Гнат Хоткевич

Сторінка 41 з 55

Господи, охорони, аби не впасти де, не поховзнутися... Я вернулася б і додому з радістю, але ж... не приймуть...

І хмарка жури набігла на серце. Але воно так було переповнене радістю, те вутле серце, що скоро зігнало ту хмарку.

"Чи говорити Дмитрові, чи ні? Говорити чи ні?.."

І рішила, що не скаже.

"Однаково мені з ним не жити. Я тепер бачу, що не перероблю його на своє, а вічно тягатися отак-о по лісах — та де!

О тім гріх навіть і думати. Дитина потребує тепла, спокою; так легко його перестудити, таке ж воно щупленьке, ніжне!

Ні, ні, ні. Не буду нічого говорити Дмитрові. Не скажу й того, що хочу йти від нього. Ще буде затримувати, а може, й бити. Буду проситися йти з ним на рабунок і там як-небудь. Там уже не такі глибокі гори, може, якось доблукаю до добрих людей.

От якби до тої ґаздині, до Оленихи, у котрої я була в Жа-б’ю, — господи! І чому я тоді не згодилася, аби вона пішла дати знати? Уже би була дома, уже...

А де твій дім? Де тебе приймуть з бенькартом? Хіба лиш у чужих людей, у зовсім, зовсім чужих людей. Щоб ніхто не знав, щоб ніхто і не догадувався, хто я і звідки. Пошли, господи, здоровля і щастя тим людям, що приймуть мене з малою дитиною!.."

І поплелися мрії за мріями, думки за думками. Не були вже такі безвідрадно темні, не лякали. Буде трудно, правда. А надто на перших початках — ну, то що? Не всім же легенько та жартуючи живеться на світі: "Дяче, дяче! Чого твоя сім’я плаче?" — "Не всім же й співати", — нараз пригадалася поговірка, і навіть розсміялася Маруся.

Опришки приїхали пізно ввечері, майже ніччю. Перемоклі, перемордовані, а вже злі — так і не доведи боже.

Довелося лежати на чистій полонині, де куди око лиш гляне — все трава, трава. Ні горбочка, ні корчика. Навіть же-репа не було видко.

А до того ще й лежати довелося даремнісінько, бо жадних купців не було. Чи набрехали опришкам вісники, чи купці, дізнавшися так або інак про засідку, об’їхали боком, чи самі опришки спізнилися та прийшли вже в порожній слід, — вже хто його там знає, як воно там було, але випад був цілковито даремний.

І гаркали один на одного, погана лайка туманом висіла в повітрю, чувся запах крові. Перетягнися й трісни одна якась струна — і все закінчиться загальною бійкою.

Центром тої всієї ненависті нараз став Марусяк, і можна було думати, що на нім все окошиться. Але він був такий напружений, так чекав, коли ж се зачепить його котрий хоч краєчком слова, що його попросту оминали, як скаженого пса. Навіть Юрчик не чіпав Марусяка, лиш їхав собі ззаду та підсвистував. Він менше всіх відчував незадоволення з приводу невдатної експедиції.

І їхали майже цілу ніч. Не можучи зачепити Марусяка, лаяли товариша, весь світ, бога. А як Марусяк від’їхав далеко вперед, замовкли й їхали в злобнім мовчанню.

А прибули на місце — пили горівку. І для того, щоби зігрітися, і для того, щоби залити злість, люту, ненаситну злість. Давали й Марусі пити, але вона не захотіла.

А як уже напилися, обнімалися, цілувалися, але чулося в тій усій ніжності, іцо за недокурений скруцак титиню кожний готов перерізати горло товаришеві.

Напруження минуло, зате знов почалася критика, знов почали пропонувати Юрчикові брати отаманство. Говорили од-верто, не звертаючи уваги на те, що Марусяк сидить тут же і що кожне таке слово гірше ножа його крає.

І ще невідступніше почала переслідувати Марусяка думка вчинити щось славне, щось такого, аби змусити людей говорити лиш про Марусяка, кажучи: "А так. Був Добуш, був. Але тепер є Марусяк, а цес, браччику, ще й Добуша перевершив".

Як то Добуш... На Косів ходив! На Косів, рахувати! Та ставав на горі і бартку метав униз, на торговицю, на саму середину. А торговці вже знають, чия то барточка, та й нічо не кажуть, лиш несуть Добушеві на гору грошей, фантя, будже-ниций, ковбас. Та такого му' назносє, що неспроможеш занести усєго.

І в п’яній голові Марусяка зародилася думка — самому піти на Косів. Так, як Добуш.

Занадто смілою була би ся гадка на тверезу голову. Косів був порівнюючи многолюдний; стоячи так близько до розбійничого району, мусив бути завше насторожі. Трудно було підійти, ще трудніше було заволодіти.

І сам чув Марусяк, що не по силі бере ковбок, але ся гадка колом засіла у нього в голові, і він не міг уже її позбавитися.

Мав надію на несподіваність нападу.

— Ніхто ж не ме знати. Зненападу єк ударити, то хуч не знати йкий фестунок мож узєти. Хіба би лиш Золоту Баню не взєв, бо сокочєна дуже.

І спати ліг Марусяк із сею думкою, і прокинувся з нею ж. І ходив цілий день, і все думав. І уже, можна сказати, рішив сам для себе, що буде таки так, але сього ж мало. Треба ж іще й леґінів переконати — сам не підеш. А для того, значить, треба виступити з готовим, цілком виробленим планом, аби могти відповісти на кожне питання, аби аргументувати моцно й переконуюче.

Але надаремно Марусяк морщив брови, думаючи, тер собі чоло — з того нічого не виходило. В голову лізли самі дурниці. "Іти на Косів" — в тім був і початок, і середина, і кінець. А як, що, чи буде з того хосен, чи не зійде все на пшик або ще на що гірше — до того мисль не доходила.

І ся нерішучість та порожнеча відбилася навіть на характері й зовнішнім вигляді тої промови, яку мав нарешті Марусяк до своїх леґінів. Не було свободи, не було сміливості, молодечості. Почав мусолитися, плутатися.

— ...Бо то, рахувати... браччики... шо, най так скажім, ніби... ніби тото оннаково... Бо то не дідьки там сидє. Єк другі розбивали та й брали — чіму ми ні? Б’ємо, та й вже.

Єдине, що могло урятувати становище, — се ентузіазм. Щоб скрикнули леґіні, щоб вдарили топірцями — о!.. Тоді б підняв голову Марусяк! Заблищали би очі, голос набрався б металевого відтінку, кутики губ скривилися б кпинливо.

Але — ентузіазму не було. Пропозицію стріли повним мовчанням, що граничило вже з ворожістю. Мало того — появилася опозиція. І то сильна, рішуча. А підняв її Юрчик.

— Шо? Не уродиш си ти з псом Косів рабувати, недолуп-ку ти їден? Таже Косів — наша мама! Косів нас вигудував, а ти хочеш го рабувати?

Звідки так ґвалтовно перейнявся Юрчик такою любов’ю до Косова, де на три чверті, а то й більше, було ненависних йому торгівців, — бог його святий знає. Впрочім, аргументація його не обмежилася сентиментами.

— А варта? А люде? А пушкарі? Чув-сми, шо ди1 гармату привезли до Косова нову. Там таке пудо пуденне, шо му й рахунку нема. Єк ударит — громадами нарід валит. Єй, мо-лодєку, молодєку — дурний піп тебе хрестив.

Юрчик прямо їв Марусяка словами, гірше заліза його пік. Марусяк нібито пускав усе те мимо вух, набирався рівнодуш-ного вигляду, але всередині у нього все кипіло й варилося, а в голові роїлися сотні найдикіших гадок про пекольні роди пімсти, навіть про підлий напад ззаду: мовляв, як почнеться стрілянина, — стати позаду, торохнути з пістоля у потилицю, аби коротка їй лика була, та й вже.

Але поки що на ці слова Юрчика Марусяк не відповідав ані звуком. Говорив далі, мовби й не чув нічого:

— Єк гадаєте, годні хлопці? Воно ніби, рахувати, я є вотаман, але про то, шо я є вотаман, я не можу за всіх однов свойов голов гриміти. Єк ви мете говорити?

. Але Юрчик нікому не давав сказати й слова.

— Добуш не питав свої леґіні, ци позволєєте, браччики, ци ні, ци будете ласкаві йти, ци ні? Він лиш казав: завтра у такім і такім чєсі маєте бути лагідні — та й вже. Та й конець! І кождий го слухав, кождий робив, що му приналежно. А то чіму то так ішло? Бо Добуш не говорив пустого. Ади, на вітер не брехав, гий пес, лиш саме чемне говорив. Сім раз погадав, а раз ісказав. А йк котрий навикне отак брехати, аби лиш собі та й другим голову крутити, то й не вартуєт тото слово нічо та й кожен має на тото нахаркати та й розітерти.

Ледве стримував себе Марусяк. І знов удавав, ніби не чує слів Юрчика.

— Єк же то буде, браччики? Єк кажете?

Голоси поділилися. Старша генерація опришків перейшла на сторону Юрчика рішуче й твердо; молодша ніби трималася Марусяка, але якось непевно, без запалу.

Марусяк погадав, що може, ліпше буде піти пріч.

— Думкуйте, думкуйте, браччики-леґіники, а я йду спати. Гей ти, попаде! А йдім до спання.

Маруся мусила йти. Від внутрішнього якогось страху колотилося серце, і вона ледве встигала йти за опришком. А він ішов, весь переповнений люттю, котру не було на що вилити.

Страх Марусі все виростав. Просилася.

— Я не хочу ще спати, Дмитрику... Я ще верну до вогню.

— Іди. Я хочу з тобов бути, — і штурхав її в спину.

— Не штурхай мене... Я щось тобі скажу...

— Нічо розумного не скажеш. Іди, — і знов штурхав, тепер уже умисне.

Сама не знала Маруся, чому її обхоплює такий жах. Чіплялася опришкові за руки, хотіла зупинити, але він відпихав її грубо і гнав, як худобину, вперед.

— Дмитрику... голубчику... Дмитрику...

Маруся задихалася.

— Я тобі щось скажу... Дмитрику... Я... вагітна...

— Дідько не видів! То шо з того? Ти мені любасков була та й будеш, а того бахура хуч зара’ вивержи, а хуч потому.

— Дмитрику!

— Я бахурами не требую. Не на тото я тє брав, аби ти ба-хурі мі плодила, а на втіху собі. Йди... — і додавав поганої лайки.

Нервовий якийсь переляк все більше й більше заволодівав Марусею. Вся дрижала з ніг до голови, упиралася, а на порозі печери з криком упала на коліна перед опришком і цілувала йому руки.

— Дмитрику! Молю тебе... Ти ж покалічиш... Ноги тобі цілуватиму, — і падала лицем на землю, губами шукала ніг.

Але занадто вже багато терпів опришок там, коло вогню, занадто багато понижався, щоби не нагородити себе тут повнотою власті. І тріпотів сладострасно від сих жіночих ридань, хотів би вічно їх слухати. А потім, лаючи волю невід-зивному покликові плоті, — шваркнув Марусю на шкіри одним рухом. Падаючи, скрикнула вона, інстиктовно ухопившися за живіт...

XXXIV

Марусяк таки настояв на своєму, що похід на Косів був рішений.

Але ж бо й Юрчик теж настояв на своєму, бо всі ліпші опришки йти на Косів не захотіли і майже цілком відділилися від компанії. Так що доходило навіть іноді до цілком поганих сцен.

Отже, Марусяк опинився майже без леґінів. І лиш з упертості, лиш тому, що встид було назад лізти, лиш і тому стояв на своєму, сам бачачи все ризико й безумство затіяної справи.

Гризся сумнівами. Ще будь усі леґіні при ньому, нарід досвідчений, дужий — ну, ще би мож пробувати.

38 39 40 41 42 43 44